Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович - Страница 10

І тоді зійшло на мене одкровення друге. Ще локальніше. І сказано було, щоб не патякав я зайвого, а зібрався з розумом і все записав. І письмо моє має бути про поета. Про цілком конкретного, реального поета. І про його прозу. Теж цілком реальну. І називатися все це мусить «Поет і його проза». А про критику — ні слова. Вона тут ні до чого. Та й усе, що можна, про неї вже сказано. В першому, здається, абзаці.

А про поета і його прозу — читайте наступного (див. частину другу) разу.

А якщо пекло знову забере мене, Стронґовський напише про це в своєму ЖЖ. Принаймні ЖЖ ж жжитиме, нє?

Частина друга

Отож, як говорилося (див. частину першу), був я нещодавно в пеклі, і було мені там видіння, і було у видінні одкровення реґіональне. І носився я з тим одкровенням, як дурень із писаною торбою, і розповідав кожному зустрічному. і навіть на виході з пекла розповідав. І на вулицях. І тоді зійшло на мене одкровення друге. Ще локальніше. І сказано було, щоб не патякав я зайвого, а зібрався з розумом і все записав. І письмо моє має бути про поета. Про цілком конкретного, реального поета. І про його прозу. Теж цілком реальну. І називатися все це мусить «Поет і його проза». А про критику — ні слова.

Із критикою мене, що називається, «понесло». І навіть терапевт-початківець догледить у тому посліді не так стурбованість станом вітчизняного літературознавства, як сліди дитячих травм і дебютантських комплексів. Однак мене й справді дивує, що навіть найпритомніші з критиків («найприємніші» — виправляє мене комп'ютер) — ті, що вправно конструюють дискурси й мурують парадигми, згодом уже неспроможні видобутися з-за мурів тих парадигм, довічно замикаючись у тісних камерах непереконливих понять. Навіть найпронозливіші з них («на прогноз лівіші» — виправляє мене комп'ютер) — ті, хто першими відчувають, звідки віятиме вітер майбутньої словесності, й завбачливо купують неподалік ділянки для своїх термінологічних вітряків, навіть вони не розуміють, що згадані вітри «віють лише в межах цієї ідіоми» (цитую В.П.).

Але ж література не анатомічна жаба! Коли пощастить, вона — і драйв, і кайф, і гра, і таємниця («Таємниця» — виправляє мене комп'ютер), тож не конче порпатися в ній, як порпаються патологоанатоми в кишках у мертвяків. Можна й собі відважитися на гру, експеримент (слово «творчість» не вживаю свідомо, остерігаючись гніву електронного редактора). Навіть випробувані, але призабуті рецепти іноді бувають помічними.

От, скажімо, в позаминулих століттях до будь-яких мистецтв часто підходили з міркою «геній і лиходійство», а найпопулярнішою темою довколамистецьких студій був сюжет про художника, що за безсмертя власних творів продає душу дияволу. Сюжет цей справді не лише класичний, але й вічний, а отже, завжди актуальний. Бо дискурси відійдуть, а душа залишиться. Бо парадигми розсипляться на порох, а дідько й далі спокушатиме.

Спробуймо ж і ми в рамках розмови про поета і його прозу поміркувати на тему поета і його приватного сатани. Власне кажучи, навіть ця розвідка могла би називатися ефектніше. Скажімо, «Поет і Люципер», «Поет і Басаврюк» або «Поет і Ацький Сотона». Та забагато честі нечистому. І замало — поетові. А я ж бо обіцяв про поета. Про цілком конкретного поета. Про поета А.

Поет А., як відомо, не перестаючи бути поетом, починав бути прозаїком у ті часи, коли ще існувало легендарно-карнавальне Бу-Ба-Бу. Карнавал, бурлеск, мандрівні театри і клоунада (на майдані коло церкви, тобто дослівно, «в тіні собору») завжди вважалися небезпечним заграванням із потойбіччям. Звісно, стосунки з інфернальним — справа глибоко інтимна і, як то кажуть, «інді». І поет А., як кожен справжній Орфей, уже мав власний досвід подорожі в пекло і способи видобуватися звідти. Згадаймо хоча би славнозвісне «індійське»:

…знаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морок

і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости,

і хто його знає — чорти, і хорти, і хвости.

Хрести себе, знай ненастанно — сто сорок по сорок

разів. Ця виправа для тебе воєнна,

за піхви меча і за лікті хапає геєнна,

за поли плаща, і за плечі, і чуєш: «Плати!»

Гей, ви, там на небі, поглухли?! Святі з висоти

Втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно.

Ангели женуть, як воскреслі пілоти — по три,

а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасно

мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри…

Та в компанії, звісно, веселіше. За компанію і жид… А тут ще й Прокуратор В.Н. виявив, що подорожі в інферно можуть бути комфортніші, якщо туди мандрувати «Крайслером Імперіалом». А тут ще й Підскарбій О.І. вигулькнув зі своїм пубертатним пеклом піонерських таборів. І закрутилося…

Про оце «закрутилося» написано вже стоси. Не повторюватимуся. Або повторюся іншим разом. А зараз лише спробую нашвидкуруч простежити, як вправно видобувався поет А. з цієї круговерті у власній прозі.

Тут мушу розкрити одну приятельську таємницю. Я завше заздрив поетові А. через те, що серед незліченної кількості своїх талантів і обдарувань він має ще й неперевершену здатність гідно виходити з найскрутніших, найнеприємніших ситуацій. Іноді йому допомагає досвід і знання життєвих реалій, іноді — артистизм і акторські здібності, іноді — здоровий пофігізм і неперевершене, мабуть, виплекане радянською армією, вміння «шлангувати» («шлангу вати» — вкотре виправляє мене білґейт(с)). Оте шлангування найчастіше й виручало поета А. в його геєнних відрядженнях.

Дияволіада «Рекреацій», як може видатися, всуціль іграшкова, театральна, бубабістська. Карнавальна ніч на Віллі з грифонами цілком пасує для трешевої екранізації в тарантінівському стилі. І фінальний військовий переворот виявляється ярмарковою інсценізацією посереднього режисера. І всі горрори можна потрактувати як алкогольні марення нетверезих поетів. Однак справжнім дияволом «Рекреацій» є не доктор Попель, як заведено вважати, а білявий Білинкевич — комсомольський мажор, літературний нишпорка, найнесимпатичніший із персонажів. А справжнім пеклом, на мою думку, — остобісіла совдепімперська дійсність, із якої так нестримно намагаються виборсатися герої «Рекреацій», і з якої так уперто шукала виходу вся тодішня молода література. І поетові А. це вдалося одному з перших. Ні, не так: тобі вдалося, Юрку! — «…і ти знав, що треба хреститися, але не знав як, і ти закричав, Юрку, і таки звівся на ноги, і продерся, немов крізь вату, липку і криваву, крізь це повітря […] і ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши вся цивілізації і катастрофи, всі ери […] ти підвівся і глянув ще раз на Віллу з грифонами, і побіг садом, і перелетів огорожу, а над усім витьохкував свою пристрасть невидимий чортопільський соловей…»

Диявол «Московіади» теж ховається не в підземеллях московського метро. Фінал книги — це вже метафора, так звана поетизація: диявол «Московіади» також належить до компетентних органів і призначає поетові Отто фон Ф. (сиріч, поетові А.)зустріч десь на задвірках фірми «Меблі», подалі від людських — і читацьких, і літературознавчих — очей. І обіцяє він не безсмертя, а «якісь фантастично солодкі перспективи», і договір із цим дияволом вимагає не автографа кров'ю, а згоди на колаборацію — себто гіпотетична кров на підписі мала би бути не твоя, а твоїх колег. Поет А., звично шлангуючи, якось виборсується з халепи, а поет Отто фон Ф., ритуально втопивши в каналізації ритулізованого дідька («худорлявий південний тип, років на шістдесят, костюм сидить бездоганно, краватка з лискучою брошкою, золотий зуб, засмагле обличчя») — звичний для нього літературний прийом — і розстрілявши всю інфернальну наволоч, виїжджає/вилітає на/в Україну, «Ірванцю назустріч, Неборакові».