Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович - Страница 22

(Ось ця ось аберація пам'яті, як і згадані провали в секвенціях, — також один із тих феноменів, що великою мірою визначають обличчя світу. Вони змінюють топографію, архітектоніку й навіть архітектуру міст, вони впливають на історію і хронологію, вони керують метаморфозами сущого. Це вони, врешті-решт, не дають нам вступити в одну й ту саму ріку двічі. Тому нам лише здається, нібито існують якісь там Краків, Станіслав чи Львів. Ми приїжджаємо туди, ми опиняємося й перебуваємо там, де, як нам здається, повинні би бути. А те, що при цьому часто помиляємося… Sorry, crocodile. Бог не відповідає за наші помилки.)

Перед Домініканами панував бджолиний рух. Юрми людей, здебільшого молодих, заходили й виходили із собору, співалися хорали, служилися молебні, скандувалися гасла. Однак загубитися в натовпі нам не вдалося. Двійко людей із торбами, з очевидними ознаками бездомності й виразом самотності в очах навіть серед цієї різношерстої публіки надто виділялися. Своєю недоречністю, напевно. Бо, як відомо, навіть у найхаотичнішому (на позір) бджолиному русі панує доцільність, впорядкованість і дух служіння загальній ідеї. А тут… Ані я, ані, підозрюю, мКд не знали жодної загальної ідеї, якій варто було би служити. Та християнське милосердя далося взнаки: за якийсь час страшненька черниця запросила нас усередину перепочити і напитися води. Вона провела нас у храмову прибудову, де містився невеликий жіночий монастир і недільна школа для дітей. Оскільки була неділя, то й тут вирувало від людей. Діти з батьками і без, богобійні скаути, якісь монтери з електродротами, іконописець із натурницею явно не біблійного вигляду і, звичайно, черниці. Ми потихеньку протиснулися в клас, де саме тривав урок малювання, та й сіли на задню лавку. Попри реальну можливість перепочинку нас усе ще страшенно сковували торби. Поставити тут їх було ніде, а залишити де-небудь, скажімо в коридорі, за секуляритивною звичкою колишніх комсомольців ми не наважувалися. Зрештою, я переконав себе, що тут усе-таки кляштор, а не перони львівського двірця, і виніс торби в коридор. Коли повернувся, то побачив, що мКд уже допомагає учням розвішувати якісь навчальні плакати, тому підсів до дівчинки, яку вчителька щойно вирізнила як кращу ученицю. «Покажи, що ти малюєш», — пошепки сказав я їй. Вона зиркнула на мене з неприязню, але відкрила альбом і принишкла. На чистому аркуші лежала висушена квіточка чи то звіробою, чи то центурії — з ботанікою в мене постійні проблеми. Вона навіть не була приклеєна — це ж бо не гербарій: просто лежала собі між сторінками. Заскочений зненацька, я запитав:

— Оце і є твій малюнок? — Дівчинка кивнула. — І за це у вас ставлять «п'ятірки»?

— Так, пане Іздрик, — пролунав раптом голос із кафедри. Оце ми і вважаємо найвищим проявом того, що ви називаєте «мистецтвом».

— Але ж…

— На жаль, зараз немає можливості дискутувати з вами. Як бачите, у нас урок.

Я збентежено принишк. Мене вразило навіть не те, що научителька знала моє прізвище, а невиразне усвідомлення того, що саме зараз відбувається щось страшенно важливе, що я мушу сконцентрувати всі свої чуття, всю інтуїцію і віру, бо це message, безсумнівно, message, до того ж message, адресований безпосередньо мені, можливо, це звістка, на яку я чекав усе життя, і якщо це, власне, той шанс, то він єдиний, його треба хапати просто зараз, повторів не буде, зосередься, ідіоте, ти ж просив про це стільки часу, зосередься, ти можеш, ти ж іще не зовсім пропащий, напруж свої пропиті звивини, засранцю, будь уважний, будь уважний, будь уважний, курва, сука, блядь, до дідька, чорт, чорт, чорт!

Рипнули двері, й до класу зайшла настоятелька з двома молоденькими черницями. Учні встали. Підвівся і я.

Легким поворотом голови настоятелька показала мені йти за нею. Я здивовано звів брови. Вона ствердно кивнула.

Розуміючи, що, мабуть-таки, я не лише втратив свій шанс, але й вчинив щось непотребне, я рушив до виходу. На порозі обернувся, але мКд і далі поралася з плакатами й не дивилася в мій бік. У коридорі чекали ті дві молоді черниці, настоятельки вже не було. Мовчки, жестами вони показували мені дорогу й допомагали протиснутися крізь тлум. Зрештою, я й так не наважився би про що-небудь їх розпитувати. Перед якимись дверима ми зупинилися, черниці відчинили їх, і я, підштовхуваний людьми, що снували коридором, увійшов. Настоятелька сиділа за столом, цілком сучасним офісним столом, на якому до того ж стояв лептоп останньої моделі.

— Добрий день! — ляпнув я зопалу.

— Пане Іздрик, у нас говорять «Слава Ісусу Христу», — строго, немов до учня, але без осуду сказала настоятелька. — Сідайте.

«Ідіот, блядь, от ідіот!» — подумав я про себе.

— От, власне, про це я й хотіла з вами поговорити. Ви, мабуть, забули, що у святому місці, в монастирі, не вільно лаятися, а тим більше в класі, де вчаться малі діти. А тим більше (вона дуже наголосила на цьому, другому «тим більше») в жодному разі не вільно згадувати імені нечистого. Що ви собі дозволяєте?

Вона не підвищувала голосу, але в її словах вчувалася така владна сила, що мені починало здаватися, ніби наді мною починають поволі розверзатися небеса.

Не знаю, скільки часу настоятелька вичитувала мене, але це був один із тих випадків, коли хронометраж не має значення. Принаймні той зовнішній, загальноприйнятий хронометраж. Вмикається внутрішній таймер, і кого цікавить, що ти відлучався до пекла лише на кілька хвилин — у твоєму приватному світі, ти вже гориш там, і гориш усю відпущену світові вічність.

— Але я не про це хотіла з вами говорити, — ніби здалеку почув я рятівний голос, виринаючи з інфернальних хвиль. — Я знаю, Ви багато подорожуєте, тож хотіла би просити Вас, аби Ви завезли до одного з монастирів цей образ. До якого саме, Ви зрозумієте самі, запевняю. Це дуже цінна ікона, і саме тому я не буду навчати Вас спеціальних заходів безпеки. Везіть її як звичайну річ. Вона не пропаде. А чи пропадете Ви, пане Іздрик, то це вже воля Божа.

І вона дала мені образ Діви Марії в золотій оправі. Зрозумівши, що авдієнція закінчена і не наважуючись уже сказати ані «до побачення», ані чогось на кшталт «героям слава», я вийшов, немов той двієчник із кабінету директора. Мабуть, ікона справді мала чудотворні властивості, бо тлум переді мною поштиво розступався, і я без перешкод дійшов до класу. Заняття скінчилися, і МКД там уже не було — кімната взагалі виявилася порожньою. Тож я вирішив пробиратися назовні.

(Уся ця історія з месиджами й місіями нагадала мені, що теорія знаків, які нібито присутні в нашому житті й треба лиш уміти їх відчитувати, — річ загальновідома й тривіальна. На примітивному рівні вона виражається в забобонах, тлумаченні сновидінь, астрологічних прогнозах та іншій бридні. На рівнях дещо вищих — у практиці одкровень, кабалістичних вправах, писанні священних текстів тощо. Та чи існують межі цих рівнів? Тобто чи існує найнижчий і найвищий серед них, а чи просування вгору і вниз потенційно безконечне, як і в усіх інших напрямках? Поняття не маю. Як не маю поняття, чого мене так вперла та квіточка і чого оце зараз я йду з Матінкою Божою під пахвою.)

Мабуть, я справді довгенько горів на пекельному вогнищі, бо за той час на площі перед собором уже вибудували високі риштування — докладно такі, як у мюзиклі «Hair», з чого я зрозумів, що планується якийсь рок-концерт, а риштування — це місця для глядачів. Ціла конструкція була змонтована на фонтані, що, за львівською традицією, завжди стояв без води. На риштування вже повилазила купа молоді, але пересуватися від цього було не легше, бо весь майдан так само запруджували люди. За межами кляштору ікона, вочевидь, втратила організаційно-регулівну частину своєї сили.

мКд я віднайшов, на диво, без труду. Я розповів їй про завдання настоятельки й показав образ. Уважно роздивившись, ми побачили, що це вицвіла репродукція, вочевидь довоєнна: такі часто можна побачити в галицьких оселях, а золотий обладунок — просто тиснена золотиста фольга, місцями побіліла від часу. Спасибі, хоч рами не було. Чесно кажучи, це відкриття не справило на нас якогось спеціального враження. Тобто я хочу сказати — не було ані розчарування, ані захопленого розчулення. Однак щось усе ж непокоїло мене.