На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 48

48

Босі дітиська гонять по вулиці, як на цілому світі, купаються в басейнах з водою до гашення пожеж — чого не було ніколи до війни, бо їх не було тоді, оцих басейнів. Навіть американського вояка, що годинами грається м’ячиком, припікає сонце, і він скидає одяг і в зелених штанцях плигає в вуличний басейн. Публіка хотіла б підсміхатись, але якось в’яжеться. Все ж переможці і з Америки. Сама назва будить пошану…

У чистих крамничках, оцих «кольоніяльгандель» стоять за лядами типові і вічні продавці в сивих халатах з сивіючим вусом і міряють бляшаними шуфлями грисік і «нудельн». Ех! Минулися часи, коли були справжні кольоніяльні товари: мигдаль, родзинки, ваніля. Нині ячмінні крупи і чорні нудлі. Навіть цукру ні сліду. Від місяців. Я, дер кріґ[62].

Перед домами малі городці. Навіть в середмісті перед великими будинками. В них картопля, помідори. Увечері виходить пан Вебер і поливає поливачкою свою городину. На подвір’ї пан Моцарт притягнув на малому чотириколесому візочку дерево з Зібентішвальду. Вже сушаться на подвір’ї в рядочки поскладані білі полінця.

Чорний ангорський котик вистрибує на пліт і, вигнувши хребта, понявкує нудно і стиха, дивлячись на вулицю своїми аґрусовими очима. На шиї біла зірка. Любий котик нашого міста!

От тільки біда: ввечері ані пан Геберле, ані пан Ваґнер, ані навіть пан Бетікофер не можуть піти до штрассеншекке[63] на пиво. Сирена реве і нагадує підкореним, що вони мусять іти додому. Отже вертаються з міста ще до сирени і, сівши в кухні на софі, зідхають, покурюючи люльку, виповнену чим хто має.

В романському стилі банясті костели. В них дзвонять дзвони. Але звуки тонуть в гаморі міста і лягають глухо в його щоденній метушні. Їх мало хто чує.

Каштани вже обліплені кільчатими овочами. Деякі з них уже час від часу падають на вулицю. Це на втіху дітям. В самий полудень панство Вельфель їдуть вінчатися. Карета, автентична, панська карета, хоч винаймлена в відповідному «унтернемен»[64]. Коники чисто вичесані і лискучі, карі. На вухах білі покрівці, на голові білий очіпок. На передку кучер в Ліберії і в білих рукавицях. Чудо міщанського побуту, самовпевнене і горде, свідоме своєї ваги в цьому торжестві. Карета лисніє ляком, у вікнах фестони з зелені, — всередині панство молоді в вельонах, чорному і в квітах. Товсті мами в круглих капелюхах.

Так, хоча в руїни лягла більша частина міста і вночі страшить смерть і жах пустки, хоч місяць світить білим сяйвом на ці модерні докази культури — проте міщанин живе. Його не вбили зарядження фашизму і воєнне лихоліття. Його не підкорює Новий Світ, що грається м’ячиком на вулицях його міста. Він живе, може доживає своє життя.

Оце його хата. Тепер в ній сутінок — у багатьох хатах немає віконних шиб і їх замінили папою чи дошками.

У вікнах червоні шкарлети і невідступні фуксії. Вони скапують вздовж стін, як завжди, як перед віками. Обидві рослини невідступні товаришки міських вікон. Навіть петунія не зуміла їх заступити. Були, є і будуть завжди, як довго будуть вікна. Кулі червоних квітів, як з паперу, як неживі. І листя як штучне. Таке зелене, як малюють його діти однією фарбою.

На вікнах зранку вітряться червоні матраци в жовті квіти і червоні подушки. Господині увихаються з щітками і, згідно з швабською педантерією, полюють на пил. А крізь вибиті вікна падає його досить в хату.

На старосвітських комодах в’януть білі далії в двовушних зелених фляконах, старих, ще від бабуні, що дістала їх колись на якийсь «ґебуртстаґ»[65].

На підлогах килими і хідники. Темні масивні меблі з багатою різьбою, з ніжками і стовпчиками, витинаними і жолобленими на різні лади. Меблі тяжкі, старовічні. На комодах і креденсах безліч ваз і вазочок з порцеляни, ониксу, скла. В них сушені квіти, різні дрібниці — спогади з подорожей, прогульок. Щось, що мало колись і для когось якусь вартість. Нині це все пожовкле і покрите пилом, який дуже дбайливо усуває господиня. Але проти старіння і вона не допоможе…

На столі і столиках альбоми. З знімками, картками і репродукціями. З них виглядають обличчя давно неживих людей попередньої епохи, вусаті і з бачками чоловічі і з високими фризурами, в ковнірцях до підборіддя і в шнурівках жіночі. Нагадують тіток, бабок і дитинство…

На стінах синьо обведені білі полотна з прехитрими написами на взір: «Морґенштунде гат гольд ім мунде»[66]. На полицях блискучі горщики, моздірі, пательні.

Білими завісками грається літній вітер. Пані Бетікофер, товста і зашаріла від огню, пече свій «кухен»[67], бо завтра неділя і як же без нього. З сусідньої кімнати запах цибулі і «голяшу».

Літературні альбоми — збірники минулих літ такі знані, любі. Вони відкривали вікно на красу і поза будні, будили чарівні сни і мрії у дівчат про ідеальних коханців, про Ромео, що поночі спинається драбинкою у вікно, а хоч би про ревнивого Отелло, що вбиває з кохання, вже не кажучи про зідхаючого й гинучого Вертера. Сни, яким в житті не прийшлось ніколи здійснитись. Вони йшли врозріз з дійсністю, холодною та тверезою, і багато з цих дівчат залишились старими дівулями. Фройляйн Елізабет, солодка і м’яка Елла, фройляйн Доктор — суха і розсіяно-боязка вчителька. Оці всі, що, маючи в собі стільки прив’язання до господарства, стільки домашніх прикмет німецької жінки, мусіли залишитись самі, «оне гайм» (без домашнього затишку), і жити з мамою чи сестрою, а то й у чужих. Вони становлять велику частину публіки, яка молиться побожно у великому Ульріхсмюнстері, що дивом ще уцілів від бомб. Темно одягнені, скромно похилені, вони клячать, співаючи акафисти до «Гіммліше Розе»[68] і вірять, що коли щастя минуло їх на землі — буде їм дане на небі. Крізь пощерблені і дошками полатані вітражі падає на них жовтяве світло заходячого сонця і гра органу підносить душу понад день і його тяжке зло аж під в’язане високе склепіння і вище — понад місто руїн у світ, де немає болю…

Але під вікнами їхніх домів нова дійсність і нове життя йде своїм дивним незбагненним шляхом. Там місто гомонить і булькотить і б’є живими хвилями об свої пощерблені мури, об руїни своєї слави з-перед віків. Це не мільйонне, не світове «ситі». Це Авґсбург. Одно з міст баюварів, що колись ходили походом на Тіроль добувати альпійські, соняшні долини.

ТАМ, ДЕ НАШІ КОНІ ПАСЛИСЬ

Є в тому місті щось зовсім нове, чого досі ніколи не було. Щось наскрізь модерне: Camp of Displaced Persons, чи іншим, теж чужим словом — лагер. По-нашому табір, чи обоз. Це там, де інше людське муравлище клубочить і живе своїми тривожними буднями, виповненими болючим, гірким і повним тривоги змістом. Від цього змісту вони тяжкі, як олив’яні кулі. Але вони дорогі для тих там, у цегельнях. Може це останні будні їхні. Може завтра, темне завтра рівнозначне з загибіллю. І вони йдуть і їдуть, стягаються до гурту. Туди, на Січ свою новочасну, щоб боронитися від людоловів і від насильних репатріяцій. Вони йдуть і їдуть. Оце дорога їхня.

Трамвайна зупинка коло Штадтгартену[69]. Біля зруйнованого бомбами муру. З щілин — кущі, понищені гортензії і поламані глоди. Посередині дімок що був колись може портьєркою, може осідком доглядача. Нині в напівзаваленій дірі живе литовець — годинникар Лєбеджінкас. Це централя не лише паскарства, але й для всіх, що їдуть на Ґегінген, до таборів.

Тут залишають клунки, речі іі вістки. Кожної хвилини довідуєтесь, хто, тобто не хто, бо завжди ці самі «вони», ловили, де і кого, який табір вивезли, яка комісія де з’явилась. У вікнах кілька годинників і напис, що ремонту з причин браку матеріялів не приймається.

вернуться

62

Так, війна

вернуться

63

Вулична корчма

вернуться

64

Підприємство

вернуться

65

День народження

вернуться

66

Ранішня година має золото в губах.

вернуться

67

Корж

вернуться

68

Небесна троянда

вернуться

69

Міський парк