На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 53

53

Стара пані прибирає хату. Вже зранку всі вікна відчинені, не дивлячись на погоду. У вікні час від часу мелькне її постать, або покажеться голова в очіпку і руки, що ними вона витрушує шматину. Там, отже є свої будні з малим, але важливим змістом. Вони для наших людей обмежені до найменшого. Бо в таборових кімнатах часто по кілька сімей, і прибирання не багато, а їсти варить таборова кухня. Правда, доварують потроху, але не легко це зробити в таборових умовах: електричних пічок не вільно вживати, врешті їх багато і вони пошкоджують електричну інсталяцію. Залізні пічки з трубою, що виходить у вікно. Такі притаманні воєнним дням. З вікон ними снується дим, так, що здається, наче б будинки курили великі люльки. Але які смаковиті речі смажаться чи варяться на тих пічках! Чоловіки бо вернулися з рибалення, і не один короп чи карась спочив на таборовій сковороді. Вліті знову десь з лісів примандрували запашні гриби. До того, що дістають, як приділ, це смачна прикуска. А там вареники, борщ, каша, голубці. Бо як бути нашій людині без них, навіть у таборі? Чого немає в приділі, можна добути між німцями в обмін Тож жінки варять. На подвірях, і поза будинками вітер грається разками білизни.

Такі таборові будні. Їх оживлюють радіопереси-лання та вісті і тривожать комісії, скринінґи, небезпека бути виданим большевикам. Але будні зазублюються один об одного і біжать разками й смугами і з них нанизуються місяці та й роки.

Але ж чого ці люди зажили так? Невже вони й справді не хочуть чи не можуть повернутися до своїх осель, там у рідній, так гаряче любленій батьківщині?

ЧОМУ ВОНИ НЕ ВЕРТАЮТЬСЯ

Колись бачив цей кольор Шевченко на безталанній Україні:

— Почервоніло небо і село: і сонце запекло — почервоніло — І рай запалило.

Але не від сонця загорілися села. Колективізація. Про неї розказують сумні, бліді жінки аж тоді, коли їм підступить до серця жаль. Бо так у загальному всі вони залякані двадцятлітньою неволею й переслідуваннями, мовчать недовірливо. Бояться один одного і всі усіх. Мовчать, понуро розглядають настирливого, шо хоче чогось довідатись, і збувають його декількома словами. Галичани зараз же розказують свою історію й причини свого скитання.

… Оце агітація за колгоспами. Мітинги, збори, промови. Розказують, яке добро в колективі та які користі. Люди мовчать і слухають. Потім записуються. Приступає кількох бідняків.

І далі йдуть нові мітинги, потім йдуть переслідування різних націоналістів, куркулів і різної «контрреволюції» — хто його зна, кого й за що забирають зі сіл. Вже й нова сільрада. Потім збори й одноголосне вирішення і — колективізація.

Зима. Проганяють з хат «куркулів». У Крючків двадцять гектарів. Проганяють їх з хати як стоять, дітей босоніж на сніг. Ходять попід хати й просять, щоби прийняли. Та ніхто не прийме. Кожний знає, що подати руку «ворогові народу», те саме, що стати ворогом. Те саме, що взимі на вулицю. Тиняються, просять — безуспішно. Ночують десь крадькома в стайнях і виходять з села в сніговій і мороз. Діти вмирають по дорозі. Йдуть до міста й стають робітниками-пролетарами. Міста ростуть таким способом непомірно швидко. Тіснота. По кілька сімей живе в одній кімнаті. Гризня, ненависть. Часті мандрівки, зміни місця й праці. Шахти і Донбас, бараки, куди завіває сніг і тече дощ, спання на мокрій землі, лахміття порване вкриває спину. Тяжка праця, безпросвітна. Промови, агітації, стаханівщина. Доноси, постійна небезпека за спиною. Голод.

Кримскі також кулаки. Її з дітьми прогнали з хати, а його в Сибір. На лісорубку. За те, що був хазяїном на прадідівській землі. Потім забирають і її з дітьми. Одно вмирає по дорозі в безконечній довго-недільній їзді на північ. Бараки коло Архангельська. Щілинами впадає до них полярна пурга. Щоранку декілька десятків трупів викидають з бараків. Навіть уже привикли до цього виду. Дитину в Кримских зараз відібрано й віддано в «дєтску», щоб виховувалась на радянську людину. До трьох неділь помирає. Роки минули з цього часу, але як нагадає Олена цю страшну смерть з голоду й холоду, не може стримати сліз.

Чоловік її міцний і здоровий. Працює і вибивається. Стає помічником кінооператора в таборі. Бо в таборі повно інтелігентів: інженери, професори, літератори. Різнорідні. Але найбільше з України. Є кіно й театр, є культура. Є голод і смерть від кулі вартового, або від холоду, виснаження й хворіб. Кінооператор, харківський професор фізики старається їм перепустку й висилає їх в місто за чимось там і каже — глядіть, втікайте, я старий, помру й не побачу більше України, але ви молоді, вам треба жити!

Харків. Готель, потім праця в кіні, власна кватиря й нові діти. Наче б зажили старі рани. Але не зажив жаль, і біль і не минається ніколи страх, що викриють.

Цим вдалось втекти. Але ж скільки їх, — сотні, тисячі погинуло в снігах півночі, в жахливих тайгах, на каторжній роботі. Мурманське, Архангелське, Соловки, Ведмежі Острови, Колима і Єнісей, аж далеко на схід.

… Скільки ж то, скільки, мільйонів кістками своїми побудували канал Москва — Волга, Ферганський і ще інші, що наводнюють степи й пустині Азії? Скільки тих каторжників з таборів заслання, з далеких таборів праці понад сили, о голоді й у обличі смерти?

За що в’язнено їх, суджено без суду й засилано? Що любили свій нарід і край, чи воювали колись за нього? Що «троцкісти» й різні там інші, що не йшли під хомут, що його накладала диктатура. Що куркулі, чи кулаки, що буржуазного походження, що з інтеліґенських родин, що контрреволюція, що шпіони. Що шкідники радянського господарства і різних ділянок життя. Що були проти українізації й потім, що були за неї. Вкінці всіх тих, що осмілювались говорити рідною мовою. І ще, й ще, й ще. Безконечна черга причин і мільйони жертв. Десять мільйонів жертв за двадцять років.

Добрий помічник знайшовся на цій кривавій дорозі страху й винищування. Це — голод. Декількома поворотами. Раз тому, що не хотіли колективізації, то ж щоб їх примусити до неї. Далі тому, що вже була вона, але не хотіли працювати. І ще чомусь, і ще чомусь. Хліб український від’їхав на північ годувати москвичів — Україна мерла з голоду.

Село в село, область в область, та хата в хату. Ні стеблини, ні зернятка. Лежать покотом попухлі, посинілі. Умирають.

Отже все є вже в порядку. Вигинули непокірні й зникнули з рідного краю. Залишилося нецілих дві третини буйного колись, веселого, ввічливого народу, що їв смачно, співав гарно й боровся хоробро. Залишились кістяками обдертими, як череда залякана й зацькована. Це щасливе радянське життя.

Марія Сірко теж в колгоспі. Пасе худобу. З досвіту до темної ночі по росах, мочарах і балках. Убігана, чорна. Поночі вертається в колгосп, бо своїх хат уже не має народ. І тоді щойно ложку страви дітям варить, а вони голодні, обдерті. Дві курочки має. Що ж коли від них треба давати здачу яєць. Ще одної не здали, а там — друга. Потім позика й ще там якась друга здача. Ні за що купити нічим прогодуватись. Хочеш в місто їхати — пропуск мусиш від старости колгоспу мати. У будень не пустить, а в неділю нічого не купить. А хоч і пустить, та трудоднів у книжку не запише. Хоч і проробиш кілько тих трудоднів, проте зимою голод.

Не тільки вона, не тільки тисячі й мільйони Марій. Усі. Цілий нарід на панщину щоранку йде. Оце подивіться, яке щасливе життя в колгоспах. Є такі показові колгоспи, куди навіть возять чужинців, щоб оглядали. Там і нагодовані й одягнені та й мешкають непогано. Ще й ікони в кімнатах — це для старих, бо молоді тільки портрет вождя й політбюро можуть признавати. А там кіно чи клюб. Бісиклі. Словом рай. Є такі, справді є. Але є й другі й їх є більше.

Їдеш степом. Безкрай і безмір. Коли взялась пшениця, то як море — берегу її не видно. Тільки й хвилює, тільки й золотиться. Коли буряк, то тільки він. Милями. Восені купа за купою, як могили, як окопи. Плідний край, ситий чорнозем. Далеченько від колгоспу до другого. Оце виринає щось в роді села, якісь хати. Так і є, справді. Та що це сталось зі селом? Хати повалені, в землю западають. З тих, що залишились, виходять якісь здичавілі постаті, голі, позаростані. На кім лахміття, то дране таке, що тіло з усіх сторін просвічує. Чи земля в них поганіша, чи не злюбила собі оцього глибокого орання тракторами, досить, що не годує людей, хоч повинна. Тож вигибають. З 620 дворів, 100 тільки залишилось, решта опустіли та в землю западаються.