На схрещених дорогах - Парфанович Софія - Страница 62

Так було рік і другий і третій. Такі події відбулися і така доля — не в одного.

Аж прийшов сорокдев’ятий рік.

ВЖЕ НЕ БУДУТЬ ПАСТИСЯ НАШІ КОНІ

Отже, прийшов для нас сорокдев’ятий рік. Для них у таборі і для мене в лікарні. Вони коней попродали, як і все, що не вміщалося в приписані для еміграції скрині. Спакували свої дрібниці та висірілий одяг і подалися в мандрівку через Велику Воду. Залишили позад себе могилки на цвинтарях. Тих що не дожили.

Пусткою війнуло від касарень. На подвір’ї трава поросла. Вже не будуть пастися наші коні.

Глухо свистіли паровози й стукотіли колеса залізничих вагонів. Це ДП-українці з Зоммекасерне покидали Авґсбург.

Мешканці кольрових баварських дімків виходили на пороги своїх хат, ставали при вікнах і махали хустинками. Навіть зідхали тяжко… Як-не-як, ці люди жили тут повних чотири роки. Спершу авгсбурзці ставилися до них неввічливо, навіть вороже. Оці verfluchte Auslaender — прокляті чужинці — лягали тягарем на німецьку землю та їли хліб, що його своїм було обмаль. Але коли оці чужинці перейшли на американське харчування, була з них користь: міняли білий, пухкий американський хліб на чорний німецький, перепродували або вимінювали каву, чай, цукор та помаранчі.

Und es waren ganz nette Leute — то були зовсім непогані люди.

Рейки й рейки, світла семафорів, стукіт коліс. Так, стоячи ввечері на мості Гінденбурга, ви бачите авгсбурзьку залізничу станцію.

Внизу місто. За ті чотири роки воно вже вспіло відбудувати незовсім побурені будинки та з кращих вулиць повивозити румовища. Ще тільки лежить грізними звалами Старе Місто. Тут уже й трава поросла і кольрово зацвіло зілля.

Оце праворуч історичні забудування. Це — оборонний мур минулих віків. Він, вежі й ворота, встоялися перед бомбардуванням. Оце височіють непорушені «Червоні Ворота» — масивна брама твердині. Міцні ще, ржаві завіси, що замикали вступ на камінне подвір’я. Червоний мур біжить від воріт на обидва боки. Він пронизаний щілинами на рушниці.

В оборонних ровах біляво-зеленкава вода річки, така мила й весела, як на дитячих малюнках. Вона розгалужується і падає дрібненькими каскадами, вистрілює де-не-де тонісіньким фонтаном і співає собі відвічну пісню непокірної течії. Що б не діялось, вона завжди така сама, вона вічна і пісня її старіша за всі винаходи. Вона годує соковиту зелень оборонних валів старої твердині й парків міста, що виросло поза свої первісні межі. Нині з оцієї твердині, що колись боронила вступу в Альпи, залишились мури, брами й несамовита в своїх розмірах і гидоті руїна на місці Старого Міста. Не спалив її, не зруйнував ворог у війні, добуваючи в рукопашному бою. Це жахлива модерна зброя — літаки засипали її градом бомб одного березневого дня, коли будилась весна й синява лагідного неба ніжним усміхом обіймала гарне місто Авґсбург.

Дим з недавніх пожарищ малював смуги понад вікнами Фогельтору, що нагадувала собі п’ятнадцяте сторіччя, і навіть птахи винеслись з червоних вікових мурів. Брами й мури твердині розказують казки про славні в’їзди, світлі події, велич і славу минувшини. Але не дають завмерти казці жителі Авґсбургу, як не забуває свого прагнення до панування над світом германський народ.

Удень цвітуть на мурах твердині дрібні фіялочки і шумлять над ними своїми могутніми коронами старі дерева. Бригада робітників працює у стіп твердині. Вони відновлюють амфітеатр, що щасливо перетривав війну. До мурів і замків долучують лаштунки й простору сцену.

Вдень на мурах міста афіші повідомляють про програму Літнього Театру, що виставляє в амфітеатрі при Червоній Брамі. Виступи найкращих артистів. Дорогі місця.

Місяць стоїть на небі й заливає срібним сяйвом великий амфітеатр повний аж по береги, по площу й вулицю Гавнштеттен. Глибінь темного неба засіяна зорями. З замків і мурів твердині виходять панове й пані в пишних убраннях минулих століть. На конях виїздять цілі відділи лицарів у блискучих шоломах, зі списами в руках, і зникають в бічних галеріях. Оживає германська старовина, підноситься з попелу міць великого, живучого народу, і понад руїни та поразку нинішнього дня кидає поміст у майбутнє. Бо нарід не гине, хоч програв одну і другу війну.

Припавши лицем до сітки огорожі, дивиться крізь неї людина, що їй не стало грошей на місце в театрі. Якісь витерті штани, зелена куртка, кашкет. Це діпіст з котрогось із таборів, що ще не виїхали: литовського, лотишського чи польського. А може українець?

Може то хтось, кого вискринінґували і хто залишенцем скитається по місті? Йому не стало місця ні між своїми ні між чужими. Стоїть, дивиться крізь огорожу, далі, зідхнувши, повернеться та зникає в крутіжі вулиць.

Але колеса гомонять по рейках. На північ і північ біжать потяги.

На зелених хвилях стоїть на якорі бувший військовий корабель. Бремен його матірний порт і Нью-Йорк його призначення. Він віднесе нас у мандрівку по далекій заокеанській землі.