Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка - Страница 28

І тепер уже зовсім мало залишилось дізнатися про світ. Двері будинків зачиняються та відчиняються, люди вислизають надвір, шмигають усередину. З ними щось відбувається — і тоді, коли вони поспішають кудись, і коли неспішно повертаються додому. Дарина ріже дні на кольорові шматочки й напихає ними кишені. Вони всі такі подібні й такі схожі один на одного. Двері відчиняються та зачиняються. А коли за дверима нікого немає, тоді починаєш чекати дорогих гостей.

Вона почала забувати — забувала усе швидко й майже безболісно. Зі світу почали зникати деякі речі, бо вона не могла згадати, як вони називаються. їх ставало все менше й менше, хоча згодом вона перестала це помічати, бо забувала, чого біля неї вже немає.

Почали зникати назви вулиць, а міста ставали безіменними. Потім вона перестала читати книжки, бо позабувала деякі літери, і не могла відтворити слів, а ті слова, які ще можна було прочитати, нічого їй не говорили, бо їхні значення вона забула. Потім почали стиратися спогади, і всередині неї не залишилося нічого такого, до чого вона могла би звернутися, коли їй ставало беззахисно, втомлено чи зайво. їй не хотілося їсти — бо вона не знала, навіщо це потрібно. Почуття голоду для неї нічого не означало, а те млосне відчуття в шлунку просто асоціювалося їй з чимось тужним. Тужити вона ще вміла й, здається, знала, що таке туга. Але невдовзі вже навіть не знала про те, що тужить. Одного ранку вона прокинулася і не могла зрозуміти, хто вона. Не знала свого імені, зрештою, уже й не знала, що таке ім'я і що означає його носити. Було порожньо та спокійно, надворі вже світало, і слабе світло просочувалося через важкі штори. Вона розплющила очі — дуже широко, щоб увібрати ними частинки світла. їй здавалося, що вона щось знає про світло, але не могла згадати, що саме. Підняла руку й почала її роздивлятися проти світла. Рука була біла та прозора, прожилки були такого кольору, як небо у похмурий осінній день. Двері скрипнули, приглушені голоси — за ними мама напевно ще спить тату не треба її будити вона ж не говоритиме мама не розуміє що у неї питають. Вона звелася на ліктях, потім опустила босі ноги на долівку — підлога холодна й гладенька — вона йде навшпиньки до штор, бо за ними те, що сліпить їй очі, від чого руки світяться. Відхиляє штору — підвіконня так низько, що їй треба лише трохи напружитись, щоб вилізти на нього. Відчиняє віконницю і стає на повний зріст у світловому просвіті. Усміхається, вітер розвіває їй волосся, люди унизу маленькі й круглі. Вона пам'ятає, що це люди, тільки не знає, хто вони та чим займаються, їй ще здається, що вони нібито живуть, тільки не знає, як саме це треба робити. Вона не пам'ятає, чи має щось спільне з ними.

Не знає, чи була кимось, не знає навіщо кимось бути, і не знає, що з нею тепер. Знову усміхається, і робить лівою ногою крок уперед, мацає обережно босими пальцями повітряну подушку, знаходить твердіше місце і опускає туди всю ступню. Потім ставить поруч другу ногу й обережно причиняє за собою віконницю. Повітряна подушка кругляста, наче м'яч, тепла й трохи пружинить. Вона набирає повні груди повітря, повітряний м'яч поволі пливе вперед, перепливає через вулицю і зникає за рогом. Бо тепер уже можна піти й навіть не оглядатися. Настав час не повернутись, і це не так страшно, як здавалося раніше. По тротуарах ходять люди, я тепер більше не ходитиму по тротуарах, мені вистачає самого лише повітря.

На подушці в неї залишився сонячний зайчик — у нього куций хвіст пухнастою китичкою і довгі кумедні вуха, зайчик ніби трохи змоклий і щулиться. Біля ліжка на тумбочці гребінець із оленячої кістки з орнаментом із безконечників. У гребінці дві волосинки. Золотиста ручка гаряча, коли нею писати, тепла, коли на неї дивитися та згадувати про неї. Аркуш паперу, на якому зверху декілька закарлючок і щось схоже на людське око. Книжка віршів — з лівого боку кириличні літери, з правого — латинські. Сухе стебельце якоїсь трави з густим запахом. Маленьке сонечко з якоїсь м'якої тканини. Старе втомлене дерево, із якого на подушку падає пожовкле листя.

Бувають книги, які варті того, щоб їх прочитати. Бувають також книги, які варті того, щоб їх написати. Сувої наших книг постійно розмотуються і змотуються. Може статись, що напишеться книжка, яка варта того, щоб її написати. Може цього й не статися, але вона все одно не буде безвартісною. Можна часом читати з неї по сторінці комусь, а якщо поруч нікого не буде, то тільки собі.

Насправді це не так важливо — хто почує чи прочитає те, що написалося. Адже Бог читає всі наші книги, навіть зовсім нецікаві й не оригінальні, і тоді, якщо має інші, цікавіші заняття. Він читає наші вірші й нашу прозу, Він читає дуже уважно, часом перечитує по декілька разів одне й те ж речення, часом повертається на декілька сторінок назад. Бог — найуважніший читач.

Січень — листопад 2003