Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 22

22

Тереза в широких джинсах та яскравому джемпері з глибоким викотом уже сиділа за столиком і смакувала чай та вершкове печиво. Завдяки викоту було видно не її груди, а відчайдушно білу футболку, наче Тереза як ілюзіоніст сховала під светром листівкового голуба миру. Вона була схожа на туристку, котра нічим не переймається, а насолоджується відпочинком та пізнанням нової країни. Коли працюєш у закритому закладі, напевно, хочеться відкривати все інше ще раз і ще раз. Вона привітно махнула мені рукою.

Поки я замовляла чай, Тереза поглинала печиво і роздивлялася мене. «Коли я була молоденькою кралею, хлопці залицялися до мене і казали, що мої очі – чорториї, в котрих можна потонути. Мені ніколи не подобалося це порівняння, я була набожна і не хотіла, щоб чорти щось рили на моєму обличчі, наче їм мало інших справ. А тонуть хай і поготів у інших місцях, якщо їм того кортить. А оце дивлюся на тебе, на твій одяг, ти в ньому сама наче чорторий. Це ж треба так вбратися!» – «Тітка сказала, що я схожа на некролог». – «Некролог можна веселіше за цю блузку написати, принаймні я б такого собі некролога не хотіла. Такі некрологи близькі не напишуть, таке тільки в Інтернеті скачати можна». – «Все одно зараз нема у що перевдягнутися». Краще говорити про погоду.

«Ти не виглядаєш як жінка, яку били чоловіки». Терезі не бракувало нових тем, погоду вона ігнорувала, а малюнки діда ще не витягла зі свого сумкового сховища. Цікаво, вони взагалі існують? «Мене й не били». – «Я знаю. Я відразу бачу, били жінку чи ні. Бо в її зіницях, що б до неї не наближалося – філіжанка кави, посмішка, маківка малюка, квітка, – все одно відбивається його кулак». Я не знала, як реагувати на це спостереження. «Тебе не били, але щось з тобою не те. Ти не схожа на слиножуйку, котрій щодня потрібен чийсь похорон, аби лишень побиватися. Хто б не помер – у такої істерика, а якщо близькі та знамениті мерці закінчаться – вона сама когось вб’є. Питання: то що з тобою не так?» – «У мене його кулак відбитий, тільки не в зіницях, а на серці». – «Це важко, знаю», – зауважила Тереза. «Важко, бо здається, що серце усюди. Прокидаєшся – болить хребет як у діда, а там – серце, воно переміщується, ховається від болю, думає, що там біль його не знайде: в лікті, паху, ніздрях, хребті…»

«Дивися, ось його малюнки, хіба не схоже на тебе?» Обличчя на малюнках було більше схоже на обличчя Девіда Боуї, ніж на моє, але в принципі, якщо не придиратися, схожість була. Добре, що в юності мені не говорили, наскільки я можу бути боуїподібною, інакше до моїх комплексів додалося б ще й це. Худе обличчя, виразні вилиці, синці під очима, сережки у вигляді кілець у вухах. Не знаю, що хотів донести дід, але якби мені показали цей малюнок і я не знала ані його творця, ані історії, з ним пов’язаної, я б подумала, що це – рок-співак, наркоман або гей. Після своїх висновків я остаточно зрозуміла, що невідворотно застрягла в двадцятому сторіччі, сучасна дівчина швидше зреагувала б на такий портрет так: о, схоже на мого приятеля (брата, фейсбуківця, колегу…)

«А це що?» – «Нашим психологам також цікаво, що це». Картинка нагадувала мені пустелю. Кілька рисочок, незрозумілі позначки, кілька крапок, і дуже виразний хрест. У пустелі може бути хрест? Чи це цвинтар? Але для цвинтаря одного хреста, здається, замало. Незбагненно. Треба показати це Манфреду або мамі. Зрештою, хто в нас родині має художній хист?

«Я ось про що думаю. Тобі треба переключитися на глобальну проблему, треба примусити серце боліти за щось більше, ніж людське серце». – «В нього більше серце, ніж у мене. В мого коханого. Але це не допомагає, моє серце всмоктує його серце. Можливо, я неправильно все сприймаю. То як це, на що переключитися?» – «Наприклад, на тих, хто голодує». – «І відняти цей біль в Анжеліни Джолі? Сиріт також не треба пропонувати». – «А як тобі глобалізація?» – «О, це біль мого брата Манфреда». – «Не можна перекладати все на одну людину. Я зараз читаю книжку якоїсь китаянки, їхні імена я запам’ятовую гірше за назви тістечок у цій кав’ярні. Якщо не знати, що це написала китаянка, більше нічого на це не вкаже. Навіть азіати втрачають самобутність, хіба це не лякає?» – «Мене – ні. Якщо вони створюють одяг для всієї планети, тим самим єднають чи уніфікують всіх нас, китаїзують – як каже мій брат, – відповідно і планета щось запускає їм у кров. Це – справедливо».

«Можливо, це і справедливо, але я знаю азіатів. Вони обов’язково помстяться». – «Ви ніколи не розуміли, що каже мій дід?» – «Ні. Я не впевнена, що він сам себе розумів. Йому було боляче. Але це був не фізичний біль, бо коли в нього вчепився рак, його наче відпустило. Погляд став спокійнішим, навіть коли біль став нестерпним, я розуміла, що рак був свого роду порятунком для нього. Рак жер не тільки його кістки, хрящі, тіло, він жер його спогади, біль та ще щось, що сиділо в ньому».

«Вам не лячно там працювати? Серед закинутих психів?» Я не могла втриматися від питання. «Гм. Мій приятель-коханчик працює вчителем у школі. Судячи з того, що він мені розповідає про свою роботу, ми з ним працюємо в одному закладі». Я засміялася. «А ти де працюєш?» – «Викладаю право в університеті». – «Краще б ти його не викладала, а вкладала комусь в голови! Викладачів варто б перейменувати на вкладників». Тепер ми сміялися вдвох.

Я вирішила прямувати додому, не заїжджаючи до Манфреда, відправлю йому малюнки електронкою. У листі я написала: «Це – малюнки діда, як тобі?» Чекаючи на братову відповідь, я розклала на столі листи діда – перший, другий, третій. Як білети на іспитах. Фотокартки: чарівна красуня бабуся та звабливий жартівник Ганс Ленц.

Манфред віддзвонив. «Ну що тобі сказати, сестро. Одне для мене є очевидним». – «Що?» – «Тобі категорично не можна стригтися коротко, і ніколи не зачісуй волосся гладенько, неприємне видовище». – «Ги-ги. Більше нічого не хочеш додати?» – «А що тут ще скажеш? Хоча… я в настрої погомоніти. Дід непогано малював, дивно, що він не батько нашої мами, а батько нашого тата, який малює так, наче редагує «Кодекс». Очевидно, що це – автопортрети. Можливо, дід бачив себе в образі Летючого Голландця Вагнера-Гейне. До речі, ти не думала, що це гейська доктрина? Немає вірних жінок – чоловік перетворюється на летючого голландця, світ палуби корабля – чоловічий світ. А щоб довести свою чистоту та вірність – вона повинна кинутися зі скелі, оце я розумію!

Шкода, що дід не бачив і не чув, як співає Сенту[7] Віоріка Урсуляк: лляне волосся, соболині брови, кармінові губи, а голос? Богиня. Походження, правда, сумнівне, але хто бездоганний? Щоб не збожеволіти на війні, краще розмістити себе в поемі або в опері, я десь про таке читав, але важко примудритися перенести себе точнісінько в зал Оперного театру Франкфурта».

«У Воннегута[8] ти це читав. Дід все одно примудрився збожеволіти». – «Ніцше також, пам’ятаєш «Веселу науку»? «Бог помер! Ми його вбили – ви та я!» Якби він необачно не вклав цю фразу в уста божевільного, можна було б сказати, що Ніцше був антифашистом, бо всі інші вважають, що Бога вбили жиди. Але Адольфік відразу відчув у Ніцше свого, зрозумів, як його можна використовувати! Адже про таке можна тільки міряти, щоб який-небудь всесвітньовідомий філософ напрацював підґрунтя для твоїх ідей – все інакше сприймається, серйозніше! Надлюдина! Це ж треба, як пощастило.

Утім, Манн[9] Ніцше швидко відмазав, ну ще б пак, і як не зрозуміти дядька Томаса? Якщо син не відповідає за батька, то учень вимушений відповідати за вчителя, хоча б стерти ластиком його роги. Інакше за все доведеться відповідати самому».

Манфред собі подобався, сеанс самомилування! Цікаво, що він намагається поцупити-позичити у сценографів Франкфуртської опери часів панування Урсуляк, замовили нові декорації до «Летючого…»? До сьогодні він уявлення про неї не мав, я переконана.

«А малюнок з хрестом?» – «Не знаю. Але малював це також він. Ще питання є?» – «Дуже багато, але треба їх розкласти на купки». – «Розкладай, сестро, розкладай! Ти бавишся у своїй пісочниці. Бувай».

вернуться

7

Сента – дочка рибалки, героїня опери Вагнера «Летючий Голландець». Лібрето створене на основі повісті Генріха Гейне «Мемуари пана фон Шнабелевопського».

вернуться

8

Йдеться про антивоєнний роман американського письменника Курта Воннегута «Бійня номер п’ять».

вернуться

9

Манн, Томас (1875—1955) – видатний німецький письменник, отримав Нобелівську премію за роман «Чарівна гора».