Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 24

Гертрудо, немає нічого сильнішого за моє кохання до тебе, це єдина правда, і дуже прошу вірити в це, бо немає правди без віри. Без віри нічого немає. Я хотів тобі зізнатися в тому, що зрадив любов, бо злякався. Інтуїтивно зрадив, хіба можна таке уявити? Але я покохав тебе, і тільки цим себе виправдовую, нашим коханням та нашими дітьми. Не знаю, що сталося з Монікою та її родиною, певне, нічого хорошого, та сама історія, як з тонкими мережаними млинцями, варто відволіктися, і вони перетворюються на клейку смердючу масу. Варто лишень припинити пильнувати…

Я йшов навмання, під час війни рідко відхиляєшся від завданих координат та траєкторії, але цього разу я йшов навмання.

Уяви, люба, наче йдеш полем, наступаючи на соломинки та колоски, що відстрілюють у тебе короткими прокльонами, над головою небо – погідне, як погляд божевільного, раптом бачиш хрест, дерев’яний, зростом з дорослого чоловіка, і біжиш до нього, бо тобі здається, що зараз він візьме тебе у свої захисні обійми, але коли до нього залишається кілька кроків, ти розумієш, що не буде обіймів, хрест стоїть з розведеними руками, як розгублена людина, котра втратила все: відчуття реальності, родину, орієнтири.

Твій проділ у волоссі – єдиний мій орієнтир, моя реальність, моя віра. Пригортаю тебе і цілую, спробуй вибачити і зрозуміти мене, Труді.

Лист третій

Труді, Труді. Ти питаєш, чи я вбивав ворогів? Я так і бачу твоє личко, яке сяє від цікавості, вже уявляючи, як ти переповідатимеш усе це подружкам. Коли я вперше вбив солдата, я одночасно заплющив очі собі та йому. Собі лівою долонею, мабуть, для того, щоб контролювати серце, воно наче відстрілювало гільзи, не боліло, не хвилювалося, просто відстрілювало гільзи: одна за одною.

Потім я навчився про це не думати, війна сприяє цьому навчанню. Ти знаєш, що я схильний все драматизувати, копирсатися у своїх та чужих станах. Я вирізнявся цим вдома, я вирізняюся цим і тут. Мій батько завжди схвалював моє захоплення ботанікою. Він вважав, що це корисні знання для хлопчика, якби ми голодували, власне, такого ще з нами не траплялося, тут родючі землі, я б не голодував, бо знаю, які рослини можуть підживити мій організм. Я вивчаю місцеві рослини, навіть веду кілька ботанічних щоденників.

Вчора я думав про цих, про вторинних, про ворогів. Про жидів, циган, українців, комуністів.

Комуністи – не нація, вони – механічні ляльки, у чиїх венах випадково тече кров. Комунізм – штучне явище, він видихається, коли скінчиться пальне. Я б навіть не витрачав сил на боротьбу із ним.

Жиди, українці та цигани – живі. І треба вирішувати їх питання.

Жиди схожі на Rumex confertus, щавель кінський. Сторіччями їх намагаються викорчувати, але нічого не виходить. Зносять цілі родини, вони зазнали стільки погромів, але все одне їх багато, вони повсюди.

Треба переконатися, що викорчувалося все коріння і знищити корінь та усі відкорінення. Витягнути корінь кінського щавлю важко, він цупкий, наче кігтистою лапою вчеплюється в землю, якщо тобі здається, що нарешті ти його витяг, ймовірніше за все ти помиляєшся, численні відгалуження лишилися там, під землею, і незабаром виросте нове рослина, й не одна, багаторічна, витривала, невибаглива. Треба підривати землю, витягувати все до найменшої, начебто гнилої або мертвої частини, і нищити, невтомно нищити.

Цигани це Tarаxacum, кульбабки. Плодяться як плодова мушка, розлітаються світом, треба бігти за кожною парасолькою та нищити, не знаю, чи це можливо, як відстежити всі ці пухові парасольки? Тому надійніше знищувати їх молодими, дуже молодими, бо плодитися вони починають ледь не в десять років. До десяти років – винищити всіх, це не діти, далі буде запізно.

Українці – дивні рослини. Ймовірно, Sаlix. Більше за все вони мені нагадують вербові гілки. Вони згинаються до землі, гнучкість – їхній єдиний захист від ламкості. Гнуться, стеляться, можуть і погладити, й висікти.

Їх знищити легше, ніж жидів та циган, але мало хто знає про те, що будь-який вербовий дубчик можна витягнути з кошика, встромити у землю, полити рясно водою, а навесні ця мертва лозина раптом пустить корінці і згодом розростеться густими кущами. Тим вони дуже небезпечні.

Вони одночасно беззахисні та життєлюбні, вразливі та міцні, якщо сплітаються і тримаються купи. Втім, їх легко ввести в оману, вони довірливі до чужинців, бояться більше своїх, ніж чужих. Дивно, але, мабуть, вони мають на це підстави. Не треба забувати, що верба вважається обрядовим деревом, це щось… можливо, сильніше за Бога, а можливо, це і є місцевий Бог. Навесні вони випускають свої свічки-котики, чи то поминальні, чи то святкові, мені не розібрати, та й хто може їх розрізнити?

Люба, ти певне думаєш, що я жорстокий, багато філософствую, незрозуміло навіщо. Подекуди я сам себе не розумію, війна не відповіла на моє запитання: який я? Злий, відповідальний, лютий, чуйний або байдужий. Змовчала. Тут все сприймається трохи інакше, коли дивишся на своє відображення у неспокійній воді, ти також не можеш вловити, який ти. Ми тут постійно – наче відображення у неспокійній воді. Тільки коли п’яний – про це забуваєш.

Мої колеги розважаються з місцевим населенням, замовляють varenyky (це борошняні вироби, прісні та ситні, з борошна та води) з вишневою начинкою. А якщо натраплять на вишневу кісточку – вбивають когось одного з родини. А якщо на дві – двох. Кажуть, що це реакція на те, що селяни спеціально підкладали не вичинені вишні, об кісточки ламаються зуби, нестерпний біль, тому наші вдалися до такої гри у кості. Я цього ніколи не робив. Нецікаво.

Я не хочу гратися з ворогами, люба, навіть у жорстокі ігри, гратися треба тільки з рідними. З малими, з тобою… Як я сумую за тими часами, коли ми запускали музичну скриньку, щоб твоя сестра не чула, що ми цілуємося. Хоча вона завжди була більш сприйнятлива до поцілунків, ніж до музики, тому знала, чим ми займаємося, але не викривала нас. Моя улюблена гра з тобою, в цілунки та ніжність. Не забувай ніколи цього, Труді, не забувай.

Глава восьма

У мене зовсім не тремтіли пальці, долоні не стали вологими, наче я була спокійна та не нервувалася, тільки от пульс можна було побачити на зап’ястку, ніби хтось під шкірою грав у пінг-понг. Це так дико бачити свій пульс – як рухому, але сховану під шкірою частину тіла. Мене ледь не знудило. Я відчувала щось таке, що, певне, відчували великі письменники. Коли або хочеш спалити все, що написав, або негайно розпочати писати новий том. Мені захотілося написати листа від імені діда. Раптом я відчула запах несвіжого старечого спіднього, так тхне від старих, котрі не хочуть підмиватися і не роблять того: сечовина, затхлість, хвороби. Не від початку, але за кілька хвилин я збагнула, що цей запах йде від нарцисів, які манірно застигли в подарованій Манфредом вазі. Схожі на дівчаток-балерин під час спільного позування однаковим поворотом голови та нахилом стану. Я підхопилася та побігла на кухню, знайшла пакет для сміття, запхала туди квіти разом із вазою та виставила все це на балкон. Більше я ніколи не купуватиму нарцисів.

Треба було зв’язатися з Боно. І от тільки зараз я збагнула, що не знаю, як його дістати. Його скайпу в мене не було, він ніколи не надсилав мені електронних листів, тільки іноді паперові листівки дивного вигляду та змісту. Я була впевнена, що Манфред має координати нашого навіженого кузена, але телефонувати братові не хотілося. В шухляді я знайшла кілька дисків Бонапарта, там було вказано номер якогось телефону, що його я набрала. І почула захрипле дівоче «Алльо». Я привіталася та запитала, чи розмовляє дівчина німецькою.