Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 26

Я принесла їй все, що знайшла в своєму холодильнику, власне, частування не з кращого. Півкелиха білого рейнського, три сливи, обвітрений, як пика моряка, шматок палтуса, але для риби це нормально; грубий хлібець та варене яйце. Ханне натхненно клацала моїм ноутом. Відповідала на листи, її рука намацала сливу, потім келих, обличчям миттєво пройшлася щаслива посмішка, подруга зробила два ковтки. «Слухай, тут я читаю листа Манфреда. Він поводить себе зухвало». – «Чекай, якого листа?» Ханне енергійно жувала хлібець та палтуса. «Дивись». Вона розвернула до мене монітор. Лист Манфреда прикрашали хлібні крихти та палтусяча кістка, цей натюрморт нагадував скаженого птаха з виряченими очима та коротесенькими крильцями.

«Марто, я тут подумав, краще б ти шукала собі коханця, ніж копирсалася в житті діда. Я вчора почув влучну фразу: люди, в яких є діти, завжди живуть майбутнім, а люди, в яких немає дітей чи коханців, – завжди живуть минулим. Тобі необхідно перерости в інший тип, перейти на інший рівень. Я дуже цього тобі бажаю. Фредді-Манні». – «Ставлю на синій анус – він це не почув, а годинами шукав в Інтернеті щось таке, що підходило б до ситуації. Апломб який! Наче він багатодітний татусик, що живе в космічному яйці. Чого він до тебе допнявся? Йому це все не подобається? Він у дитинстві не читав Жуля Верна?»

«Не читав. Не подобається. Він думає, що треба цю тему закрити і все. Щоб не зіпсувати репутацію». – «Чию? Слухай, навіть якщо закрити відкорковану пляшку вина чи шампанського – напій не буде таким, як раніше. Краще зразу випити. В тебе ще є?» Ханне потрусила перед моїм носом пустим келихом. «А тобі не зашкодить?» – «А тобі шкода?» Вередлива Ханне, вино в мене ще було, і я покірно пішла відкорковувати нову пляшку.

«Слухай, я оце поміркувала. Мені Ширін, лікарка-туркеня, надіслала фотку мого малюка, ось подивися!» – «Ханне, ну на що там дивитися? Ок». Власне, це було дуже схоже на сучасне мистецтво. В цій фотці також ховався натяк на щось глибше, інше, більше. «Манфред каже, що тобі швидше треба стати мамою, а як йому сподобається, коли він стане батьком?» – «Тобто?» – «А я от візьму, напишу йому листа з темою «вітаю, татусику!», вкладу цю фотку, і подивимося, як він житиме майбутнім». – «Чекай, ти з ним давно не спиш!» – «Ну то й що? А раптом я зберегла його сперму на випадок скрутних часів». – «Ти це зробила?!» – «Ні, але він повірить так само швидко, як у це зараз повірила ти!» Ми розреготалися. Я можу собі уявити стан Манфреда, він стовідсотково повірив би, він з тих чоловіків, котрі віддають належне власній спермі; кількабальний особистий землетрус йому було б гарантовано. Але треба жаліти власних братів. Слово «жалість» завжди нагадувало мені квітучий кущ, щось схоже на жимолость або ясмин. Тривожне, з нав’язливим запахом нагромадження суцвіть, котрі хилять кущ додолу.

«Слухай, а як ти збираєшся жити?» – «Виключно майбутнім, як зазначив Святий Манфред». – «Я серйозно. Ти збираєшся з’ясовувати, хто його батько, ти збираєшся створювати родину?» – «Знаєш, родина якось сама утворилася без моїх зборів, – Ханне знизала плечима. – Думаю, що все буде добре, в мене є заощадження, я можу працювати вдома, почуваюся добре». – «А ти казала потенційним татусям про дитину?» – «Ні. Багато чого довелося б пояснювати, а я цього не люблю. Вони між собою знайомі, але не в такому статусі. Я листуюся з обома. Хтось обов’язково відпаде, не в кожного достатньо міцні щелепи, щоб постійно триматися за гілку. Або я відпаду, як грушка, що налилася і впала на землю».

«Ти їх любиш?» – наївно-розгублено запитала я. «Певне, що так, принаймні я закохана, такий стан, коли всі слова хочеш перевіряти на дотик, навіть те, як він вчився на медичному. Це, мабуть, тому, що я дуже погано їх знаю. Що тобі сказати ще? Рон чудово грає у ватерполо, Бора так посміхається, що відразу починаєш думати про те, як він цілується». – «А коли Рон пливе, відразу починаєш думати, як він обіймається? Розмах його ручиськ вражає!» Я всміхнулася. «А я боягузка. Я не можу так швидко закохуватися, я ніколи не бачу в посмішці – поцілунок. Ніколи». – «Та ні. Ти дуже смілива в думках, тобі варто одного разу їх випустити і все. Але ти тримаєш їх на підтяжках. Зрештою, ти донька свого батька». – «І онука свого діда. Ти знаєш, вони проти того, щоб мені допоміг дядько Артур». – «Звичайно, вони проти. Таким людям, як дядько Артур, успішність вибачають лише тоді, коли вони, приміром, стають імпотентами і про це дізнаються геть усі. В такому разі ставлення до нього змінилося б хутко. Вони б кинулися до нього в гості зі штруделями, платівками з його улюбленою музикою, з власними бідами і навіть з грошима. Люди – не фрукти. В гарних наливчастих, яскравих та здорових людях завжди приємно знаходити хробака. Це тобі не мореля, котру викидаєш. Людей притискаєш до серця. Ти ж сама це знаєш».

Задзвонив телефон, я смикнулася, Ханне подивилася, хто телефонує. Брови її піднялися на цілий сантиметр вище, як два місяці в нічному небі. Так темнішає в Ханне на душі. «Наташа?» Я ствердно кивнула та прийняла дзвінок. «Привіт. Так. Прочитала його листи. Моторошно. Навіть нарциси почали смердіти старечою білизною, довелося винести їх разом з вазою на балкон, інакше б мене знудило».

«Тобто ти спілкуєшся з Наташею?» – «Якось так вийшло, хотіла, щоб мене підтримав Дерек, а підтримала Наташа. Вона дійсно намагається мені допомогти, ну… це природно, мабуть, допомога людини у вінку жертви людині у вінку ката». – «Дерек не може нікого підтримувати, він протестний елемент. Це ж з якого дива Наташа – жертва? Ти нажерлася жалістину?» – «Я маю на увазі те, що вона з Польщі, тож її діда цілком міг вбити мій дід». – «Правда? Цікава логіка, шкода, що я не застосувала її, коли мене пограбував хлопчина з Росії. Треба було йому все віддати, тому що мій дід міг убити його діда, а не викликати поліцію. Може, ти тоді пробачиш їй те, що вона в тебе відбила Дерека, га? Нічого, що це гірше, ніж відбити нирки. Принаймні в тебе були такі глибокі імлисті синці під очима – виразніші, ніж у будь-кого з пієлонефритників. Ти вже не пам’ятаєш, як ти почувалася тоді, попустило? Ти пробачила цю сучку, граєш у цивілізовані стосунки?»

«Ханне, я знаю, що це виглядає дико». – «Ні, не дико. Інакше б це мене заворожувало. Це виглядає хворобливо, я цього боюся. Чого їй від тебе потрібно?» – «Вона хоче допомогти. От завтра піду до суду. Там буде слухатися одна справа щодо поляків, і Наташа хоче познайомити мене з чоловіком з України, він має тут готельний бізнес і може допомогти з візами та інформацією». – «Зараз немає проблем з візами. Береш квиток і вирушаєш, якщо тобі так вже закортіло туди поїхати. Залізна завіса виявилася марлею з дуже рідким плетінням». Я зітхнула. «А ще вона домовилася з Францом, що я до нього завітаю поговорити на історичну тематику». – «Це той самий Франц, котрий написав, що в Манфреда член, як хвіст жертовної ящірки? Класний чувак, я б залюбки з ним познайомилася». Якби я не пила вино, то захлинулася б слиною, але вино висушило горлянку, тому я смішно забухикала туберкульозним кашлем. «Він не писав таке!» – «Щось схоже писав. А що, він язикатий, як усі геї, цілком у його стилі».

«Слухай, а я можу своїм сказати, що ти вагітна?» – «Можеш, я не збираюся цього приховувати. Слухай, я, мабуть, піду, бо знову зголодніла. Нічого, якщо я залишу свою валізу в тебе?» – «Нічого. Пакунку померлого діда буде веселіше. Погомонить з валізою вагітної подруги. Символізм!» Ханне зникла.

Я тільки-но взялася за її валізу, як пролунав дзвінок. «Ага! Вдома немає свіжих трусів?» – загорлала я та відчинила двері. На мене з тихим подивом дивився мій батько. «Взагалі-то є, до того ж різного ступеня свіжості». – «Привіт. Я думала, що це повернулася Ханне, вона прибула з відпочинку, з’їла всі харчі, що комизилися в моєму холодильнику, та побігла додому». – «А це твій старий батько. На відміну від твоїх подруг – він приніс вино, крекери та сир». – «Мені пощастило, бо я вірю в закони фізики. Якщо в одному місці убуде, тоді в іншому обов’язково прибуде». Батько увійшов. «Слухай, мені подобається, що ти згадала про свою фізичну сутність». – «Тобто?» – «Будемо розливати?» – «Авжеж».