Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 33

Я пригальмувала біля своєї поштової скриньки, варто було вигребти звідти всі рахунки та рекламні проспекти. Серед мотлоху і був цей лист. Я саме думала про те, що увесь цей час мені не телефонувала мати. Тобто вона для себе все вирішила. Батько грає основну партію, отже, їй слід перетворитися на нотний стан. Щоб йому легше музикувалося. Вона лягла під нього. Лист було запаковано в новий конверт без зворотної адреси, але старе, як будь-яка історія, завжди проступає. Додаючи відтінків, таємниці та ще чогось.

Я відкрила конверт тільки вдома. Це був лист діда. Не знаю, як Боно вдалося так швидко відреагувати. Я була вражена. Крутнула конверт у руках. Зворотної адреси немає, є тільки штамп Франції. Боно за своєю звичкою нічого для мене не дописав. Власне, а чого я на це розраховувала?

Лист четвертий

Труді, Труді. Я згадував, як ти говорила англійською. Як тобі давався th… Твій зуб із щербинкою (я навіть пам’ятаю, як вона з’явилася в тебе, ти натрапила на горіх ліщини в різдвяному прянику, і тобі сказали, що наступного року ти народиш дитину – за повір’ям, пряник заманював тебе в ліщину, схиляв до радісного гріха; однак ми щойно познайомилися з тобою, і я все не наважувався освідчитися, але ти повірила в цю прикмету. Ти зберегла цей пряник, кохана, сподіваюся, що і цього року він прикрашав різдвяний вінок…), і ти дряпала ним язика, коли вимовляла цей звук.

Твоя сестра говорила, що я подряпаю тобі серце, вирву зуб, завдам болю. Так і вийшло, я залишив тебе та дітей. Вирвав тобі зуба, я – твій зуб, і довго кровили твої ясна… Ще гірше залишати людину, коли вона найщасливіша, а ти була такою щасливою, моя люба. Моє серце перетворюється на Сатурн з кільцями болю, біль ходить колом, стискає серце, надрізає його, але не до кінця, завжди відпускає, щоб потім наблизитися, притиснути, надрізати. І нема ради. Нема ради.

Тут майже ніхто не володіє іноземними мовами, краще за все запам’ятовують звучання цифр, ми їх цифруємо, даємо номери; і вони це запам’ятовують, можливо, ми повинні більше говорити до них? Втім, тут майже ніхто не володіє іноземними мовами. Або роблять вигляд, не знаю, в чому криється правда, у що вона загорнулася?

В стару газету, в деревну потерть, а може, в риб’ячі тельбухи чи жіноче волосся? Ніхто не збирається дарувати мені правду. Чисту воду зараз легше знайти, ніж чисту совість.

Її ніде немає, правда, можливо, є. Наша, їхня. А совісті немає ні в нас, ні в них, ні в будь-кого ще. Мені здається, що вона ніколи не повернеться. Зникне і правда. Цілим націям доведеться відновлювати її, як прелюдію по затертих нотах; як рибу по кістках та тельбухах; як дерево із потерті; як жінку з волосся; як правду зі старої газети…

Знайти перекладача також важко, хоча в школах викладається німецька. Завтра я буду знайомитися з черговою перекладачкою. Кажуть, що вона наполовину жидівка. Вони всі згодом виявляються наполовину жидівками та наполовину партизанками. Про це свідчать протоколи розстрілу, їх готують ті, хто хизується почерком або любить смерть перетворювати на цифри; або просто хоче щось писати. Літери здатні заспокоювати, я цим також користуюся. Більшість не веде жодних протоколів.

Поліціянт сказав, що жидів у цій місцевості уникнути неможливо, вони «як цукор, яким пересипають ягоди, – він має бути в кожній банці, інакше не вийде варення, і вони цим користуються». Поетична фраза, чи не так? Цей чоловік убив більше людей, ніж я. Він вбивав не ворогів, Труді. Конкурентів. Вони йому заважали більше, ніж мені. Інколи я уявляю собі, як би зрадів Гундорф, якби побачив і почув цю людину. «Сліпа чернь цілить в очі всім іншим, однак в серце влучає щомиті, і сердець зупиняється більше, адже зору не мають і вбиті…» Ці рядки його б також потішили, можливо, з мене також міг вийти поет?

Дуже сподіваюся, що нова перекладачка знає мову. Велика незручність у тому, що перекладачів неможливо перевірити, доводиться їх вбивати, смерть ставить крапку після двокрапок, припиняє сумніви роздоріжжя: брешуть вони чи ні?

Ти мені можеш дорікнути, що і я не знаю російської, української, чеської. Так, я не дуже здатний до мов. Англійська далася мені важко, я вдячний Фрідріху Боденштедту за його переклади Шекспіра, хоча якби я знав, як складеться моє життя, то розбирав би по складах його переклади українських народних пісень та повістей Тургенєва. Він наче знав, із ким ми зчепимося.

Що не кажи, Ганс – обачний щасливець, саме він вирушив до інших наших супротивників, культуру яких ми обидва чудово знаємо. Мені ж так не пощастило.

Але музика… Крім мови, ще є музика. В місцевій церкві я знайшов сонату № 1 Op. 13 для фортепіано Бориса Лятошинського[13], пересилаю ноти тобі, не думаю, що вони можуть зацікавити наших цензорів, хіба що вони подумають, що це радянська шифровка. Втім, туди беруть людей з технічною освітою (у них є освіта!), тож вони не бовдури. Спробуй зіграти це, уявляю, як тремтять твої пальці, наче зграя мисливських собак, що вже вгледіли оленя. Це дуже складна музика. Я зіграв її на старому німецькому роялі, місцеві жиди ще мають інструменти, не все пішло на розпалювання заради обігріву хат. Це музика розірваної душі, тієї душі, яка рветься, поки ти граєш, і коли ти закінчиш – вона вже спостерігає за тобою, намагаючись зібратися докупи та залишитися цілою десь ближче до неба.

Про Лятошинського мені розповів інший поліціянт. Він відмовляється розстрілювати людей, і його за це ледь не прикінчили. Він каже, що гидує вбивством не менш, ніж життям. Не розстріляли його, певне, тому, що він знає німецьку, чудово орієнтується на місцевості та у промовах Гітлера. Він із презирством ставиться до радянської влади, Сталіна вважає «немитим та смердючим шпанюком», котрий «встановив шашкові правила для шахів». «На фарбу для радянських стягів не треба витрачатися, можна вмочати полотнища у кров, тут все залито кров’ю. Тому на Україні родюча земля, де родючіші землі, там більше вмерло/вбито/знищено людей…» Одна з його заяв. Його ніхто не любить. І не тому, що він чужий, меншовартісний зрадник, просто він занадто розумний та вільний, таких не терпітимуть навіть філософи, таких люблять юродиві, бо вони ніц не розуміють і не бояться чужих та своїх думок.

Цей поліціянт розповів мені про Лятошинського, коли я показав йому знайдені ноти. Йому подобається ця музика. «Музика роздертих собаками янголів». Так він її зве. «Болю людського, що не може вивільнитися, блукає всіма шлуночками серця, плутає в крові». Він просив мене врятувати Ріхтера. Це – музикант або також композитор, я не дуже зрозумів, він народився тут, на цій землі, за національністю німець, поліціянт вважає його генієм і думає, що Сталін його вб’є.

Пам’ятаєш, як я любив дивитися на вогонь? Тепер це минулося, він всюди, насамперед всередині мене, і я, непомітно для себе, став принюхуватися до його запаху, сподіваючись відчути солодкавий присмак у повітрі. Таким є дихання війни, воно не гірке, не кисле, не смердюче, воно – солодкаве.

Я можу писати тобі невтомно, не відриваючись від тебе, але можливостей все менше і менше. Пам’ятай, що я люблю тебе, і, що б тобі не розповідали про любов, не забувай, як відчували її наші два мізинці, які так не хотіли розчіплятися на вокзальній площі…

Глава одинадцята

Прокидатися з важкою головою дуже тяжко, гірше, мабуть, прокидатися зовсім без голови або, наприклад, з чужою головою. Мій сьогоднішній день був геть не розпланованим, я хотіла посидіти в Інтернеті, поблукати українськими сайтами, але зателефонував дядько Артур.

13

Лятошинський, Борис (1894—1968) – видатний український композитор і диригент, основоположник модерного напрямку у вітчизняній музиці. Родом з Житомира.