Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 48

«І рука ще була цілою?» – «Ні, рука зламалася раніше. Через те, що я підібрала нічийні ножиці». – «Нічийні ножиці?» – «Так я думала, але направду вони були відьмацькими, не треба було їх чіпати, бо через це я зламала руку». – «Гхм. Ціную вашу відвертість. Із завданням щодо проекту ви впоралися. До речі, проект виглядає багатообіцяючим». – «Я рада». – «Та не варто так швидко радіти. Знаєте, деякі люди та стосунки також виглядають багатообіцяльними, але після невеличкої перевірки – здуваються і зникають». – «От саме тому я буду швидко радіти, щоб встигнути отримати позитивні емоції». Він знову засміявся.

«Що ви робили в Україні, якщо не таємниця? Намагалися зловити на себе, як на живця, українських відьом? Чи перевіряли стадіони до Євро-2012?» – «Ні, я намагалася знайти інформацію щодо свого діда. Розумієте…» – «Може, перейдемо на ти? Після таких подробиць вашого життя, певне, я вже напрацював статус випадкового друга?» Я погодилася. «Розумієш, я довго вважала, що мій дід загинув під час Другої світової. Ми знали, де його поховано, навіть навідувалися туди ще за часів Союзу. Аж потім я дізналася, що у 1943-му він втратив глузд, його помістили у один із закритих закладів у Берліні, де він перебував довгий час, а згодом захворів на рак. Там він і помер нещодавно. Оце таке».

«Навіщо ти це розворушила? Це навіть не опале листя, це листя, що стало перегноєм і дало життя новому, молодому листю. Чи потрібно його зривати? Дай листю жити, продукувати кисень, дай жити собі». – «Не знаю навіщо. Мені не вистачає кисню. Можливо, мені дуже хочеться знайти підтвердження того, що він не був нацистом. Я не знаю, як тобі це пояснити…»

«Та я, напевне, розумію. Ми не відчуваємо себе наповненими, цілісними, поки не дізнаємось, яким було наше минуле. Під нашим я маю на увазі націю, думаю, що ти також це маєш на увазі. Це незнання, сумніви, побоювання тебе розхитують. Але так само щось розхитує годинника, історію, час. Усе наше життя – хитання, хіба ні?» – «Знаєш, я більше про себе дізналася, коли почала ось так розхитуватися, ніж коли завмирала в очікуванні правди і життя». – «Птахи чи метелики також дізнаються про себе більше, коли починають літати, бо це їхня природна властивість, якої вони позбавлені, поки не підростуть. Так і з нами». – «Слід почати літати?» – «Ти вже почала, хіба ні?»

«Почала, дякую». – «Знаєш, у мене також своєрідна історія з дідом. Мені, можна сказати, пощастило. Дід якраз працював в німецькому підпіллі. Ну, тобто так вважалося». – «Тобто?» – «Ти знаєш щось про угрупування «Діти свінгу?»» – «Звичайно. І про «Білу Троянду»[17] також. Судячи з твого прізвища, дід…» – «Судячи з мого прізвища – так. Але насправді дід належав до свінгюгендів[18]. Я завжди ним пишався. Дивні відчуття, він наче позбавив мене тягаря всенімецької провини перед іншими, але загострив мою провину перед німцями. Бо він був зрадником нації, хіба ні? Ніхто цього відкрито не казав, але я відчував це. Потім мене почали длубати тим, що вся робота діда – то було несерйозно, якийсь протест танцюльками. На відміну від «білотрояндівців» чи «піратів».

Хоча його кілька разів арештовували, і я про це говорив, бо мені про це розповідав дід. Адже дід залишився живим, уже це було підозріло, в той час герої живими не залишалися, якщо то був справжній героїзм. Ну, і прізвище, адже спочатку згадуєш про Віллі Графа, а він справжній герой, на відміну від наче несправжнього Графа. Мого діда. Вперше я відчув це в Баварії, коли прибув до Мюнхена на шкільну екскурсію. Вони почули моє прізвище, і, звичайно, наполягали на тому, щоб відвести мене на вулицю Графа, а я казав, що я не той Граф, відчуття було гидке. Таке, наче я привласнив чуже прізвище. Дід – несправжній герой, дід – несправжній Граф. То яким маю бути я, його онук? Я сам повірив у свою несправжність». – «І що ти робив? Весь час просив, щоб тебе вщипнули?»

«Ні, почав набиратися знань про самозванців, буквально повівся на них». – «Ти маєш на увазі тих, хто видає себе за когось іншого?» – «Угу. Псевдоцарі, псевдопророки, псевдогерої та все таке інше. Щоразу відкривав для себе щось новеньке». – «Наприклад?» – «Знаєш, це цікава тема, найбільше інформації я нарив про псевдоцарів Персії, Росії, Британії, Франції та Португалії. З німців мене зацікавив тільки Тіль Колуп – псевдоімператор Фрідріх ІІ Штауфен. Найяскравіший німецький представник з-поміж псевдоособистостей. Наш народ або недовірливий, або позбавлений фантазії». – «Чого не скажеш, згадуючи Гітлера та, наприклад, братів Грімм». – «Угу. Знаєш, спочатку я вирішив, якби реальні царі були більш аскетичні та не зловживали позашлюбними зв’язками, псевдоцарів було б менше. Грайливі французи, невгамовні португальці та слов’яни, що в житті не визнають світських та церковних законів, тільки й вигадують, як усе це обійти.

Але потім збагнув, що статевого чистоплюйства було б замало. Завжди мав місце протест. Він і народжував своїх героїв. А також інтриганство, що виліплювало героя з будь-кого, подекуди використовуючи цю людину втемну. Ну, крім того висока дитяча смертність та братовбивства. Ніколи не можеш бути впевненим у тому, чи дійсно ця дитина померла від сухот, чи, щоб врятувати її від інтриг, було поховано когось з челяді. Зрештою, недарма людство вірить у воскресіння Христове». – «Але ж ти розумів, що дід твій не був псевдогероєм і не носив чуже прізвище?» – «Так, розумів. Але все одно вважав, кільканадцять разів переконуючи себе у зворотному, що, якщо дід вижив, справжнім героєм він не був…»

«Знаєш, Марат, чий проект я тобі принесла нині, також про це говорив». – «Про несправжніх героїв?» – «Не зовсім, але про щось дуже суголосне». – «Розповіси?»

«Марат говорив про те, що за умов постійної окупації України, поглинання її іншими імперіями і використання тільки як додаткової території, виживали тільки боягузи, зрадники та пристосуванці. Героїв вбивали. Сміливих витравлювали.

Голосистих таврували. Принципових закатовували, заарештовували, страчували. Виживали слабкіші духом. Марат каже, що важко усвідомлювати себе нащадком слабких духом. Тому Україні важко відстоювати свою позицію у тій самій Об’єднаній Європі». – «Слушно. Бачу, ти там не тільки пила, ламала руки, підбирала відьмацькі ножиці та спокутувала провину нації. Ти ще слухала». – «Так. І уважно. Знаєш, це пафосно звучить, але я відкрила для себе інший світ. Подекуди страшний і незрозумілий, подекуди прекрасний і незбагненний. Одночасно рідний і чужий. Невідомо, що більше приваблює, а що більше відлякує. Зі мною говорили не тільки люди. Зі мною говорила одна стара хата на Житомирщині. Зі мною говорив Київ. Зі мною мовчали дерева Бабиного Яру, я дихала калиною біля Хреста, встановленого на честь українського визвольного руху».

«Я б з тобою також говорив, якби був Києвом», – сказав Райнер, і я знову побачила свій силует у його очах. Він торкнувся моєї руки. «Ми зможемо ще побачитися? Я давно ні з ким не розмовляв настільки відверто. Мабуть, відвертість відчуває іншу відвертість краще за людей. Побачимося?» – «Обов’язково». Я залишила Райнеру Графу всі координати та своє віддзеркалення в його очах. А ще раптом збагнула, що не хочу і не хотіла нічого писати Аркадію.

Вдома я вирішила набрати Ханне, вона довго не брала слухавку, аж потім мені передзвонила. «Ти чого так довго? Я вже збиралася знову вимкнути телефон». – «Ти повернулася! Нарешті. Манфред припинить мене переслідувати». – «Він тебе переслідує?» – «Ну, не буквально. Але тричі телефонував. А ще телефонувала його навісна дружина». – «Бріг? Що вона від тебе хотіла?» – «Дізнатися, що від мене хоче він. Бідна дівчинка зовсім йому не довіряє». – «Вона думає, що ти вагітна від нього?» – «Вона не знала про мою вагітність, хоча він знав, але не сказав їй нічого. Я сама почала цю тему, тепер жалкую, я переконувала її, що дитина аж ніяк не Манфредова, але вона, звісно, мені не повірила. Добре, що ти повернулася, допоможеш мені покінчити з цим гармидером. Але як ти з’їздила?»

17

Біла троянда (нім. Weise Rose) – назва групи мюнхенського студентського Опору в нацистській Німеччині. Група діяла від червня 1942 р. до лютого 1943 р. Назва вибрана за книгою відомого письменника Б. Травена. Один з її членів мав прізвище Граф.

18

Свінгюгендом називали молодь, яка вдень виконувала обов’язки членів нацистської огранізації, а вночі потай збиралась і танцювала заборонений нацистами американський танець свінг. На цю тему американський режиссер Томас Картер створив фільм «Діти свінгу» (1993).