Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 8

«Допоможу! Згадай етикетку нової фруктової ковбаси, згадала?» Він насвистів мені рекламний мотивчик. І я згадала. «Навіщо ти зробився подібним до гера Ернста Фруктеля? В нього огидні бакенбарди та й узагалі». – «Неправильно робиш акцент! Це вони зідрали образ гера Ернста Фруктеля з цілком живого Штефана Месароша! І вони мені за це заплатять. Трохи згодом. Бо поки що я хочу зробити невеличку операцію, змінити розріз очей». Штефан Месарош. Точно, це його ім’я. Прізвище з угорської перекладається як м’ясник.

«Слухай, дякую за чай. Мені слід знайти Дерека». – «Якщо не хочеш солоних паличок з кмином та пива – тоді бувай!» Взагалі-то мені хотілося залишитися тут, споживати солоні палички та пиво, а можливо, і кохатися з гером Фруктелем, думаю, що це був непоганий план і мені б вдалося його втілити. Крім того, в цьому було щось мультяшне, кохатися з героєм реклами фруктової ковбаси, було б про що розповісти нащадкам, але я вперто дотримувалася первісного плану. Я йшла до Дерека. «Чао».

«Агов! – почула я. – А це не твій брат переміг сьогодні в Баварії? Конкурс для архітекторів, чи щось таке. Манфред фон Вайхен?» – «Мій. Друге місце. Спеціальний приз». – «А це правда, що незабаром відкриється його виставка? Так передавали по радіо його голосом». – «Напевне, що правда. Навіть якщо цього разу він збрехав, загалом у нього бувають виставки».

«Агов, зачекай ще трохи, в мене є до тебе важлива справа». – «Яка?» – «Мені необхідно мати іменне запрошення на його виставку. Це ж не важко буде організувати?» – «Ти фахівець, журналіст, навіщо це тобі?» – «Загалом я – хімік. Ти думала, що я те й роблю, що працюю над обличчями різних продуктів?» Я так не думала. Мені зітхнулося. «Слухай, на ці виставки можна приходити без запрошення. Вхід – вільний». – «Не сумніваюся, але мені потрібне саме запрошення!» – «Навіщо?» – «Щоб вразити пані Фоль. Уяви. Вона відкриває свою скриньку, а там – білий конверт з тисненням, а краще… кольору паленого цукру, це вишуканіше, на ньому зазначена адреса, моє ім’я. Вона передає мені конверт, але не відходить, дивиться. Ти ж знаєш, яка вона цікава. З конверта до її ніг випадає шикарне запрошення на виставку! Від інтелігентної людини, переможця конкурсів, знаменитості! І вона буде ставитися до мене інакше. Я ледь стримуюся, щоб не кинутися на неї, так вороже вона на мене дивиться. Мій батько дозволяє собі так дивитися тільки на росіян. Але, погодься, в нього ж є на це причини, хай вони видаються сумнівними, але вони є. А що такого я зробив пані Фоль, щоб вона так на мене дивилася? І це після того, як я привіз їй кілька слоїків з печеним перцем». – «Добре», – пообіцяла я. Манфред тільки зрадіє такому проханню, а іноді мені буває просто вкрай необхідно до нього підлеститись.

Баржу Дерека не можна було назвати гарною, можливо, це тому, що мені взагалі ніколи не подобалися баржі. Знову я брешу. Мені подобалися баржі аж доти, поки саме ця баржа… я думаю, що все зрозуміло без додаткових пояснень. Насправді баржа Дерека схожа на пивну, мені здається, що її попередній господар був пов’язаний з ресторанним бізнесом, вона виглядає як пивна, що пережила не найкращі часи.

Можливо, таке враження складається через те, що дах баржі обтягнутий тентовим покриттям з рекламою пива «Berliner Weisse». Вікна ніколи не блищали, Дерек принципово їх не чистив, а коли я викликала спеціальну службу з чищення вікон, то не розмовляв зі мною тиждень. Пояснювати природу принципу «вікнонемиття» він категорично відмовлявся.

На палубі я побачила антикварний стіл, що на нього Дерек полював цілий рік. Два ковані стільці, котрі мали вишуканий вигляд, але не пам’ятаю жодного випадку, коли б вони не нагороджували мене синцями. Стільці були підступними, а я незграбною. Відстільцеві синці виглядали на тілі так, наче мене добряче відшмагала фамільним медальйоном навіжена аристократка. Всі вишукані речі та люди не такі прості у вжитку, як нам би того хотілося. Хоча думати про те, що вони належать тобі, приємно.

А ще я побачила Наташу Ченські. Вона пила каву або чай. З того місця, де я зараз стояла, смикаючи нашийного шалика, не можна було розгледіти, що саме вона п’є. Я нагадувала собі Манфредового Троля, тільки він смикає речі, коли грається, а я – коли нервуюся. Саме в цьому і полягає величезна різниця між нами, незважаючи на однакові дії. Ще в мене значно довші ноги, коротші ніс та вуха і я не вмію їх дотепно вивертати.

Наташа крутила приймач, напевно вірила, що знайде потрібну музику або новини, і чистила срібну браслетку. Це була браслетка, що я подарувала Дереку. Без гравіювання, не тому, що я вважала будь-які гравіювання банальністю, а тому, що просто не могла збагнути, що саме мені хочеться увічнити на браслетці.

На столі також лежав фотоапарат. Наташа майже ніколи з ним не розлучалася. Щоразу намагалася зазнимкувати мене, але я постійно затуляла обличчя долонями. Дерек на це говорив, що я поводжуся, як дружина звинуваченого у корупції та замішаного в секс-скандалі президента або власниця борделю, котрий нарешті викрили компетентні органи, як серійна чоловіковбивця або вчителька, що примушує дітей замість навчатися геометрії вивчати жіночі статеві органи на своєму прикладі.

Наташа Ченські. В неї усе було довге: волосся, ноги, руки, вії. Трав’янисто-зелені очі, такі зелені, що я деколи дивувалася, як це не відчуваю терпкого запаху лугових трав. Якби мені спало на думку зробити їй подарунок, я б не вагалася, обираючи парфумовану воду. Тільки трав’яний запах. Але я ніколи нічого не дарувала Наташі, хоча кілька разів думала про це. Зараз вона була вдягнена в зелений топ турецького штибу зі стразовими кульками на шовкових нитках, я такого ніколи не вдягаю, та джинси. І боса.

Я вважаю, що мою манеру вдягатися можна назвати елегантною, власне, це досягається завдяки простоті форм та певним кольорам. Увесь мій одяг витриманий у прохолодних сіро-брунатних відтінках, ще я дозволяю собі беж. Я уникаю чистих та відвертих, промовисто-яскравих кольорів, навіть таких, як білий чи чорний. Вони видаються мені одновимірними. Для людини, якій важко вимовити «так» чи «ні», такий вибір кольорів є цілком природним, думаю, що мої слова підтвердив би будь-який психолог. Поодинокими та найяскравішими кольорами в моєму гардеробі є брудно-рожевий, серпанково-бузковий та тьмяно-зелений.

Переважно, все це – аксесуари. Вони виглядають на спокійному тлі більшості моїх речей як червоні нитки на зап’ястках шанувальників Кабали. Якби я була птахом і мною зацікавився орнітолог, він би розгубився, постійно фіксуючи на папері мій вигляд. І довіку сперечався б із колегами, до якого різновиду мене віднести: до горобців, очеретянок, соловейків чи жайворонків.

Наташа помітила мене і привітно замахала рукою. Я їй подобалася. Прикро було те, що, навіть за існуючих дереко-обставин, мені дуже подобалася Наташа Ченські. Якби я була чоловіком, я б закохалася у неї до нестями. За мене це зробив Дерек. Краще б було, якби це зробив хтось інший. Я махнула Наташі у відповідь. Зникнення було б дурнуватим вчинком. Загалом, як і ці відвідини.

Наташа простягнула мені руку. «Ти на підборах? Ні? Добре. Я все одно допоможу». Вона втягла мене на баржу. Дуже сильна дівчина. Я подумала, що Дереку приємно з нею кохатися, це трохи схоже на боротьбу, хлопцям подобаються такі речі. «Привіт!» Вона посміхнулася. Я заздрю людям, що можуть так посміхатися, без втручання власної підсвідомості. Як собака метляє хвостом, тому що дійсно тобі радий, а не тому, що сподівається отримати від тебе смаколика. Я можу так посміхатися тільки до тих, кого люблю. Хоча до Дерека я так не посміхаюся, коли я бачу його, моя усмішка безвідносно моїх намірів сигналізує йому: я страждаю без тебе. Жалюгідно. Кому потрібні такі усмішки? Вони не запалять і не зігріють.

«Привіт! Як ся маєш? Виглядаєш чудово… Власне, я до Дерека. Мені конче необхідно з ним поговорити, його немає?» – «Він у каюті, перевіряє електронну пошту. Полює на фотель Гіммлера. Зараз вийде, зачекай. Кави?»

«Я не знала, що Гіммлер був шанувальником фотелів. І не знала, що Дерек шанувальник фотелів Гіммлера». – «Будь-яка хатня тварина любить фотелі», – відповіла на це Наташа, знизуючи плечима. І погляд її при цьому став зневажливо-гоноровим. Я називаю її погляд – «очевидно польським».