Ти чуєш, Марго - Гримич Марина - Страница 21

З-за столу встав найголовніший:

- А це що за бомж? - "пожартував" він щодо Андибера, і вся його компанія розсміялася. - Кати звідси, бо буде больно!

Андибер своєю шикарною посмішкою обеззброїв того. Подивившись на нього звисока, він спокійно, але переконливо сказав:

- Тихо будь! Андибер такого не любить! "Круті", немов загіпнотизовані пітоном кролики, зіщулилися і стали маленькими-премаленькими.

"Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний летяга, а єсть се Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький".

Ця сцена не лишила байдужим нікого. Жінки з ворожого столу кидали закохані погляди на загадкового незнайомця.

Шеф замовив пива і від задоволення не на жарт розвеселився:

- Андибере! З тобою можна йти в розвідку! Той тільки посміхався.

- Слухай, звідкіля ти такий узявся?

- Зі степу...

"Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським, гей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чотири да потеряв з-під себе три коні воронії..."

- У вас є українська музика, холера ясна? - заревів п'яний шеф. - Тут шанують державну мої чи ні?

Директор ресторану заметушився і через деякий час полилася класна пісня.

Віка пішла танцювати з Сергієм. Леська з шефом. Свєтку запросив "місцевий авторитет". Вася запросив офіціантку. А Марго з Андибером.

"А вона, а вона, - долинав мужній баритон, -сидітиме сумна..."

Андибер співав Марго на вухо:

"Моя дівчинко печальна, моя доле золота, продовжую кричати: ніч безмежна і пуста..."

їй було лоскотно і приємно. Водночас усередині пробудилися дикі фантазії.

Робота тривала.

Час від часу соціологи збиралися на робочі наради в гуцульських колибах або затишних приватних ресторанчиках, розсипаних по всій Західній Україні.

Матеріали опитувань свідчили, що Україна вступила у черговий період Руїни. Піднесенням, про яке так переконливо говорить влада, і не пахне. Народ, плюнувши на те, що діється нагорі, ліпить унизу своїми руками своє життя. Нікому не вірить. Не має авторитетів серед живих. Сміється з рейтингів, які подаються в газетах, з партій, з державних бутафорій, з пихи недолугих політиків. Народ ображений на владу, що вона неправильно витрачає кошти. Ненавидить владу і зневажає мас-медіа за те, що ті вважають людей дурнішими за себе. Насправді народ мудрий. Набагато мудріший від влади. Влада ж, заражена епідемією комплексу неповноцінності перед своїм народом, каже: "народ темний і не розуміє наших високих намірів; народ не завжди правий". Ні. Народ завжди правий. Народ не хоче жити за тими законами, які витворює еліта. Вона витворила своє - неписане законодавство, яке вставляє палки в колеса писаному законодавству, перетворюючи останнє на імпотента від народження. На супротив офіційному законодавству та інструкціям влади, народ живе за тими законами, які вважає правильними. У душі народ чекає приходу месії або харизматичного лідера. Владу - і абстрактну, і конкретну, в персоналіях, ненавидить, зневажає, уникає. Головна цінність —' він сам зі своїм мікросвітом. Головний ворог - влада, яка постійно руйнує цей мікросвіт. Висновок: влада в Україні є особливо аморальна і надто далека від народу.

- Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити? - питав шеф, вдихаючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогні м'яса, що готувалося до їхньої вечері.

Питання було риторичне. Усі мовчки наминали гуцульський бануш.

- Ну скажіть хоч хтось хоч що-небудь! - спонукав до одкровення шеф.

- А в чім проблема? - поцікавилася Віка. -Хіба це неправда, блін?

- Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.

"У цьому світі? - повторила Марго. - Гарна думка".

- Наша правда нікому не потрібна.

- Як не потрібна? - завелася юна поборниця за права людини. - Хай тим дебілам нагорі вона непотрібна, а нам? А народу?

- Люди й так її знають, без нас. Так хочеться "взути" владу цими матеріалами, а вийде, що влада "взує" нас!

- Нам капець, — спокійно сказала Леська. -Всі зібрали "на чорний день"?

- Знову ви каркаєте? - заверещала Свєтка. -Ви мене доконаєте!

- Ми тебе? - обурилася Леся. - Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зробили проти нечистої сили.

- Дайте мені влаштувати моє приватне життя!

- Світлячок, - лагідно сказав шеф. - Пан Роман нас усіх "наколов". Він старий приколіст.

Усі зацікавлено поглянули на нього.

- А ви що думаєте: все, що він говорив, -правда? - здивувався шеф.

Судячи з мовчанки, друзі були переконані в цьому.

- А я... - пробував заперечити Васьок.

- Я ж гроші загубив!

- Васьок, - розважливо сказав шеф. - Навчися розрізняти два слова - "загубив" і "пропив". Це різні речі.

- А шо таке? - вставила свої "п'ять копійок" Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів

її мами.

Дорослі мовчали, як партизани. Ще не вистачало ганьбитися перед малолітніми!

- Ну блін, подумаєш! - не на жарт розсердилася та. - Як опитування молоді, то Вікторія - наша надія", а як секрети, то "Віко, марш у свій пісочник"!

Леська скривилася, і донька замовкла. Вони розуміли одна одну з півслова. Очевидно, шлись і Леська була "важким підлітком".

Марго встала з-за столу, щоб піти "до вітру". За нею підхопилася і Леська. Відійшли трохи далі від колиби і присіли за ялиночками.

- Щось ти, Лесько, часто пісяєш... - сказала Марго. - І на лиці змінилася... Ти стопроцентне вагітна. Це я тобі кажу.

Ти. Марго, як завжди, права. Залетіла я з тріском. Що мені робити?

- Як що? Народжуй!

- Ні, я робитиму аборт!

- Лесько, благаю, не роби цього. Не бери гріх на душу.

- Куди мені до моєї компанії ще й дитину?

- Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?

Що вдалося?

- Завагітніти?

- Ой і не питай: "стидно признаться"...

- "Стидно" - кому? Мені?

- Здається, це сталося у Кобилохвостівці...

- А-а-а! Знамениті походи по хмиз? Та не. У хаті!

- Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!

- В тому-то й річ. Ви спали всі, як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?

- Підозрюю...

- Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявляєш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й подумала: не до добра це!

- Як ти можеш таке казати? Народжуй!

- А Льоля?

- Що Льоля! Бездітні сім'ї - неповноцінні, їх навіть Бог не визнає.

- Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з'явився цей Андибер. Ти з ним спиш?

- Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата стали заправлятися.

- Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?

- Що саме?

- Наше паралельне життя?

- Думаю, що є.

- Краще б я завагітніла в тому житті, як ти.

- Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.

- Боже, я так скучила за місячними... - зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.

На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.

Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звернули на них уваги. Однак потім помітили, що чоловіки ж знімали шапки і топчуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.

Столичні пани перестали жувати.

- Вибачайте, що ми оце вас так зненацька... їжте, їжте, не зважайте на нас... - непевно говорили гуцули.

- Ви до нас? - спитав шеф. - Сідайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!

Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...

- Просимо до столу! Сідайте і питайте!

- Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближче до Києва, до влади...