Ти чуєш, Марго - Гримич Марина - Страница 27

- Господи... - зітхнула Марго.

- Я повернувся до Відня якийсь умиротворений. Ти вже була зі мною... А коли не стало малого, я вирішив їхати до Києва назавжди... Знайшов Гриця і влаштувався на роботу...

- Отже, шеф був у курсі?

- Так. До речі, через нього я тебе й знайшов.

- Ну й жуки! - сердито і водночас жартома сказала Марго.

- Ось і все.

Надворі сюрчали коники. Була глупа ніч. Марго довго не могла заснути. Тепер для неї світ перевернувся. Вона зрозуміла, як усе серйозно.

Уранці Марго прокинулася першою. Вона сіла на своє ліжко і стала роздивлятися Андибера. Він спав на животі, обхопивши подушку руками. Крізь простирадло проступали обриси його тіла. Вона думала, що їй робити. Вона була не готова до перемін у житті і водночас розуміла, що не зможе жити по-старому. Це її нервувало і хвилювало.

Вона пішла скупалася в гірському потоці, помилувалася краєвидом і повернулася до мотелю цілком спокійна. Вона вирішила не поспішати. Чомусь видавалося життєво важливим відвідати старий монастир в Обертениці.

Колеги зустрілися за сніданком. Настрій був у всіх приблизно однаковий: всі були спокійні, врівноважені і настроєні їхати в Обертеницю.

Наближаючись до Обертениці, вони відчули внутрішні зміни, подібні до вчорашніх. Але вже не опиралися їм.

Зробивши коло навколо гори, знайшли дорогу до монастиря. Колючі чагарники агресивно охопили машину зусібіч, і вони їхали, неначе у вузькому тунелі. Дорога то підіймалася вгору, то опускалася донизу, то йшла прямо, то звивалася. Нарешті вони дісталися до якогось роздоріжжя і вирішили зупинитися. Вийшли з машини і, прорубавши в чагарях віконце, поглянули на Обертеницю звисока. Витрачений час і витрачений бензин не відповідали висоті, на якій вони перебували. Тобто, було зрозуміло, що вони подолали дуже малий шлях. Село мало цікаву форму: воно немовби обвивало гору геометрично рівними кругами, прорізаними на бездоганно рівні сектори. Зліва височіла церква дивної форми: неначе перероблена з мечеті. Праворуч стояла башта з великим годинником.

- Котра година? — майже одночасно промовили мандрівники.

- Тут часу немає, - сказала Свєтка, і ніхто не заперечував.

їсти не хотілося. Сіли в машину і поїхали тією дорогою, що йшла вгору.

Знову довгий тунель у колючому чагарнику. Трясучка. Говориш не хотілося. Кожен був серйозний і дуже зосереджений на своєму внутрішньому стані.

їхали довго. Дуже довго. Нарешті побачили вдалині ще одне роздоріжжя. Зупинилися і по вирубаному чагарнику зрозуміли, що вони повернулися на попереднє місце.

Це нікого не приголомшило. Вони вийшли з машини. Хто - "в кущики", хто закурив. Марго поглянула у вирубане в чагарнику "вікно" і зазначила:

- Церква була ліворуч?

- Ага!

- А тепер праворуч. А ліворуч з'явилася пожежна вежа.

- Може, це інше роздоріжжя?

- Я думаю, це село обертається, — спокійно сказала Марго. - Тому й Обертеницею називається.

Знову ж таки ніхто не здивувався.

Ясно було, що зараз поїдуть тією дорогою, що веде вниз. Однак, здається, вже ніхто не сумнівався, що вона теж нікуди не веде.

Покружлявши машиною ще кілька годин, вони опинилися біля підніжжя гори.

Вечоріло. Втомлені і мовчазні мандрівники рушили в сусіднє село в той самий мотель.

На вечері, так само пишній, як учора, до них підійшов кривоногий Ахмет і спитав:

- Провідника треба?

- Треба, - сказав Андибер.

- Зустрічаємося завтра о п'ятій, - сказав Ахмет, випив кухоль пива і зник.

Настало завтра. Ранок був гостро прохолодний. Ахмет уже стояв у бурках, шапці з вовчого хутра і вивернутому кожусі.

До Обертениці їхали машиною. Перед селом спинилися. Загнали машину в лісок і пішли пішки.

Ахмет вивів їх на вулицю, що, очевидно, становила зовнішнє коло у плані Обертениці, і повів їх вулицею у напрямі проти годинникової стрілки. Було дуже дивно: наче вони топчуться на місці, а назустріч їм напливають будинки. Вірніше, рухалися лише огорожі, великі кам'яні огорожі, за якими не було видно будинків. Але Марго собі добре уявляла, що було за огорожами: дворик з вимурованим долом, з фонтанчиком і гарним квітничком, кам'яні хатки з балкончиками, також обсадженими квітками, і тихі акуратні господині в довгих '"рябих" ситцевих спідницях, білосніжних сорочках і фартушках з нагрудниками. Фартушки були різні і вказували на характер господині: картаті "шотландки", з яскравими рожами, в дрібний чи великий горошок, у маленькі квіточки, однотонні...

Попереду з'явилася висока будова. Вона все наближалася і наближалася, і нарешті Марго впізнали в ній годинникову башту. Вона була викладена з великого нешліфованого каменю і була дуже високою. Марго знала, що було всередині. Вона там зробила щось на кшталт сучасного етнографічного музею: там у численних залах були розміщені всі ті заморські подарунки, які вона отримувала від іноземних послів, а також її власні придбання, які вона нажила, подорожуючи світом.

Біля башти мандрівники повернули у вуличку, яка, за логікою, мала б виводити з села. Але насправді вони вийшли на іншу вуличку, внутрішню. Обертениця мала свою логіку. І за цією логікою, ця, друга, вуличка була меншим колом у плані цього села.

І знову вони тупцяли на місці, а назустріч пливли муровані паркани... Ось господині прокинулися і відкрили віконниці. Солодко позіхнули і вийшли на подвір'я. Вони випустили чорних курочок на високих ногах - породу, яку розвела в себе Марго, привізши з далеких індійських берегів. На ранковому сонечку вилежували безшерсті коти, подвір'ям бродили химерні собаки. Господині йшли до своїх корівників і гладили своїх корів. Ті терлися теплими мордами об господинь. Господині сідали на маленькі стільчики і починали доїти корів... З хати виходив заспаний господар у червоних штанях, позіхав, потягувався і біг підтюпцем на город, а прибігав з пучечком кропу, петрушки і свіжими пухирчастими огірками.

Будинки в Обертениці мали такий вигляд: муровані стовпи, на них перший поверх і мансарди під дахом. Під стовпами була літня кухня: кам'яна піч. стіл і обов'язково ящички з квітами. Чоловіки в червоних штанях поралися біля печі, поки господиня доїла корову.

Поступово з дворів стали виганяти корів. Біля кожної хвіртки стояла карликова корівка, схожа на поні, проте з вим'ям, як у звичайної корови. Це також була гордість Марго, привезена з диких африканських саван.

Ось почулося гейкання пастуха, і вулицею поволі посунула череда, за нею їхав верхи у вовчій шапці і вивернутому кожусі пастух. Господині біля хвірток низько вклонялися групі мандрівників, що прямувала до монастиря. Пастух на коні привітав їх радісними гелґотливими вигуками. Він був з Ах-метового племені.