Егоїст - Гримич Марина - Страница 29

— Це не ті люди, яких легко вичислити...

— Що ти хочеш від мене?

— Я вже не сплю тиждень.

— Я, до речі, також.

— Не треба було братися за цю справу, — дорікнула Георгію Таміла. — Ти мусив би прорахувати все наперед. Ти мене підставив! Навіщо ти так зі мною повівся?

Вона розплакалася.

— Я ж тебе не силував!

— Ти — бездушний робот! Я прийшла до тебе, щоб почути хоч крихту співчуття! Ти ж знаєш, що я одна... Що мене нема кому захистити!

— Вибач! — Георгій підхопився зі стільця. — Вибач! Я справді... Я справді егоїст... Якщо чесно, мене також вибило все це з колії... Все це так невчасно... Як сніг на голову... Але ти не бійся, я тебе не дам образити, Мілко. Я ціную все, що ти для мене зробила!

Таміла схлипувала на кріслі. Зайшла Ірина Марківна.

— Георгію Андрійовичу, що робити з дискетами?

— Не знаю. Хай поки що будуть у вас, — відмахнувся Георгій. Він продовжував заспокоювати колегу:

— Таміло, я куплю тобі путівку до Єгипту. Завтра ж. Ти давно хотіла туди. З тобою поїде охоронець. Надійний хлопець і добряк. Вітя Дяченко.

Таміла кивала головою.

— Ірино Марківно, видзвоніть щось пристойне у турагенствах.

— Добре, Георгію Андрійовичу.

— Після Таміли поїдете ви, — посміхнувся Георгій, тільки посмішка в нього вийшла невеселою. — А після вас Ганна Миколаївна. Зроблю подарунок своїм дорогим жінкам на прощання...

— Не треба так говорити... Все ще налагодиться...

— І ви вірите?

Ірина Марківна промовчала.

«Не вірить...», — подумав Георгій, здивовано відзначивши, що йому все стало абсолютно байдуже. Неначе всередині щось перегоріло. Стало байдуже і водночас легко.

Ірина Марківна зупинилася на порозі його кабінету, не повертаючись, немов вагаючись сказати щось важливе.

— Що іще? — спитав Георгій.

— Льошка-маніяк віддав матеріали своєї справи Ганні Миколаївні...

Георгій підхопився зі стільця:

— Вони що — показилися? Це ж порушення закону!

— Ганна Миколаївна каже, що зло має бути покаране... І тут усі методи годяться... навіть протизаконні... — так само не обертаючись сказала Ірина Марківна.

— Мені вже її мораль у печінках сидить... Мені — капець...

І замість того, щоб побігти в кабінети Феміди у Шиньйоні і Льошки-маніяка, він розреготався: — Мені — капець!..

Можна їхати. Закриваючи валізу, Георгій, дещо повагавшись, поклав до неї «Діаруш Величка».

Історія мудріша за будь-яку державу. Вона все робить по-своєму. Як їй забагнеться. Історія — істота одухотворена. Вона безумна. Безумно красива і безумно підступна. Вона безумно мстива. Вона безумно марнославна. Вона безумно розумна. Безумно розумна? Так, саме безумно розумна. Вона така розумна, що іноді здається, що вона божевільна. Однак з нею не можна боротися. Ті не можна переламати. Вона сильніша за будь-якого можновладця, за всі армії світу разом узяті. Вона підносить один народ до верхівки могутності, а потім сама ж скидає його з тієї верхівки. І поки він падає в прірву, в болото, в гній, вона регоче. І її сміх божевільний. Він лунає крізь століття.

Як Історія ставиться до України? О, це надзвичайно цікава історія...

ЧАСТИНА ДРУГА

Парламентський санаторій представляв дуже цікавий і доволі вдалий синкретизм кращих традицій радянської культури відпочинку керівників партії і новітніх ринкових умов. Унаслідок цього поряд з депутатами відпочивали «нові українці», які тішилися, немов малі діти, що можуть лежати на одному й тому самому лежаку, що й представники політичного бомонду.

Георгій спостерігав за своїми колегами по парламенту і не впізнавав їх у пляжному вигляді. Складалося враження, що ті костюми, сорочки, краватки, черевики, які вони носили на роботі, були по суті камуфляжною формою, що маскувала їхню справжню суть. А тепер вони стояли на пляжних камінчиках — такі беззахисні, як щойно вилуплені з яєць пташенята. Георгій знав по собі: коли він уранці дивився на себе в дзеркало в піжамі або без неї — він видавався таким нікчемним... Але потім він розпочинав свою магію вдягання: з кожною накинутою на себе одежиною він перетворювався, або краще сказати, маскувався під стильного, мужнього, справедливого і дуже мудрого державного мужа.

Саме тому він не любив поставати перед жінками в оголеному вигляді, незважаючи на те, що мав гарну спортивну поставу. Він, до речі, з прикрістю зауважував подібні метаморфози, що відбуваються з його жінками. Георгій завжди шукав собі жінок стильних і розумних водночас. Щойно він починав симпатизувати сучасній привабливій і розумній жінці, все складалося добре до першого поцілунку. Варто було якій-небудь жінці опинитися роздягненою в його ліжку та ще й без макіяжу, як вона перетворювалася з привабливої партнерки на звичайну бабу, тупу бабу, яку нічого не цікавить, окрім намагання вгодити звіриним інстинктам чоловіка. От і зараз Георгію зовсім не хотілося роздягатися перед своїми колегами, які виглядали біля моря такими, які вони є насправді, у своєму первинному вигляді, у своїй суті. Георгій дійшов висновку, що цивілізація недаремно пройшла свій шлях від культу оголеного тіла до накладання найсуворіших табу на інтимні і не дуже інтимні місця. Культура одягу — це велика і мудра культура.

Георгій усе ще дивився на депутатів, на їхні круглі черевця, рожеві пальчики на ногах, волохаті спини, численні родимки, бородавки, обвислості, прищі, целюліти... і вагався: роздягатися йому чи ні. Здається, колективний відпочинок депутатів має свої ґанжі. Напевне, лежачи під парасолькою десь на середземноморському пляжі серед чужої чужини, він і гадки не мав би розмірковувати про історію людської цивілізації як процес накопичення і урізноманітнення елементів одягу.

Зненацька він спостеріг на лежаках Марину зі своїм верескливим виводком. Без «цивілізаційного одягового камуфляжу)' вона нічим не відрізнялася від затурканої дітьми аборигенки — матері сімейства. Саме так поводилися жінки ще мільйон років тому, бавлячи своїх дітей біля своїх печер.

Георгій посміхнувся. Вона подивилася на нього скляним

поглядом.

— Ти мене не впізнаєш? — спитав він її. Марина не повірила своїм очам:

— Джордже! Ти — і тут? У цьому кодлі? У цьому серпентарії? Я думала, що ти відпочиваєш лише на півдні Франції, на Кіпрі, врешті-решт у Туреччині... А ти тут? Щось у лісі здохло!

— Ну досить, досить... Однак вона не зупинялася:

— Яка честь для совкового санаторію!.. Сам Пан Рафінований Джентльмен! Сам Суперегоїст!

— І як тебе Ільчишин витримує? — тільки й спитав Георгій і звернувся до Ігоря. — Тобі треба орден дати за співжиття з нею!

Той скрушно кивнув головою:

— Це точно! Вона — язвочка рідкісна! Ти єдиний, хто співчуває мені. Решта вважають, що вона мене ощасливила!

Поки Марина гримасувала, намагаючись виразити свою начебто ображеність, Георгій поручкався з Ігорем і обмінявся найостаннішими новинами: збирається команда для висловлення громадської непокори владі у вересні. Поки що все було неясно і розмито.

Георгій озирнувся по пляжу і зустрівся поглядом з Ольгою Бородач. Вона радісно заверещала:

— Борька, дивись: Липинський тут!

Борис повільно повернувся на лежакові, як неповороткий морж, і радісно помахав йому рукою, як ластом.

Липинський був приємно здивований. У його душі щось ворухнулося і забриніло, немов гітарна струна, нагадавши ностальгійні студентські часи.

— Так... — неначе читаючи його думки, сказала Марина. — Саме в цьому і полягають «прелєсті» парламентського санаторію!

Чесно кажучи, Георгій здивувався, побачивши Бориса в санаторії. Багаті депутати тут не відпочивають.

Липинський пішов скупнутися. З моря він спостерігав за двома жіночими фігурками: одна повненька, друга худорлява. Це були Марина з Ольгою. Георгій спробував уявити поряд з ними Євдокію...

«Євдокія... Цікаво, а як вдалося їй уникнути мого розчарування після нашої близькості?» Георгій замислився. Нарешті він може спокійно обміркувати все. Георгій любив плавання в морі за те, що воно давало можливість подумати, зосередитися, абстрагуватися. У морі все виглядає зовсім не так, як на суші. Морська вода розслабляє м'язи і нерви, тим самим звільняючи думку, очищаючи мозок від зайвого, штучного, наносного.