Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем - Страница 10

<p>І все мало закінчитися миром, та все, зрештою, і закінчилось миром, але баптисти змусили мене, несміливого віровідступника, дивитися вульгарну чорну комедію про негритянського еФБееРівця, який переодягався у товсту жінку, вони дивилися цю комедію разом зі мною. Вони сміялися з найтупіших моментів, вони возвеличували пердіння до божого шепоту. Невже Бог дозволяє їм таке дивитися? Невже такі мувії виховують у людей волю до віри, хто народив цих гладких баптисток, яка мати дозволяє маленьким шістнадцятилітнім хлопчикам знаходитись у такому невиліковно хворому товаристві? Куди дивиться влада? Де каральні підрозділи? Де шибениці?</p>

<p>Мій знайомий у той вечір так і не прийшов. У нього на роботі проводили ревізію…</p>

<empty-line/>

<p>Коли помер Папа, мене це дуже сильно занепокоїло. І занепокоїло саме не те, що Іван Павло ІІ помер, можна сказати, трагічно загинув за мільйони вірян, людей, які вірять у Господа. Нічого такого. Ні в якому разі. Тут ось у чому причина. Тоді, у квітні, щось трапилось із католицьким світом, щось переломилось. Мільйони, мільйони людей ревіли так, начебто вони втратили власну дитину, наче помер їхній кузен Браян, якому було двадцять років і який міг зробити ще стільки для цього світу. Як каже мій приятель, атнюдь ні хуя! Вони плакали через смерть майже дев’яностолітнього мужика, що його якісь кардинали нарекли святим. Те, що Льолік не любив у дитинстві лаятися матом, не давав списувати однокласникам і був відмінником — не робить його святим, те, що Льолік знав багато мов, вдавав із себе Якубовіча, якому дарують національні одежі, фотографуються з ним, дарують йому домашні консервації й танкістські шоломи, — робить із нього не святого, а скоріш блазня. Один польський журналіст, особа, яка мені особисто неприємна, та і неприємна, мабуть, взагалі, Єжи Урбан, редактор видання «Нєт», зауважив досить влучно щодо образу Папи та цього ажіотажу навколо нього. Це тупий мазохізм, казав Урбан, люди створили собі ідола і поклоняються йому навіть після його смерті…</p>

<p>Саме у той час я був у Польщі, я бачив людей на вулиці, я бачив, як вони ходять із сумними обличчями, як одна стара пані у бакалійній крамниці казала, що смерть Папи для неї була настільки несподіваною, що вона не могла говорити вісім годин, і взагалі, додала пані, я розраховувала на безсмертя Папи. Вона розраховувала, подумав я тоді, які ж у неї розрахунки? Вона ж, врештірешт, мешкає не у З’єднаних Стейтах, де студенти коледжів вірять у Пітера Пена і в Матрицю. Це поважного віку жінка, яка все життя прожила у складних відносинах із цим світом… і вона розраховувала. Тоді мені й Достоєвський пригадався. Коли старець Зосима забздівся, то у людей виникли деякі сумніви щодо його святості. Я було намагався розмірно поговорити з одним поляком, комуністом. Це нормально, казав я, що людина у такому віці помирає, навіщо, кажу, це перетворювати на фарс. Людина помирає, починає смердіти, її бальзамують, закопують чи спалюють, і це нормально. І навіть комуніст зреагував неадекватно. Пся крев, лютував той, донерветер, кричав комуніст, це ж Папа!</p>

<p>І тоді я зрозумів, що люди вірять не у Господа їхнього Бога, а у свого Якубовіча, якого можна побачити по телевізору п’ятничними вечорами, а якщо пощастить, то і заспівати йому частівку та одягнути його у водолазний костюм. І Бог, здається мені, любив Папу не менше всіх католиків, тому за ті мої думки він розгнівався на мене, і мене депортували з Польщі.</p>

<empty-line/>

<p>Узагалі, у цьому світі є три речі, з якими у мене особливі, можна сказати, складні, але складні у діалектичному розумінні, відносини. Перша річ — Бог, потім — дівчата і під кінець — професор кафедри соціології Леонід Григорович Ніколаєнко. Але то, зрештою, як і все інше, не так і важливо, тому що не нам вирішувати, що є важливо, а що ні. І навіть соціальний статус, матеріальне становище, якийсь там чин або наукове звання не дає людині права визначати потрібні і непотрібні речі. Кожному своє. Саме так і йшлося в написі на в’їзді до одного з концтаборів, але то вже залежність від хворобливих, а подекуди і вбивчих речей, таких, як параноя, нацизм, алкоголізм та запущений онанізм.</p>

<empty-line/>

<p>І все. Ну не те, щоб так вже і все, але майже все. Мене все ж таки це все накриває важкою пеленою, мене зчавило, понівечило і викинуло на смітник. От тільки що то було, я не знаю, знаю лише, що було не надто приємно. Зрештою, всі ми переживаємо якісь складні й незрозумілі хвилини у своєму житті. Одного разу, наприклад, сидячи у «Бабуїні» з одним корешом-репером і за сумісництвом літератором (хіба не нудно?), глушили пиво. Сиділи, значить, ми за барною стійкою, воскрешаючи померлих поетів та реперів, обговорюючи молочний понос дівчини, яка співала начебто джаз, і те, що флейтист Олег рятує весь той їхній акустик-бенд. Сиділи собі назирці, палили цигарки, аж раптом угледів я під стійкою, за невеличкою плетеною перебіркою бабки. Давай, кажу корешу, беремо гроші. Ні хуя, каже кореш. Чого, питаюсь, очко клаца? Ні, каже він, незручно, просто тут усі офіціантки палять на нас, адміністратор, блядь, бармени, а ми інтелігентні люди, ми, врештірешт, майбутнє нашої держави, майже еліта. Хуїта, кажу я, нагинаєшся, береш, і ми далі бухаєм. Це ж гроші не закладу, а якийсь такий же п’яний, як і ми, зронив, тим більше невідомо, коли він їх зронив, невідомо, чого ти туди нагинаєшся, і взагалі, ми ж пацани серйозні…</p>

<p>І в ту хвилину я розумію, що у мене самого очко клаца, що я сам, в принципі нормальний, майже сміливий чувак, засцяв нагнутися й ризикнути підібрати ті гроші. Нє, це вже зараз я розумію, що це все фігня, а тоді, вирішуючи з годину брати ті гроші чи нє, ми настільки себе накрутили, що вже потім, коли я таки осмілів і нагнувся за грошима, від переляку і несподіванки сам ледь не обмочився. Так шо і таке буває… І ця справа підбирання банкнот сильніша за усіх гопів світу, за усі наркотики світу, за усі видрочені оргазми. Зрівнятися могла хіба ота дівчинка, про яку я і не хочу нікому доповідати, і взагалі, нехай то все залишиться в моїх комплексах, у моїй зрадженій мною свідомості, у минулому житті, чи, ще краще, в моїх старечих трупних язвах, які неодмінно мене вичекають, але… але… зрештою, чом би й ні? Чому мене має бентежити усе моє життя якась (?) трирічна дитина, чому мене має переслідувати її примара, завдаючи мені тяжких душевних поранень. І все через те, що я не маю сміливості розповісти досить-таки і невибагливу історійку про неї, Лєру… Звичайно, не обійдеться без шмарклів, але така моя доля, безмежно закоханого в усі крайнощі…</p>

<empty-line/>

<subtitle>3</subtitle>

<empty-line/>

<p>Так от, почну з того, що грати з трирічною дитиною у шахи — справа сильнодіюча й наркотична… Любити трирічну дитину — собі на сміх, Богу до гріха… Любити її, як свою власну… але ж не власна. Як буває шкода, коли щось-таки та і не твоє, коли ти непевно намагаєшся приховати свої назрілі почуття, кажеш матусі тієї дитини: «Яка у вас чудова дитина», а сам до себе промовляєш болючі й пекучі слова заздрості, от бляха, яка ж у неї чудова дитина…</p>

<p>Мене привели до якоїсь подоби дитячого садка і сказали: «Ми йдемо у справах, а ти, будь ласка, посидь із нашою дитиною, ми тобі віддячимо як годиться, ми ненадовго — дві-три годинки…» І ти сідаєш на зручний диванчик, дістаєш журнал і починаєш його гортати. Який цікавий журнал, думаєш ти…</p>

<p>Те ж саме трапилось і зі мною… Я сів на зручний диванчик, дістав журнал і подумав, який, бляха, цікавий цей журнал. Аж раптом мою увагу привернуло оте трирічне, ймовірно, розумне створіннячко. Чим би тебе оце розважити, дитино…</p>

<p>— Як тебе звуть, — питаюсь я, заздалегідь знаючи, як її звуть.</p>

<p>— Лєра, — невпевнено відмовляє створіннячко.</p>