Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем - Страница 18

<p>— За що? — спитав я його.</p>

<p>— За хіп-хоп.</p>

<p>За грьобаний хіп-хоп, подумав я. <emphasis>Я веду до того, брате, що талант не спіздити і не придбати.</emphasis></p>

<p>Це вже, здається, я розказував, утім, це не має різниці, тому що ми з ним повні антиподи, тобто не повні, а такі собі, нормальні. Андрій, правда, трошки худорлявий і низенький, але ж не це головне… Тоді ж його, музиканта, грьобаного репера, накрила друга хвиля популярності. Це коли всі міста підкорені, але підкорені у кожному місті лише певні кола, це коли тебе інколи крутять по радіо, а на телебачення ще не запрошують. Я ж — писав, але я тільки те і чув, що його музика — то святе, то є життя, моя ж література — іграшки…</p>

<empty-line/>

<p>У той вечір я пішов додому. Десь опівночі я відкрив двері. Мене зупинив мій сусіда, сказав, що я непогано виглядаю і чи не хочу я зайти.</p>

<p>— Ні, — відповів я, — пізніше.</p>

<p>— Куди ж пізніше? — питає він.</p>

<p>— Завтра, післязавтра, але не зараз.</p>

<p>А потім він скрутився і сказав, якщо я йому не дам коньяку, то він загнеться.</p>

<p>Я йому не дав коньяку, тим більше враховуючи його театральний талант, якому я не вірив. Я закрив двері й увімкнув світло. Тієї ночі світло було скрізь. На вулицях, у під’їздах, у консерваторіях, нічних клубах, у церквах і навіть критих ринках, чого, зазвичай, уночі не буває. Я увімкнув світло, на кухні надибав Феодору, про себе вилаявся й заходився тамувати страшенний алкогольний сушняк.</p>

<p>Феодора їла свій кінчений буряк.</p>

<p>Це жахлива історія.</p>

<empty-line/>

<subtitle>4</subtitle>

<subtitle>Жахлива історія</subtitle>

<empty-line/>

<p>Я навчався у десятому класі, коли познайомився з Жанною. За новою системою у десятому класі екзамени не складаються, тому я сміливо пасував уроки. Сиділи ми з приятелем за бойлерною й палили цигарки. Травневе сонечко розігріло наші м’язи, і нам було відверто ліньки що-небудь робити. Ми слухали, як ластівки щебечуть у своїх дурнуватих гніздах, як кричить завгосп нашої школи на гладку повариху, ми усвідомлювали нашу непричетність до всесвіту і рухались у зворотному напрямку від життя. Ну це так, лірика, чи що? Аж раптом підійшов до нас один чувак, чоловік нашої завучки, Гєна. Завучку звали Леся Миколаївна, і її хотіла вся чоловіча половина школи та деякі дівчатка. Ось цей приятель, до речі, у наступному році її трахнув. Десь там, між обшарпаними портретами колишніх вождів та акваріумом з дохлими гуппі.</p>

<p>Отже, підходить до нас ось цей Гєна.</p>

<p>— Пацани, — каже Гєна, — гроші потрібні?</p>

<p>А ми шо, а ми нічого.</p>

<p>— Ну? — відповідаємо ми.</p>

<p>— Тут є роботка, — каже Гєна, — нормальна така роботка. А, пацани?</p>

<p>— Ну? — відповідаємо ми, демонструючи свою зневагу до Гєни, якого знає весь район, а ми вже і поготів.</p>

<p>— Пішли, — сплюнув Гєна на розпечений асфальт сухою слиною.</p>

<p>Привів, значить, цей Гєна нас до брудних задрочених гаражів, показав нам повний камаз шлакоблоків.</p>

<p>— Розвантажуєте камаз — отримуєте по двадцятці.</p>

<p>Роботи на години півтори.</p>

<p>Ну, фіг, думаємо, з тобою. Двадцять гривень для нас тоді були чималі гроші. Заради таких грошей ми головою ризикували, коли з фабрик та заводів тягли кабелі з мідним начинням.</p>

<p>З нами того камаза розвантажував і сам Гєна.</p>

<p>— Єслі нада, — каже Гєна, — з Лесею домовлюсь, на тиждень звільню від уроків.</p>

<p>— Ні, — кажу я, — ми самі себе можемо звільнити.</p>

<p>Після того, як я вронив парочку шлакоблоків Гєні на ноги, ми з ним стали стали повноцінними друзями.</p>

<p>Потім до нас завітала панянка. Симпатична така, мала років двадцять п’ять, чорне волосся, худорлява, ну так, нормальна, одним словом.</p>

<p>— Гєна! — закричала вона. — Я поїсти принесла.</p>

<p>— Це Жанна, — відрекомендував нам панянку Гєна. — Моя сестра. Рідна.</p>

<p>— Нормально, — кажемо ми.</p>

<p>— Шо нормально?</p>

<p>— Ну, шо в тебе сестра є.</p>

<p>— Справді? — зрадів Гєна.</p>

<p>— Ну звичайно. Головне, щоб нормальною була.</p>

<p>— Тобто? — не зрозумів Гєна.</p>

<p>— Ну як тобі пояснити? Якщо вона дура, то ненормальна, а якщо не дура, то нормальна.</p>

<p>— От знаєте, хлопці, — сказав Гєна, коли Жанна пішла залицятися до спітнілих, вимазаних у шмаровидлі мужиків, — ось із цим якраз проблема.</p>

<p>— Баба-дура, — сказав приятель, — кобила з возу.</p>

<p>— Розумієте, проблеми у неї. Вона наче і симпатична, і все таке, але ж дура. Причому настільки, що жоден чоловік не може з нею пробути хоча б годину.</p>

<p>— Чому? Оно всі баби дури, але ж нормально живуть, трахаються, дітей заводять, — відмовляє мій приятель.</p>

<p>— Тут, хлопці, інша тєма. Вона настільки нудна, що її хочеться весь час пиздить. Пиздить, хлопці, до тих пір, поки не порозумнішає. Тільки і це не допоможе. Жанна закінчувала університет, але це не допомогло, вона закінчувала курси бухгалтерів, та стало ще гірше, вона….</p>

<p>Поки Гєна розповідав, я дивися на Жанну. Точніше, на мужиків, яким те і треба, щоб хтось до них позалицявся, але вони бігли, як Мазепа, як Наполеон, як ще хтось… Вони просто тікали від неї. У прямому розумінні.</p>

<p>— Співчуваю, Гєна, — перебив я його.</p>

<p>— Це півбіди, найгірше те, що вона живе разом з нами у квартирі. Зі мною і з Лесею… Миколаївною, — додав він.</p>

<p>Увечері того дня я ходив до Гєни пити пиво. Жанна дійсно була кінченою сестрою. Вона була на п’ять років молодшою від брата і на вісім років старшою від мене. І мене це відверто дратувало, тому що вона була реально тупорилою, вона була кінченою, нецікавою, нудотною. Вона розмовляла на ті теми, які нікого не цікавили. Взагалі. Вона давала непотрібні характеристики предметам, які тої характеристики не потребували: наприклад, вона казала, що від хліба повніють, а від цукерок псуються зуби, вона казала, що якщо поїхати на море, то можна засмагнути, що стіл, за яким ми сидимо, — дерев’яний і що якщо його спалити, то буде не стіл, а купка попелу. Ага, додавав я, Волга впадає у Каспійське море, а коні їдять овес та сіно. Вона жартувала і навіть сама не сміялася зі своїх жартів, вона розповідала історії, які не були цікавими навіть їй самій. Їй настільки було нудно самій із собою, що вона намагалась виплеснути усю свою тягучу нудність на нас. Вона, безперечно, була впевнена у тому, що вона вся така раптова й недосяжна, але ж ми пацани серйозні, і нам видніше, яка вона, та кінчена Жанна! Мені стало безумно шкода Гєну, Лесю Миколаївну, тому що і я був серед тих, хто теж її хотів, я маю на увазі Лесю Миколаївну, але з поваги до Гєни намагався приховати це.</p>

<empty-line/>

<p>Я не знаю як, але з Жанною познайомилась моя турботлива мама.</p>

<empty-line/>

<p>Одного разу Гєна вигнав цю Жанну. Вона його допекла своєю дурістю, він узяв її і вигнав. Узяв її шмотки, викинув із четвертого поверху, подзвонив усім своїм знайомим і сказав, що він її вигнав. Усі знайомі сказали, що Гєна вчинив з нею ще по-людськи.</p>

<empty-line/>

<p>Як було зазначено вище, я не знаю, як із Жанною познайомилась моя турботлива мама. Жанна притягла свої шмотки до нас у квартиру. Твою, думаю, мать.</p>