Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем - Страница 21

<p>— Привіт, — сказала мені Женя. Вона навчалася з припустімо Юлею в одній групі. — Привіт.</p>

<p>— Привіт, — кажу я Жені.</p>

<p>— Де Юлька? — питається у мене Женя, яка до того ще й має тата, якогось там письменника, який кудись там наче кандидат, здається, до спілки письменників України чи Росії.</p>

<p>— Не знаю, — кажу, — десь вени ріже або матом єрепенить.</p>

<p>— Зрозуміло, — каже Женя, — сумувати будеш?</p>

<p>— Не зрозумів, — кажу, — за ким?</p>

<p>— Ти шо, — каже Женя, яка до того ж ще зустрічалась із якимсь там Мішей, якого ні ви, ні я не знаємо, тож краще ми не будемо про нього згадувати, про того Мішу. Пішов той Міша в сраку. — Ти шо, — повторює вона, — дурак?</p>

<p>— Ні, — кажу відверто і трохи знічуюсь.</p>

<p>— Вона ж у Данію їде.</p>

<p>— ?</p>

<p>— Не знав? То вона, певно, тобі просто ще не сказала. Так скаже ще.</p>

<p>— Ага, — кажу, підгодовуючи ялинковими гілочками якогось ведмедика.</p>

<p>— Ну все, па.</p>

<p>— Досвіданья, — уїдливо промовив уже в спину кацапчанці Жені і впав на землю з миттєвим приступом абазії.</p>

<empty-line/>

<p>Ми з припустімо Юлею довго з’ясовували стосунки, хто правий, а хто ні, хто забагато палить, а хто бухає. Потім домовились, що вона, припустімо Юля, все ж таки їде, але на мене не забиває і мене не забуває.</p>

<p>— Домовились, — сказала припустімо Юля.</p>

<p>От бляха, подумав я, от бляха.</p>

<p>Через півтора тижня вона зрулила. О восьмій ранку я провів її до автовокзалу, звідкіля від’їжджають автобуси до Німеччини. Щось там собі плакав, вийшов до Дніпра, милувався казковим, майже міфічним плесом, яким стелилась густа поволока, небо було затягнуте; попередній день був найхолоднішим того літа, а що я з учорашнього дня не був вдома, то блукав у майже зимовій курточці. Спостерігаючи за поодинокими рибалками, я сидів під графіті, що на набережній, і палив цигарки. У плеєр запхнув диск якогось українського слюнтяя, з яким мені було тепліше, безпечніше і сильніше щемило в серці та в сраці.</p>

<p>— Я тебе більше ніколи не побачу, — шепотів я сам до себе, — все, бувай. Пиши, дзвони, готуй тамтешнім дітям канапки, стелися під усяких рудих панків, слухай Сафрі Дуо, а я знайду собі іншу, хоч і пообіцяв чекати. У мене ж характер…</p>

<p>Який же у мене, блядь, характер, подумав я тоді, коли я з бабами стаю якимсь безхребетним і навіть одноклітинним.</p>

<p>Поблукавши Подолом, піднявшись Узвозом до Володимирської, я поплентався додому. Настрій розпогоджувався, я купив собі кефіру, печива і поїхав до старого друга, веб-дизайнера, дзен-буддиста, філантропа й бариги, що торгував комп’ютерними дивайсами… У нього я випив гарячого шоколаду, з’їв досить смачне домашнє печиво, після чого на згадку про дзен-буддиське гаяння часу сфотографувався його кінченим цифровим фотоапаратом…</p>

<p>Тим не менш життя продовжувалося. Перші два місяці я працював лише на дзвінки у Данію, тому що дзвонив їй не менше двох разів на день. Потім взагалі перестав дзвонити, мене підхарило чекати, я почав шукати собі інше кохання, іншу дуру, яка б крила усіх матом і бухала б нарівні з чоловіками. Та знайшов цілковиту протилежність припустімо Юлі. А Юля мені писала листи на електронну адресу, я писав їй. Усе було добре: вона слухала Сафрі Дуо, готувала датським дітям канапки і стелилася під товстих рудих панків. Ходила там на всякі фестивалі, закохалася в Оззі Озборна.</p>

<p>— Оззі — янгол! — кричала вона мені у слухавку.</p>

<p>— Оззі — сатана, — пригнічено відповідав я.</p>

<p>А через рік вона приїхала. Справді, у мене була інша, та й у неї не все гаразд було. Вона бухала, постійно шукала пригод на свою сраку, до того ж срака у неї стала на пару розмірів більшою. На європейських харчах наїла собі і сраку, і черевце, обличчя стало пропитим, а шрами від колишніх порізів та проколів стали помітні ще більше. Нормально, подумав я.</p>

<p>— Що з тобою сталося? — питаю я.</p>

<p>— Усе нормально, — сказала вона.</p>

<p>Справді, вона змінилась тільки зовні, а щодо чуттєвих якихось особливостей, поведінки, манер — якою була, такою і залишилась, ну, хіба що стала більш сексуально стурбованою, почала вимагати більше сексу, але не в мене, я вже був учорашнім днем, я вже давно перестав бути для неї чимось особливим, я маю на увазі, як чоловік я її не цікавив.</p>

<p>— Як чоловік, — казала вона, — ти мене не цікавиш.</p>

<p>— Ти теж, — намагаюсь відплатити тою ж монетою, — як жінка мене зовсім не цікавиш, та і з жінки ти перетворилася на кінчену. І взагалі, я тебе люблю, а ти намагаєшся мене позбутися. Кінчена, — додав я.</p>

<p>— Сам ти кінчений! — почала волати вона. — І взагалі, ти так говориш, наче ти тарган, а я дихлофос.</p>

<p>Із того часу ми почали дружити, вона постійно нарікала на мої риси характеру, вчинки, які їй не подобались, а я, в свою чергу, намагався не ламати їй ребра. Жінок я не б’ю принципово.</p>

<p>А через три тижні вона знову повернулася в Данію. Тепер вже на довше. Але, отримуючи від неї листи, я кожного разу відчуваю якусь важкість, щось тисне у грудях, щось турбує мене — вона мене турбує, її життя. Вона писала мені, що приїде рудий і вони будуть їбаццо. Так і писала — їбаццо. Це, мабуть, італійською, а потім вона писала, що їй нема де жити, що вона лазить Копенгагеном у пошуках помешкання та роботи, що вона частенько ночує в якомусь притулку для дітей Господніх або у якійсь мовній школі, де вона займається вивченням датської мови і малюванням настільних ігор чи щось таке, що, зрештою, не важливо. Вона не працює, живе з якимось чи то Мартіном, чи то Оскаром, чи то Грінкилєм, чи ще з якоюсь бідою, каже, що хоче тепла та ласки, а отримує хіба що великі датські члени, каже, що у неї немає нічого і нікого, що вона бухає з українцями та білорусами, які теж тусують у Данії, що вона хоче одного шістнадцятирічного датського хлопчика, який схиблений на сексі. Клуби, екстазі, суцільні п’янки, Копенгаген, перманентний похуїзм у своєму практичному застосуванні…</p>

<empty-line/>

<subtitle>3</subtitle>

<empty-line/>

<p>Було у мене багато чого, були різні випадки, смішні, трагічні, були навіть стосунки з проститутками. Ні, Таня з бульвару Шевченка цілком нормальна, у мене навіть язик не повернеться назвати її проституткою — ну яка ж вона проститутка, коли вона така вся одухотворена, вся така непроституточна…</p>

<p>А от із справжніми хвойдами доводилося зустрічатися й навіть мати якісь справи… Але це був дебілізм, причому сповнений довершеності, я б оце сказав, винятковий дебілізм. Як відомо, він, дебілізм, обдарований рідкісною формою довголіття — вічністю. Перша людина на землі — чи це за Дарвіном, чи з теологічної, ба навіть теософської точки зору — була дебілом. Якщо брати до уваги біблійні писання, то Авель був молодшим, а Каїн — дебілом і т. д. Дебілізм мав місце (а часу він не належить, бо ж він, дебілізм, вічний — час належить йому) і до людства, навіть до планети Земля і Чумацького Шляху, до якого належить наша дебільна галактика, до якої належить Сонячна система. Чорна дірка, пак Ніщо є архаїчною, я б додав, доархаїчною формою дебілізму. Не маю права замінити дебілізм мудаківством, бо пан Ю.І. вже це зробив у своєму приреченому на вічність трактаті, але ці два терміни є досить дотичними…</p>

<p>До Чорної дірки була лише Чорна дірка, отже, цей доархаїчний дебілізм був вічним… і кінця йому не буде, як не буде кінця мудаківству, вселюдському похміллю, антисемітизму й північно-імперському шовінізму. Хоча… хтозна, хтозна…</p>