Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем - Страница 27

<p>— Президентом буду я, — лаконічно і впевнено промовив той. — Але заради демократії я готовий піти на ваші забавки, — додав він.</p>

<p>Почали голосувати. Узяти участь у виборах запросили й мене.</p>

<p>— Я перепрошую, — почав віднікуватися я, — але мені здається, що мене немає у виборчих списках.</p>

<p>— У нас немає списків.</p>

<p>Довелось голосувати.</p>

<p>— А можна по відкріпних талонах, — пожартував хтось із юродивих.</p>

<p>— Можна, — ввічливо хитнула головою Ольга Іванівна.</p>

<p>Я проголосував проти всіх, Ольга Іванівна наполягала, аби пабєділа дружба, однак «пойобщік» почав вимагати підрахунку голосів. Найбільшу кількість голосів отримав чоловік поважного віку. За нього проголосували він сам і юродиві. За Виркіна проголосував Виркін та одна з медсестер, яку довго вважали геєм. За Мішу Васильєва проголосував сам Міша і дівчинка сімнадцяти років, яку геї вже відкачали, виміряли пульс і навіть поставили на ноги. Ольга Іванівна принципово не брала участі у виборах. Це вона обумовлювала тим, що боїться помилитися в собі і з’ясувати для самої себе, що у неї є фаворит.</p>

<p>Виркін працював провідником на транссибірській магістралі. Такі висновки я зробив через його поезію про Байкал, Лену та інші географічні особливості краю. Він безсоромно поблискував зубами й обіцяв помститися. Його ніхто не боявся. Навіть я, незважаючи на те, що потрапив у немилість до цієї гидкої людини. Міша постійно ковтав якісь пігулки, згадував чесні імена Гітлера та Мандельштама, Ольга Іванівна обіцяла реванш через рік, а «пойобщик» задоволено потирав свої працьовиті руки.</p>

<p>Виркін, курва, всякчас намагався мене підколоти, задавав питання про Андрія Миронова, на які я не міг відповісти, називав мене невігласом, тихцем посміювався у свою пазуху і поблискував зубами. Я послав його на хуй.</p>

<empty-line/>

<p>На «Крила» я більше не приходив, з Ольгою Іванівною кілька разів пересікався, іноді зустрічав Виркіна, Міша Васильєв працював у книгарні, потім угледівши в собі неабиякий талант, пішов із «Крил» і замкнувся в собі. Кажуть, він став відлюдником і антропофагом. Мабуть же ж, брешуть.</p>

<p>Ольга Іванівна і надалі заманює нездар і посередностей до своїх літературних посиденьок, вона обіцяє їм літературне майбутнє, однак тонкі душі нездар розриваються к хєрам собачим після того, як хтось більш досвідчений відкриває поетішкам очі. Ходять чутки, що «пойобщик» — так його називають саме через його вкрай інтимну лірику — має якісь неплатонічні відносини з Ольгою Іванівною, та то лише чутки, і поширювати їх я не маю жодного права. Виркіна недолюблює суспільство. Іноді він зникає в невідомому напрямку, харчується коренями настурції й тим, що залишають після себе пасажири поїздів, де він працює. Юродиві кряжать вантажниками на місцевому ринку, їх підгодовують абичим, вони співають диких пісень Руслани і, кажуть, непогано співають… Дівчинка сімнадцяти років зараз у водолікарні, їй ставлять банки, лікують електрикою, над нею працюють досвідчені логопеди, вона збирається йти на другий курс філологічного факультету.</p>

<empty-line/>

<subtitle>2</subtitle>

<empty-line/>

<p>Це був, здається, мій третій чи четвертий літературний фестиваль, у якому я мав брати участь. Він мав назву «Літаючий дах». Нічого особливого він собою не представляв. З півсотні поетів із різних куточків України та Росії, якісь гості з Канади та Німеччини. Організація нікчемна. Організовувала цей фестиваль, здається, Ольга Іванівна. Фінансову підтримку надавала одна з партій лівого спрямування. Дія відбувалася в домі офіцерів. Зібралися там, ясна річ, переважно невдахи, люди, які перебувають у статичному непорозумінні з цим світом, кретини, невротики, каліки, наркоманки і обов’язково призери всяких там симпатій — оргкомітету, глядачів, що там ще? Юноє дарованіє, бабушка за вісімдесят, яка читала щось про те, як Бог їй казав «пиши-пиши-пиши…» та про «Кучми бандюкові…». Ясна річ, вона отримала якийсь там приз за старість і ще за якусь біду… Загалом, посповзалася всяка мішура з околиць і не тільки. Я теж приповз…</p>

<p>Зі своїми друзями-поетами пили приготоване моєю бабушкою вино. Ми загорнули пляшку в паперовий конверт і пили, кричали реперські тексти, матюкалися, намагалися шокувати нещасних. Хто дійсно заслуговував уваги, так це поетеса з Криму Маріна Матвєєва та дружина біснуватого принца в темних окулярах Борозєнцева Юлія Броварна з Вінниці…</p>

<p>Те, що відбувалося на самому фестивалі, — фігня. Зрозумійте правильно, нам цей фестиваль, як, зрештою, і всі інші, був до одного місця. Після самої конкурсної програми нас запросили до якоїсь аудиторії, де відбувалась так звана «учта поетів». На рило припадало десь по півпляшки горілки і півпляшки вина. Також були бутерброди і цукерки. Одразу ж Молот, бунтар, поет, робітник, почав наливати, сяючи своєю розжареною фізією, він виголошував тости і обіймав свого приймака Ярослава Мінкіна, чимось схожого на Ігоря Бондаря-Терещенка. Як ми його (не ІБТ, звичайно) прозвали, хлопчик-дзвіночок. Він, як ота теличка, мав на шиї дзвіночка. До того ж мав довге волосся, під час читання своїх поезій гротескно, майже паралітично валявся на підлозі, вдаючи з себе театрально обдєланого страждальця. За ним пісялись усі дівчатка, а сам він викликав у нас, циніків, відразу. Це вже потім, через рік, на одному київському поетичному фестивалі виявилось, що всі вони поодинці досить нормальні хлопи. Особливо Молот, якого насправді звуть Олександр Сігіда. Цей сорокатрирічний поет з Луганська, а точніше, з якоїсь там Атамановки, вже пізніше викликав у мене неабиякий пієтет. Людина з майже трагічною долею, після народження сина пішов працювати шахтарем, випустив із десяток своїх збірок поезій, працював учителем у школі, багато пив, багато кричав, виглядав, як звичайний робітник, але, тим не менш, мав велике і добре серце. Виховав сина, який перекладав Бодлера вже у вісімнадцять років і доньку, кумедну огрядну дівчину, яка має надто кепський характер, але не любити її просто неможливо… Взагалі, опис життя Сігіди має вийти окремою книжкою, тому на цьому доброму слові я закінчу…</p>

<empty-line/>

<p>Міша Васильєв сидів праворуч від мене, постійно підливав мені горілку, я хмілів, починалась спека. Зусилля оргкомітету споїти представників творчої інтелігенції не пройшли даремно: нас дійсно споїли. Я та мої товариші віддано вскакували, виголошували тости за бездарностей, я кричав шанованому поету Олегу Слєпиніну: «Олєжка, давай!!!», він пообіцяв мене каструвати, якщо я не заткнусь. Я не затикався, аж поки мені не прийшов стопудовий піздєц. Стопудовий, причому піздєц, прийшов після якогось із стаканчиків вина. Я чіплявся до найбільш шановних, до найбільш маститих, Молот обізвав мого друга чудовиськом, на що мій друг запропонував йому станцювати вприсядку. Потім мене повели якимись дворами в якесь кафе. Дорогою мені захотілося відлити.</p>

<p>— Давай сюди, — сказав один із товаришів.</p>

<p>— Давай, — пробубнів я крізь алкогольну пелену. Думок не було ніяких взагалі, тому що їм просто не було звідкіля взятися.</p>

<p>Мені запропонували посцяти на якийсь поліетиленовий мішок.</p>

<p>— Давай, — казали мені, — напісяй на нього. Це Міша Васильєв.</p>

<p>Обсцикати Мішу Васильєва мені не хотілося, однак я себе не контролював і сцяв. Прямісінько на поліетиленового Мішу Васильєва.</p>

<p>Потім у голову мені шось стрельнуло, і я заверещав:</p>

<p>— Мажори в мене вкрали плеєр і мобільний телефон!</p>

<p>Хлопці одразу ж занепокоїлись. Плеєр, та ще і мобільний. Мажори! А мажорів ми не любили. Я, чесно кажучи, не знав, чого я це вигукнув, однак усі вже збиралися йти шукати мажорів, ламати їхні обличчя і забирати мій мобільний і плеєр. Але перед тим ретельно порились у моїй сумці. Виявилось, що ніхто нічого не вкрав.</p>