Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем - Страница 37

<empty-line/>

<p>Окрім човна, у діда була ще і квартира. Двокімнатна, у старому будинку з червоної цегли. Окрім того, любивши мого батька, дід із бабою любили ще і мого дядю, тому вирішили, що човен дістанеться моєму батькові, а квартира — моєму дяді. Однак дід із бабою трохи поміркували й дійшли до думки, що це надто несправедливо, тому продали човен, а на ті гроші купили хату у селі під дачу. Таким чином у нас з’явилася дача.</p>

<empty-line/>

<p>Це було досить мальовниче село в сорока кілометрах від Черкас. Щоліта я приїздив туди зі свого розпеченого міста, вилазив на величезний клен, який ріс посеред двору, і горланив пісні — коли мені набридало горланити пісні, я йшов пастися на город. За порадою бабушки, я не мив те, що зривав, і їв жменями усе, що попадалося під руку. Зазвичай, то були полуниці та солодкий горох, пізніше — чорна смородина і маленькі огірки, аґрус та ще біла, недозріла морква… Коли мені набридало пастися, я йшов на невеличкий замулений ставок, де ловив на саморобне вудлище карасиків, які під вечір загнивали і віддавалися сусідським кішкам, ще я бігав у центр купляти жувальні гумки й пряники. Я пив молоко і загоряв під липневим сонечком, я крав із чужих городів кабачки, з яких моя турботлива мама робила смачні оладки, я пив дачний чай із липи, чебрецю, звіробою, материнки, меліси та м’яти. Щоранку я накручував по десять-двадцять кілометрів на своєму саморобному «лісапеді». Під рамою. Мене скрутить, а я босими ногами педалі наярюю, супроводжуючи це все імітацією мотоциклетного двигуна… У Софійці я перетворювався на маленького сільського цигана. Мої руки були чорні, мої ноги були ще чорніші за руки. І, чесно кажучи, мені подобалося бути циганом. У цьому було щось дике, неприборкане і справжнє…</p>

<p>А іноді починався сезон дощів, коли три тижні поспіль іде дощ, подекуди дозволяючи сонечку визирнути буквально на пару годин, після чого небо знову вкривалося хмарами і знову лив дощ. Через проблеми з водою, викликані тим, що ми не мали ані колодязя, ані насосу, який би качав воду, доводилось під стріхи та ринви ставити баняки й миски, щоб наповнювались водою, якою ми і милися, і потім уже, після дощу, деякий час поливали город і прали… Так от, саме у той час, коли йшли дощі, я сидів на літній кухні або в хаті під просмерділою мишами ковдрою й читав. Література мого дитинства — це література, яку звозили на дачу. Перш за все — це дитячі книжки радянських авторів. Я пам’ятаю Всеволода Нестайка, яким учитувався до сп’яніння, Миколу Трублаїні, я пам’ятаю книжки про війну, про юнаків, піонерів, які своєю мужністю захищали свою батьківщину, книжки про революцію та юних розвідників, якісь шкільні історії з дитинства моєї мами та інше… Також моє перебування у Софіївці, або, як казали місцеві, Софійці, супроводжувалося музикою. Між моїм і маминим ліжками стояла стара родіола, яка, ясна річ, програвала платівки. У нас їх було багато. У нас їх було мільйон з половиною, якщо не більше, але мені не потрібен був той мільйон, тому що було у мене десь із десяток улюблених, які кожного вечора перед сном програвались, таким чином залишаючи в моїй ще несформованій свідомості гарячі сліди дитинства, щастя й материнської любові. Цією музикою була, в першу чергу, Жанна Бічевська зі своїми міськими баладами, піснями про війну та піснями на вірші Окуджави. Я знав багато популярних у народі російських пісень, популярних у Росії народних пісень, я знав їх і, коли десь чув, дивувався, звідки ж вони знають ці пісні, це ж Бічевська, вона ж лише для обраних…</p>

<p>А ще пам’ятаю, як не встигав у школі, тому мені давали багато завдань на літо, які виконував у затінку під горіхом або під абрикосою… Це були найтяжчі години перебування на дачі. Іноді моя турботлива мати починала диктувати мені якісь уривки з моїх улюблених книжок, а я намагався охайно й без помилок усе це написати, тому що у нас була певна межа помилковості, здається, це було п’ять помилок. Якщо я зроблю більше п’яти помилок, ми починали писати новий диктант і аж до тих пір, поки не буде п’ять чи менше… Після цих екзекуцій я сідав на лісапед і їхав куди заманеться, я їхав, їхав, бувало, їздив іншими селами, іноді доїжджаючи аж до Дніпра, де нарешті мав змогу викупатися, після чого задоволений їхав назад, зриваючи дорогою польові квіти для букету, який обов’язково подарую мамі…</p>

<empty-line/>

<p>Коли на дачу приїздив батько — для мене це було свято. Тому що саме він намагався мене навчити щось робити руками… У нас була майстерня, де було багато різних інструментів, якими я не вмів користуватися. Батько навчив мене користуватися лише рубанком та долотом, але, за іронією долі, я терпіти не міг столярне діло, тому батько навчив мене ще й фарбувати і лагодити дах. Усього іншого мені доводилося вчитися самому. Мені було цікаво, і я хотів, як дід, підперезавшись фартухом, стояти за станком, щось там точити, паяти, тому перше, що я взявся досліджувати, — це паяльник. Улюбленою справою в мене було плавити каніфоль і смердіти ним на всю хату. Після каніфолю було ще олово, яке плавити було не так цікаво, але якщо залити його в якусь формочку, то виходило непогане серце або зірочка. Тоді я вже думав стати сталеваром, але раптом побачив дриль. Він був як мінімум йобнутим, а все через те, що важив кілограм сім, шалено бився струмом і постійно випадав із мої дитячих рук. Але, тим не менш, свої двадцятьтридцять тисяч дірок я всетаки зробив.</p>

<p>І зараз завдяки моєму батьку я нічого не вмію, а якщо щось і вмію, то лише те, чому навчився сам, але, як не прикро, я нічого так і не навчився…</p>

<empty-line/>

<p>А одного разу мій волохатий тато закопав мене в запліснявілу вологу землю.</p>

<p>Він дуже легко, не вкладаючи в це великих зусиль, розстріляв моє дитинство, він розстріляв його, не закриваючи йому очі, у притул, у лоба, розстріляв його списаним калашом. Це сталося одразу після того, як моя мама поїхала до Києва.</p>

<p>Тоді я навчався в дев’ятому класі, мали бути екзамени, і в мене було кілька днів, аби підготуватися. Ключі від дачі були в тата, а на той час тато вже зі мною не жив. Його помешкання знаходилося десь біля водоканалу, і я пішов до нього пішки. Червнева свіжість розгойдувала мої очікування щодо поєднання корисного з приємним, тим більше я вже цілий рік не був у своїй Софійці…</p>

<p>Приходжу до тата.</p>

<p>— Привіт, — кажу йому.</p>

<p>— Здоров, — відповідає він мені.</p>

<p>— Слухай, — кажу, — у мене зараз екзамени, і я хочу поїхати до Софіївки, підготуватися…</p>

<p>— Нема, — каже мені папка.</p>

<p>— Чого немає? — з диким нерозумінням питаю я.</p>

<p>— Дачі немає, — відповідає він і якось несміливо посміхається, — я її — продав.</p>

<p>— Як? — питаю я.</p>

<p>— Отак.</p>

<p>— Зрозуміло, — відповідаю я, розвертаюсь і тихцем іду додому.</p>

<p>Тоді це мене не так засмутило, як уже більш пізнє усвідомлення, що у мене викрали і розтрощили об брудний міський асфальт частину мого дитинства, а головне, що вже не буде того лісапеда, тих комариних вечорів, багаття, майстерні з дрилем, а головне, що всі платівки Бічевської та дитячі книжки — невідомо куди поділися. Тоді це було не так важливо і я не дуже цим переймався, не цікавився, де ж ті мої книжки, платівки, моє сонце і мої польові квіти разом із польовими дослідженнями…</p>

<p>Я прийшов додому й подзвонив мамі, щоб розповісти про те, що сталося…</p>

<p>Я розповів, і мама плакала, зрошуючи своїми сльозами новий етап мого життя — підлітковий…</p>

<empty-line/>

<subtitle>3</subtitle>

<empty-line/>

<p>Перша моя ерекція, яку я свідомо запам’ятав, відбулась, коли мені виповнилося п’ять років. Із уже цілісної Німеччини приїхав якийсь батьків знайомий, привізши звідти чимало різних небачених мною речей. Серед них було і те, що викликало у мене ерекцію…</p>