Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем - Страница 8

<p>Я мовчав на його запитання, а він на мої…</p>

<p>Того дня я купив собі альбом Емінема «Зе Емінем Шоу», який я слухав усю наступну ніч… Слухав і слухав, і не знаю чому, я слухав саме Емінема, якого, чесно кажучи, і терпіти не можу… Просто слухав… Бо він читав про злих нігерів, а злі нігери — то було єдине, що могло мене врятувати…</p>

</section>

<section>

<title>

<p>Розділ другий. Зигзаг</p>

</title>

<empty-line/>

<subtitle>1</subtitle>

<empty-line/>

<p>Це жінки і діти, це діти, які вже були жінками, і жінки, які ще були дітьми, це дяді і юнаки, хлопчики і дідусі — це всі, кого можна пошкодити фізично…</p>

<p>Звичайні люди, звичайні миряни, яких я зустрічаю чи не щодня. Не щодня, а саме «чи», бо ж якби без «чи», то було б просто щодня, оскільки іноді я, кричачи «залиште мене у спокої і дайте спокійно померти», залишаюсь вдома на цілий день, чекаю смерті, віднаходжу той потрібний мені спокій і, зрештою, займаюся такою невдячною справою, як самопізнання та самоусвідомлення, то не маю змоги бачити цих звичайних людей щодня.</p>

<p>Отже, хто там у нас? Жінки, діти? Нє, певно, почну з чогось зверхабо ж знизтривіального, але це дивлячись з якого боку глянути…</p>

<empty-line/>

<p>Ми з ним навчались в одній групі у вищому навчальному закладі, який, чесно кажучи, мав не найліпшу репутацію серед освітян різного рівня. Ми з ним навчалась. В одній групі. Звали його, здається, Руслан. Був він досить простим. Як двері. Або, як кажуть у нас, аби не образити, дурачок. Можливо, не такий вже дурачок, а як би правильно висловитись, щоб саме підійшло без всяких там тлумачних екзистенціальних фішок… Коротше, він народився у селі, і прозвати його можна «такий, як усі». Досить мовчазний, в міру бездумний, без усіляких випадів у істеричні пароксизми та без власного внутрішнього ґрунту, будованого на ще у дитинстві закладених палях… Ним ніхто не займався, і тому він бухав. Тримався дещо відстороненим від усієї групи, як, власне, і я. Тільки нас різнило те, що мені група була не цікава, а він, навпаки, був нецікавий групі. Іноді ми на перервах разом сиділи в сосновій альтанці й курили. Ми, до речі, єдині, хто вживав тютюн у нашій групі, а він був єдиний, хто бухав водяру. Руслану завжди не було що запитати в мене, він і не знав, що питати, він і гадки не мав, що я хочу, щоб він щось запитав. Одного разу я прийшов не у кедах, а у черевиках, синіх мартенсах.</p>

<p>— О, — каже він, — ти сьогодні у брикетах?</p>

<p>Це було перше його змістовне питання, якщо не зважати на такі питання, як чи є у мене конспект (звідки?) або папіроска.</p>

<p>— Ага, — відповів я.</p>

<p>Був я, звичайно, трохи здивований таким визначенням мартенсів. Ми постояли, покурили і розійшлись. На наступній парі у Руслана був піднесений настрій, невідомо чим викликаний, можливо, навіть тим, що він знайшов зі мною спільну мову. Ну так, справді (а чи справді?), у мене «брикети», і він, можливо, був упевнений на якусь там кількість відсотків, що я ті мартенси саме так і називаю… Коротше, на парі він мені підморгнув, що мало означати наш із ним негласний союз, який мусив мати продовження. Цю лекцію переробили в якийсь незбагненний цирк. Коротше, молода просунута викладачка, що вела пари на європейський лад, проводила з нами, застосовуючи практику Морено, рольові ігри та всяку іншу мішуру. Кожен мав приготувати свою історію, яку ми всі мали обіграти, розтлумачити, зробити певні висновки й повсиратися… Я далеко не ходив: узяв одне з оповідань Набокова. «Бритва».</p>

<p>— Отже, — продовжую я, — я б того чекіста взяв та тою бритвою по горлу «чік» — і все…</p>

<p>— Ну не можна ж так, — каже викладач, — це ж, вибачте, злочин, тобі треба правильно обіграти цю ситуацію, щоб усі залишились щасливі.</p>

<p>— Це, — кажу, — тільки у голлівудських фільмах усі залишаються щасливі, а у мене буде «чік» по горлу бритвою — і в колодязь…</p>

<p>— Правильно! — раптом закричав Руслан, чим усіх поставив у незручне становище. — Я б спочатку з друзями підкараулив, вломив би йому конкретно, а вже потім «чік», ге?</p>

<p>Він почав мені підморгувати все частіше — його невеличкі порожні оченятка відкривали мені усі неосяжні простори пампасів, — відчуваючи, певно, неабиякий пієтет до мене, очікуючи до себе того ж почуття і від моєї персони. Він випромінював усю свою доброту, яка була за двадцятилітній період накопичена й невикористана, усі свої енергетичні промені зичливості й тепла він посилав до мене і, мабуть же ж, таки відчував те саме…</p>

<p>Після того я не знав, куди дітися від нього. Він називав мене не просто Чех, як зазвичай називають мене усі, а називав мене Чех-Чередник, дзвонив мені й питав, коли ж ми нарешті побухаємо з ним та його друзями, купував мені каву й пригощав цигарками, називав мої мартенси вже не тільки «брикетами», але і «бразілами», «бухарками», «штирганами» і кожного разу посміхався, випромінюючи усю свою любов і приналежність до іншої, більш поважної і сановитої касти, диференціацію яких він сам собі вигадав. Тепер він один із них, із тих, які тримають за бороду цей світ, він тепер такий же, як і я, один із нас (із мене), у нього тепер все має вийти якнайкраще, він досягне у цьому житті усього… і все завдяки приналежності до тієї (моєї) касти. І всі бачитимуть у ньому одного з мене, усі відчуватимуть божий доторк на його чолі… Тому що він не просто Руслан із села Лукаші, де, за народною приказкою, можна надертись від душі, він тепер супер, мега, гіпер…</p>

<p>Я й не заперечував… нехай собі…</p>

<p>Це не якесь там божевільне алкоголічне кружляння навколо новорічної ялинки, це не криза середнього віку, — то є реальна проблема особистості без самоусвідомлення, без самоконтролю, а з купою комплексів і рефлексій до піднесеного самовідчуття… Руслан, звичайно, може цілком перерости у категорію людей, які мене мало цікавлять і не викликають у мене емоцій…</p>

<empty-line/>

<p>Так само замало емоцій викликають і ригористи. Такі собі моральні, оздоблені чималими порціями снобізму та передсудів люди, формалісти з заячими (чому саме?) губами й витріщеними очима. Так от вони не викликають у мене емоцій… Як, власне, і філателісти, які також не викликають у мене емоцій. Нумізмати, філуменісти, філофоністи й агресивні ліві. Я ніяк не ставлюсь до боксерів та гітаристів-аматорів, до тих, хто поступається місцем пенсіонерам, мені повністю паралельні всі ліфтери без винятків, — і це не через те, що ліфтами я не користуюсь принципово, це тому, що… я навіть не знаю чому. Просто ліфтери і гардеробники, кондуктори і листоноші, будівники фортець із сірників і продавці мобільних телефонів мені настільки по барабану, що, побачивши у себе у дворі здихаючого ліфтера чи листоношу, я палець об палець не вдарю, щоб зробити бодай щось, аби врятувати його примітивне життя. Мені, припустімо, лікаряпедіатра буде шкода, якщо він потрапить під автомобіль, а боксера чи гітариста-аматора — ні…</p>

<p>Це я до чого? Певна річ, ні до чого. Майже. Потік свідомості, графоманська еякуляція, просто закортіло щось втюхнути про нелюбов до листонош і ліфтерів. Хоча… справа торкалася Антоніо. От нехай його це і торкається. Антоніо — каскадер. Каскадер — це щось середнє між філателістом і боксером. До речі, він і займається боксом, і збирає там щось, здається, акваріумних рибок, і поступається місцем пенсіонерам, і називаю я його не інакше, як жидівська морда або носатий грек. Це через те, що він, маючи досконалі чистокровні слов’янські корені, має, між тим, досить конкретного носа.</p>

<p>Він, певна річ, ображається, обіцяє висмоктати мені очі, перегризти мені хребет, споїти мене своїм гівняним білим нефільтрованим, але, що не кажи, він залишається носатим греком або жидівською мордою… Антоніо формаліст і доктринер. Слухає російський рок разом з гуртом «Сепалче», який деякі «англомани» називають «Сеплтура». Познайомився я з Антоніо на сейшені гурту ЯіДМВ, який російською звучить як ЯіДМГ. Як він виправдався, потрапив туди випадково, тому що вважав, що ЯіДМВ не що інше, як російський культовий рок, під який можна бухати, а не пити мінеральну водичку. Зблизила нас одна річ, яка іноді зближує людей. Я назвав нашу дружбу назвою однієї статті чи пак публікації невизначеного жанру режисера-сценариста Анатолія Семенова «Нас познакомил Довлатов». Дійсно, нас познайомив Сергій Довлатов. Замість того, щоб ковбасити патлами, я тихцем сидів і читав «Компроміс», коли до мене підійшов Антоніо і сказав:</p>