Doc 1 - Чех Артем - Страница 10

<p>— Те саме, що і між вами! — бурчала Варя.</p>

<p>«Не те саме», — думала Маша.</p>

<p>Якби вона не помітила їхніх зацікавлених поглядів один на одного, то просто, бездумно й легковажно дозволила б собі по-доброму, з легким відтінком материнства закохатися в Дюшу, а його — з такою самою легкістю закохати у себе, і всі б, звичайно, насміхалися, дражнили б, Людка, безумовно, навіть злостилася б, але це були б їхні стосунки, і втручатися в них мали б право лише вони двоє…</p>

<p>Скільки вони вже знайомі? Півтора місяця. І за цей час, окрім перших їхніх зустрічей, жодного разу не виникло відчуття, що вони приручили когось зайвого, далекого їхньому середовищу, яке сама Маша, трохи абстрагувавшись, змогла б розцінити як повітряне. Повітряне середовище, де звуки не до кінця, де мова напівшепотом, де відтінки — тьмяні. Таким повітрям можна наповнити життя тільки в тому випадку, коли немає цілей, немає сенсу витрачати літри поту й кіловати нервів на вгамування своїх амбіційних потреб. Таким повітрям можна дихати лише тоді, коли ти є безпосередньою частиною цього повітря. Певно, це з непояснювальної категорії, адже з усієї їхньої компанії тільки вони утрьох без зайвих слів розуміли, ким саме вони є, тому що були вони надто пасивними гедоністами, які, окрім тут і тепер, не визнавали жодної релігії. Часом Маші здавалося, що жити саме так — слабкість, але Боб втішав і її, і Варю, мовляв, якщо ви отримуєте від цього задоволення — у чому проблема, навіщо шукати сенс життя, якщо ось він: любити, радіти такій-сякій творчості, спілкуванню, знову ж таки огородик у вас, морквочка. Ці всі дрібнички — вони багато значать для людини. Дуже багато. Більше, ніж, наприклад, приватний літак і власний, викуплений в авіакомпанії стюард, такий собі замінник раба.</p>

<p>Варя з Машею про Дюшу думали часто. Адже ось він майже закінчив школу (господи, він тоді тільки закінчував школу!), і, напевне, поки його свідомість не визріла остаточно, було б невірно вказувати йому, можливо, завідома хибний шлях, на якому йому визначено потроху, помалу повзти у невідомому напрямку. Можливо, Дюша має просто розібратися в тому, чого саме він хоче. Адже те, що він вимазує полотна маслом, анітрохи не говорить про його талант, не кажучи вже про геніальність. Вони радили йому вступати на російську філологію, але він сказав, що це надто легкий шлях для нього, і взагалі, в цьому році він вступати в універ не збирається… йому треба подумати.</p>

<p>Цього вечора, на межі весни й літа, коли було вже тепло, але не спекотно, а вечірні години розтікалися приємним ембієнтом гавкотіння собак, віддалених криків сусідів та гудіння мотоциклу десь унизу, на Подолі, вони чекали на Дюшу, влаштувавши йому маленький маскарадик, так, нічого надзвичайного. Трохи пізніше мали прийти Боб і Олег. Варя постійно наголошувала на якійсь такій примарній закоханості Олега в Машу, а Маша, навзаєм, про закоханість Боба у Варьку, хоча це вже не мало нікого дивувати, адже Боб не перший рік намагався достукатися до її серця, тільки, очевидно, марно. Або ж Варя чогось вичікувала. На жаль, в цьому сенсі вона була закупорена, неначе тисячолітній джин, і випустити цього джина Маші вдавалося за все їхнє багатолітнє знайомство лише двічі…</p>

<p>Прийшов Дюша. На обличчі виднілися залишки вчорашньої образи. Варя з Машею намагалися пояснити йому, що все це було викликано виключно тим, що вони готували для нього подарунок і що його присутність була б більш ніж не бажаною. Хоча насправді Дюша сам все чудово розумів, але намагався зробити вигляд, що нічого не розуміє, і тим самим змушував і себе, і дівчат, попри всю несправедливість звинувачень, почуватися винними.</p>

<p>— Дюша, — стали вони перед ним у всьому їхньому маскарадному вбранні, - зі святом тебе.</p>

<p>— Хепі нью йеар, хепі нью йеар, — заспівала Варя на аббівський мотив.</p>

<p>— Е-е-е… приємно. А чо ви?</p>

<p>— Шо ми?</p>

<p>— Новий рік, — якось мляво констатував Дюша таку дивну річ, як новий рік, який, йдучи у конфронтацію з силами природи, настав наприкінці травня.</p>

<p>— Новий рік! — весело прокричала Маша. — У тебе!</p>

<p>— Ну так, — зашарівся Дюша, і вони поволокли його до будинку, де на нього чекало багато вина, різних смачнючих штук і один подарунок.</p>

<p>Дивна річ, кожного разу, коли Дюша заходив до будинку, він усе, неначе вперше, роздивлявся і якось смішно, по-пікінеськи морщив носа: та-ак, що тут у нас новенького. Чи це було викликано його постійною сором’язливістю, чи намаганням триматися досить безпосередньо і по-домашньому.</p>

<p>Фріда Яківна, загорнута у білу вовняну шаль, перекочуючись і поскрипуючи, вийшла до коридору зустрічати іменинника. Вона підійшла до Дюші, наблизилась до нього впритул і, гостро пахнучи корвалолом, мовчки простягнула йому фіолетову двадцятип’ятирубльовку.</p>

<p>Дюша взяв безцінний папірчик і, шукаючи якогось пояснення, подивився на Машу.</p>

<p>Яківна зашаруділа й подалася до своєї кімнати. Наостанку промовила:</p>

<p>— Мало? В такому віці гроші псують особистість.</p>

<p>Варя вибухнула гомеричним сміхом й ледь не покотилася підлогою. Маша, сповнена безмірного обурення, наздогнала Яківну на порозі кімнати.</p>

<p>— Фріда, що ти собі думаєш?</p>

<p>— Мало? — запитала вона й енергійно заворушила лисими, жирно наведеними чорним олівцем надбрівними дугами.</p>

<p>— Яківна, твої гроші вже сім років як вийшли з обігу.</p>

<p>— Не розказуй, — метушливо задріботіла до кімнати вона.</p>

<p>— Дюша не займається боністикою. Дюша! Ти ж не займаєшся боністикою?</p>

<p>Він промовчав.</p>

<p>— Куди ти тікаєш, Яківна?</p>

<p>— Гроші — вони скрізь гроші, - сказала вона й зачинила за собою двері.</p>

<p>Дюша розгублено стояв у коридорі й м’яв радянську двадцятип’ятирубльовку.</p>

<p>— От хитра, — видушила крізь сміх Варька.</p>

<p>— Нічого, — сказав Дюша, — це непоганий подарунок. Я його зберігатиму на випадок повернення нашої держави до первісного ладу сересер.</p>

<p>Уже в кімнаті, під пильними поглядами дівчат, Дюша розгорнув подарунок, частина якого готувалася весь учорашній вечір. Здалося, що на нього він особливого враження не справив і бурних емоцій не викликав, тому дівчата вирішили швидко забути про подарунок, який, власне, був лише першою його половиною, а от друга — інсталяція з глини у вигляді цілого ансамблю маленьких чоловічків, які займалися різним неподобством: один грав на саксофоні, другий стояв біля мольберту, третій тримав у руках книгу… всього їх було десять — Дюші навіть дуже сподобалася. Зрештою, не дивно. Він завжди із захопленням розказував Маші і Варі, як йому приємно знаходитися в їхньому будинку, як його бентежать і не дають спокійно заснути різні «подєлкі», картинки, рамочки, глечики. І цей — до речі непоганий додаток до основного — викликав у нього набагато більше радості, ніж безпосередньо подарунок.</p>

<p>А потім вони довго сиділи, розмовляли, пили вино, їли якісь не дуже смачні тістечка, куплені Машею напередодні. Зрештою, цей вечір нічим не відрізнявся від усіх їхніх вечорів. З музикою, що видушував хрипуватий магнітофон, з розмовами про всякі безглузді речі, з короткими образами й швидким перемир’ям, з косими, багатозначущими поглядами один на одного та частим зазиранням Фріди Яківни до кімнати. Одного такого разу, коли її явно гачкуватий і видовжений, звужений на кінці ніс (у Маші чомусь це не проявилося) зазирнув у кімнату, Варя запропонувала Фріді обв’язати навколо її голови, що була вкрита густими сивими кучеряшками, новорічний дощик й долучитися до процедури святкування дня народження Дюші.</p>