Doc 1 - Чех Артем - Страница 16

<p>— Про перемогу я дізналася, стоячи на Васильківській. Ми розгрібали завали, під якими знаходили розкладені й всохлі трупи людей і собак. Хоча собак менше. Особливого ентузіазму в мене не було. Та й ходили чутки, що колишніх ув’язнених та полонених ув’язнюють знову, тільки вже свої. Доньці моїй вже було п’ятнадцять, коли мене викликали на допит. Тиждень протримали на Лук’янівці. Відпустили. Хтось замовив слівце, та й була я вже партійна, комуністка. В ідею не вірила, але в партію вступила ще на фронті. Хотілося їсти. Та й час складний був — трималися за все, за що можна було триматися. У п’ятдесят шостому з партії мене виженуть. Пам’ятаю, як і чому, але неприємно згадувати, хоч і зітхнула я тоді з полегшенням. Тоді вже жила в цьому будинку…</p>

<p>Слухати Фріду Яківну сил вже не було. Очі солодко злипалися, і я провалювався кудись глибше, ніж просто в сон, кудись між Берліном двадцятих років та Києвом тридцятих, засинав, уткнувши писок у розкішну й волохату бороду Волошина, лягав поряд з ніжно скриплячими кістяками у Бабиному Яру, тихо й солодко проникав у історію століття, що наближається до свого не зовсім логічного, але кінця. Десь за три хати чувся перегул трамваїв, небесна сірість виплакувала неспокійну мжичку. Йти додому я не те що не хотів, але надто вже спустошено себе відчував. Важкий, розлогий — через все тіло — пласт свинцю хилив мене у сон. Десь у шістдесятих заснула й сама Фріда Яківна. Я піднявся з фотеля, розім’яв засиджене тіло, прохрустів кісточками й подався до дівчачої кімнати, де на мене чекала постіль під тапчаном. Нарешті я зможу відрубитися під мирне сопіння Варварки.</p>

<p>В прохідній кімнатці, просуваючись обережно й навшпиньках, намагаючись не збудити оголених чоловіків на полотнах та засохлих мух на підвіконні, у контровому світлі стояла Варя.</p>

<p>- Іди сюди, — сказала вона майже мовчки, і я, вже збайдужілий до будь-яких з’ясувань стосунків, яких, по суті, не існувало, піддався її тихому та перепрошуючому голосу й підійшов.</p>

<p>Вона схопила мене за рукав сорочки й потягнула до себе.</p>

<p>— Ти придурок. Я всю ніч тебе тут чекаю.</p>

<p>— Я виходив попити водички, але тебе тут не бачив.</p>

<p>— Придурок, я всю ніч не спала, тебе чекала. Що ти там робив? — з непідробним здивуванням запитала вона.</p>

<p>— Слухав, — крізь сон відповів я.</p>

<p>— Придурок, ти ж…</p>

<p>— Та не придурок я! — пошепки закричав я, відштовхуючи Варю.</p>

<p>Скільки можна, врешті-решт: придурок, придурок.</p>

<p>- Іди сюди, — вона ледь не плакала.</p>

<p>Я ступив крок назустріч. Вона обійняла мене за шию й потягнулася до мого вуха.</p>

<p>— Ти такий придурок, такий придурок, — швидким шепотом щебетала Варя, — він пішов, чуєш, все, він більше не прийде, його більше не буде. Тільки ми з тобою. Невже ти цього не хотів, не хочеш? Господи, дурненький, ми ж маємо бути разом, як ти цього не розумієш?</p>

<p>Я оторопіло мовчав.</p>

<p>— Поцілуй мене, чуєш, поцілуй мене, — тараторила вона, — ти, придурочок, ти, господи, як я хочу спати, Дюша, я все візьму на себе, не хвилюйся, добре? Не хвилюйся… Якщо я поспішаю — скажи, я знаю який ти, я все знаю, нічого не кажи, мовчи.</p>

<p>Власне, я і не збирався нічого казати, але відчуття незвичності всієї ситуації мене вразило. Безсонна ніч, проведена у чужому житті, тихі плавні звуки слухових галюцинацій. Підкошувалися ноги… Я обійняв Варю за талію й схилив голову на її плече.</p>

<p>— Мовчи, — не заспокоювалась вона. — Мовчи.</p>

<p>Я мовчав.</p>

<p>Ми простояли, обійнявшись, хвилин десять. Двічі я встиг заснути. Не в такому, не в такому стані мало прийти моє щастя, щоб я розривався між ним та нестерпним бажанням спати. Але нічого не вдієш, і змусити це щастя приходити вчасно — неможливо.</p>

<p>— Дякую, — сказав я. Все, на що я спромігся, сказати цю дурнувату й повністю зайву фразу.</p>

<p>«Дякую». Господи, як безглуздо, як по-дитячому. Якраз для моїх сімнадцяти років.</p>

<p>— Ми будемо разом? — чи то питально, чи то ствердно промовила Варя.</p>

<p>І в той момент, коли я мав сказати, все сказати — що думаю і що не думаю, в той момент, коли вся вона — скрізь, наскрізь була відкрита для мене, для моїх слів, я промовчав.</p>

<p>Ми пішли спати. Вляглися обоє на підлозі. Обіймали один одного й продовжували говорити безглузді і непотрібні речі. Довго торкалися один одного під ковдрою, але за півгодини знесилені й майже байдужі — принаймні я — до свого такого маленького-маленького, прозорого й крихкого, ледь видимого, але щастя, заснули…</p>

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

<p>Все трапилося швидко: дев’яносто другий рік, рейс «Франкфурт — Київ», 234 людини загинуло, упізнання. Господи, та ж там стільки обгорілого м’яса, одні залишки, нічого того, що колись нагадувало всміхнених і життєрадісних, готових до безкінечного, ще тільки-но початого життя.</p>

<p>А чи не занадто?…</p>

<p>Женя, Ліля, де ті часи, початок нового десятиріччя, голод, безкінечні черги, путч, на прилавках одні лише бюсти. Три пляшки горілки десь під ліжком, про всяк випадок, розмоклі черевики, курточку Мані зшити. Із залишків. Першокурсниця. Любо-дорого.</p>

<p>Жили у квартирі, яку після смерті Євгена Семеновича та Лілії Львівни відібрали назад у кооператив, Маня була прописана в будинку бабусі та Фріди Яківни.</p>

<p>І Фріда Яківна невтомно бігала, сердилася, дратувала своїм потертим виглядом молодих та сильних.</p>

<p>— Фріда Яківна, йдіть спіть! — кричав Женя. — Без вас уже якось.</p>

<p>Без мене так без мене — і йшла додому. Спати. Не спалося. Прибігала Машуня, безкінечно клянчила гроші, і не гроші навіть, а якісь купони. З кожним днем все більше й більше, спочатку десять, потім сто, тисячу, десять тисяч — та що таке десять тисяч! Двічі у тролейбусі проїхатися. Сто тисяч — дві хлібини. Але це вже пізніше, вже без батьків.</p>

<p>Після їхньої смерті, у дев’яносто другому, та смерті бабусі Ніони чи то від бронхіальної астми, чи від серця — вже не розбереш, — закинувши навчання, Маша сиділа у своїй новій, колишній бабусиній кімнатці, горювала, безкінечно пила пиво — хотіла упитися. І все це в очах Яківни виглядало зворушливо й безглуздо. Але безглуздо лише для Фріди. Маша вже подумувала про те, щоб втопитися у брудних водах Сени. Однак слідом прийшла інша думка: застерегти себе від намірів закінчити життя самогубством. А потім вирішила, що мета булькнути у води Сени може бути дуже ефективною терапією! Дніпро відкидаємо одразу — це не так красиво, але надто прозаїчно, та й маєш ризик залишитись непоміченою… Для того, щоб дістатись до моста Мірабо, для початку потрібно зробити закордонний паспорт, що передбачає спілкування з усілякими ідіотами з районного ОВІРу, давання хабарів та іншу діяльність, яка дуже піднімає життєвий тонус. Якщо все вигорить з паспортом, треба буде придумати спосіб отримання візи — звичайної, адже все ще не так трагічно, — до початку дії Шенгенської угоди ще два роки. А потім, після ряду принизливих процедур — роздобути мінімальні гроші на поїздку… І коли б вона вже нарешті опинилася в Парижі, то неодмінно подумала б: я що, ідіотка, отак просто взяти і скочити в Сену, краще піду з Джімом Моррісоном пляшечку перехилю й оціню, як добре, що ми з ним по різні боки реальності.</p>

<p>Прийшов лист з академії на ім’я батьків. Вибачте (дефіляда казенного розшаркування), вашу доньку відраховано (низка канцелярських штампів). Батькам це прочитати не судилося. Всім іншим було не до цього. Машу ж цей офіційний лист сильно розлютив.</p>