Doc 1 - Чех Артем - Страница 24

<p>— Та не скривджу я вашу Дашеньку, — масляно посміхався я, не маючи на меті нічого поганого. Господи, як я міг її скривдити? Трахаємося собі тишком-нишком, а все інше… її власні проблеми.</p>

<p>Але тоді я був не в силах контролювати себе.</p>

<p>— Дюша, навіщо ти це кажеш зараз?</p>

<p>— Тому що… тому що… та прибери ти руки від мене, руки! — ледь не кричав я. — Зрозумій, що все, я більше не хочу тебе. Я не люблю тебе, розумієш, не люблю, я не хочу бути з тобою, і спільного у нас ніколи нічого не було, навіть під час сексу, щоб збудитися як слід, я уявляв іншу. Розумієш, іншу. Не тебе. Так що просто не чіпай мене. Сиди і чекай, поки покличуть на сцену, отримаєш свою медальку і вперед, у широку путь. Все.</p>

<p>— Я не знаю… — сльози текли її щоками, вони змішувалися з блискітками й звертали товстезний шар пудри у кашоподібні ковалики, а я сидів мовчки й демонстративно вдивлявся у сцену.</p>

<p>Вона знову спробувала торкнутися мого плеча.</p>

<p>— Прибери руки! — смикнувся я й ненароком, але сильно штовхнув Дашу.</p>

<p>Вона підвелася і, намагаючись бути непомітною, вискочила з актової зали.</p>

<p>«Вперед, Даша, зализуй чергову психологічну травму! — подумав я. — Це ж треба, травма, хлопчик з паралелі не поцілував, однокласник виявився негідником, використав і кинув».</p>

<p>Я сидів мовчки, намагався бути холодним та непробивним. «Я крига, — бубонів я собі під ніс, — я крига, я велетенський шматок льоду…» Але відчуття власного негідництва таки з’явилося, і я, нервово смикаючи пальці лівої руки, з нетерпінням чекав кінця церемонії. Черга якраз дійшла до нашого класу.</p>

<p>— Андрусенко! — пролунав голос директорки.</p>

<p>На сцену полізла хитра й диявольськи руда Аня Андрусенко.</p>

<p>— Арійцев.</p>

<p>На сцену виперся товстозадий і нахабний Юра Арійцев, який припинив тероризувати клас лише останні три місяці.</p>

<p>Я сидів немов у смердючому тумані з каналізаційними випаровуваннями — настільки все це було мені остогидлим. Сидів і чекав, коли приємний голос нашої старої директорки назве моє прізвище, аж раптом хтось смикнув мене за комір сорочки. Я обернувся. У проході між вікнами та кріслами стояла Маша.</p>

<p>Вона поманила мене головою.</p>

<p>— На два слова.</p>

<p>— Сідай сюди, — я вказав на порожнє місце, де ще хвилину тому сиділа Даша.</p>

<p>— А ти швидко, — сардонічно промовила Маша. — Дуже швидко. Можливо, якраз така тобі і підходить.</p>

<p>— А це вже не твоє діло.</p>

<p>Не вистачало мені тоді тільки порожнього моралізаторства. Хто кому підходить, з ким варто бути, а з ким ні, хто кого любить…</p>

<p>— Чуєш, це не твоє діло! — повторив я злобно.</p>

<p>— Не моє. Але чомусь мені дуже шкода, що у вас з Варваркою нічого не склалося.</p>

<p>— А мені — до сраки і Варя, і все, що не склалося, — збрехав я.</p>

<p>— Будеш бабушку свою найобувать.</p>

<p>— Послухай, Маш, не я злетів з дистанції, розумієш, не я здався, не я казав, що вікова різниця — це забобони для міщанства, не я казав, що все це фігня й не варто на тому зациклюватися. Хоча казав, звичайно, але то вже другорядне.</p>

<p>— Ну да… — якось скрушно погодилась вона. — Але все ще можна реабілітувати!</p>

<p>— Не в цьому столітті, - смутно посміхнувся я.</p>

<p>— Ти її любиш? Ну, цю свою дівчину, — вточнила Маша.</p>

<p>— Я нікого не люблю. І вона не моя дівчина.</p>

<p>— Ясно.</p>

<p>Маша почала вивчати свої сандалі. Мене охопив мандраж. Я глянув у зал. На мене з легкою формою ненависті дивився не тільки тато Даші, але і її мама.</p>

<p>— Бачиш он, у салатовій блузі, жінка? Різко не обертайся.</p>

<p>— Ну?</p>

<p>— Це її мама, а поруч — тато. Диявол у плоті. Я їхню донечку щойно смертельно образив.</p>

<p>— Ясно.</p>

<p>Маша провела рукою по моїй руці і зі словами «я сумую» подалася до виходу.</p>

<p>За хвилину до свого виходу на сцену до актової зали влетіла завучка Леся Миколаївна. Низенька, з великим нафарбованим ротом, з переляканими очима вона підбігла спочатку до Наума Донатовича, щось прошепотіла йому, потім до директорки. Прошепотіла щось і їй. А за секунду її великий рот вже щось робив коло моїх вух.</p>

<p>— Що? — недочув я.</p>

<p>— Кащенко у пєтлю влізла. Твоя робота?</p>

<p>Ноги підкосилися, і я ледь втримався, щоб не впасти.</p>

<p>«Ідіотка, — подумав я, — суча кров».</p>

<p>— Моя, — ледь чутно сказав я, тримаючись за край підвіконня.</p>

<p>Що я міг сказати? Всі все знали, знали і про підірвану психіку Даші, і про мій важкий характер — я своїх емоцій ніколи ні від кого не приховував.</p>

<p>— Жива? — чомусь запитав я, хоча на той момент мені було абсолютно начхати, чи жива вона, чи лежить її квадратне бездиханне, вигнуте в агонічних корчах тіло десь на кушетці в медичному пункті.</p>

<p>— Жива, — грізно сказала Леся Миколаївна, — але це не робить тобі честі.</p>

<p>«Звісно, не робить», — подумав я й вибіг спочатку до коридору, потім швидко-швидко сходами донизу, потім на вулицю… Перше, що я хотів, так це влити у себе щось міцніше за кефір. Кинувшись до ларка, що стояв у двадцяти метрах від школи, я придбав дві пляшки ром-коли та дві пляшки пива.</p>

<p>— Розвезе, — втішив я сам себе й понісся у напрямку метро.</p>

<p>Я пив на ходу, я пив так жадібно, що організм просто фізично не міг впоратися з такою кількістю рідини, тому ця клята ром-кола разом із жовчю виривалася назовні. Текло майже з усіх дірок у голові. Все це я підбирав й запихав назад, у голову, в горло… перелазив через якийсь частокіл — розірвав сорочку, після чого, не вигадавши нічого кращого, підійшов до таксофону, що був умонтований в стару цегляну стіну заводу «Більшовик», і взявся набирати вже давно вивчений номер.</p>

<p>— Алло, — сказав на тому кінці жований роками голос.</p>

<p>— Яківна! — зрадів я.</p>

<p>— Ти? — здивувалася вона. — Я вже так за тобою…</p>

<p>— Яківна, потім! Я теж тебе люблю! Дай Варю!</p>

<p>— Варя! — почув я трохи у сторону.</p>

<p>— Чекай, Яківна, — п’яним щебетом кричав я у слухавку, — чекай! Тільки не кажи, що то я.</p>

<p>— Добре…</p>

<p>— Хто? — ледь почув я голос Варвари.</p>

<p>— Якась дівчина, — сказала Фріда.</p>

<p>— Алло, — почув я твердий голос Варі.</p>

<p>— Я тебе люблю! Чуєш, не клади слухавку, я тебе люблю!</p>

<p>— Яківна, — звернулась Варя до Фріди, — я з тобою потім поговорю. Чого тобі? — сухо запитала вона вже у мене.</p>

<p>— Я тебе люблю, — знову блювотний позив, і я звільнився на туфлі, спеціально придбані до цього дня.</p>

<p>«Треба негайно їх зняти», — подумав я, але згадав, що до метро босоніж не пускають.</p>

<p>— Сука, — вилаявся я.</p>

<p>— Це ти мені? - із презирливим здивуванням спитала Варя.</p>

<p>— Ні-ні, це я туфлям. Розумієш, у мене туфлі. Вони тиснуть.</p>

<p>— То зніми.</p>

<p>— Так метро.</p>

<p>Певно, вона так нічого і не зрозуміла.</p>

<p>— Ти п’яний? — хоч це вона зрозуміла.</p>

<p>— Ні, я просто люблю тебе. Я зараз приїду.</p>