Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 105

— Чого це б'ють на сполох, дівко?

— Напав пернатий гетьман.

— Свято ж!

— Собака римська, а не гетьман!

Люди поспішали — кожен до свого діла, де кому слід було ставати до роботи чи до зброї.

Тривожне бамкання, як і звелів Саливон, знову перейшло в святковий передзвін, а веселий заклик цехмайстра жебраків підхопили й на дзвіницях всіх інших церков Мирослава.

Вельми дратований хвилею цих неподобних веселощів, пан Купа-Стародупський посилав своїх посіпак чи не на всі дзвіниці міста, але вгамувати дзвонарського шалу не міг.

Розуміючи безглуздість своєї поведінки, пан Купа, задерши голову, сварився кулаком, знизу горлав щось дзвонарям, а потім сам чогось перелякався, аж лисе тім'я обережненько собі погладив, бо там іще синіла прездорова гуля: на золотім хресті соборної дзвіниці він уздрів сокола, і панові обозному здалося, що це — той самий, котрий так люто дзьобнув Купу в голову кілька днів тому, і знову на думку спало загадкове й дурне пророкування навіженого Козака Мамая, же йому вмерти судилось, Пампушці, від будь-якого птаха…

8

Поки пан Стародупський, як і годиться обозному, порядкував у городі, на пороховому млині, в пекарнях, салотопнях га кузнях, архирей, як і належить полковникові, мчав ристю до Коронного замка, де так нагло знову озвалась війна…

Козак Мамай, тимчасом скочивши на свого коняку-розбишаку, прихопив за повід іще двох гнідашів, необачно прип'ятих чиєюсь рукою під тим же Мамайовим дубом, та й помчав на гору, до кузні москаля Іванища, бо мав до нього якесь пильне діло.

Спинивши свої коні, Мамай гукнув:

— Ковалю!

— Нема дома, — відповіли, вибігаючи на дорогу, дрібні коваленки й ковалівни, дванадцятеро, чи скільки їх там у Анни було.

— А мати де?

— 3 татом, — відповіли ковалята.

— Нав'ючили на коні все, що накували за ці дні… — пояснив найстарший.

— …Списи, шаблі, — додав підстарший.

— Та й побігли на війну! — закінчив середульший.

— Хто ж там грюкає в кузні? — спитав Козак Мамай.

— Наш Михайлик! — в один голос відмовили малюки.

I викрикнули вони це так голосно, що хмара голубів, котра мала притулок біля кузні, знялася в небо, і Мамай подумав про те, що якийсь із цих птахів прилетів сьогодні від посланця долинян, від Глека, прилетів без листа, без вісточки від нього, що мало свідчити про страшне якесь лихо, котре спіткало хлопця в перший день путі.

Ковалята, відповідаючи Козакові, гукали так голосно, що Михайлик, почувши в кузні той лемент, уже визирнув до гостя з широченних дверей.

— Хто мене кличе? — ще й не роздивившись, спитав він своїм дужим басом.

— Війна кличе! — відповів Козак.

— Треба йти на війну? — спитав Михайлик і зніяковів, наче дівка, до якої прийшли старости, бо ж йому вже кортіло туди, де гримів бій.

I він спитав непевним голосом у матінки, що стала на порозі кузні:

— Леле! Що ж робить?

— Благословляю, — урочисто мовила Явдоха. — Хоч і один ти в мене… Але ж треба, синку. Йди! — і вона, подавши хлопцеві важенний келеп, тричі перехрестила Михайлика.

— Рушили? — спитав Мамай.

— 3 вами? На край світу!

— Пороху понюхають, кулячого дзизу послухать. То мерщій!

— Я готов! Тільки… треба, щоб мене хтось… розсердив!

— Однокрилівці те зроблять якнайкраще, — посміхнулась матінка. — 3 богом!

— Рушили! — сказав Михайлик і допав гнідаша, котрий вухами стриг біля Мамайового мальованого воронька.

— Рушили! — гукнула й матінка.

I легко допала третього коня, що його тримав за повід запорожець.

— Куди ви, мамо?! — жахнувся Михайлик.

— 3 тобою, лебедику.

— Та куди ж?

— На війну, — просто відказала Явдоха і приострожила коня.

— Я сам, мамо, я сам! — аж заволав Михайлик, але неня вже мчала десь попереду, у хмарі куряви поспішаючи вниз, до ріки, куди вже квапилися всі долиняни, що їх немов скликав на поле бою безжурний передзвін усіх церков Долини.

Дід Копистка, п'яніючи від захвату, дзвонив і дзвонив, аж піт заливав зіркі в старості очі, що вже бачили згори, як піші та комонні мирославці крок за кроком відганяють нападників од брами Коронного замка.

— Оце вшкварили! — гукав старий до Оникія Бевзя, катюги безробітного, котрий завжди охоту мав поспівати на криласі чи попошаліти на дзвіниці, і тепер оце щосили бив крицевим язиком у найстаршого дзвона. — Га? Що ти там кажеш?

— Та вшкварили ж! — без видимого захоплення прокричав йому на відповідь Оникій.

— А дурні однокрилівці думають, бач, — гукав катюзі Варфоломей Копистка, — чого це нам так весело?! Чи не підійшла до нас яка-небудь потуга? Диви! Диви!

Але битва, що вже помалу відкочувалась від воріт Долини, нараз позадкувала до стін обложеного міста, потім відкотилася знов, і серце тьохкало в старого жебрака: дим пожеж він уже бачив і далеко над обрієм, за непролазними болотами, за Північним замком, — бачив, як знову горить Україна, та й бачив його, цей страшний вогонь вітчизни — чи не вдесяте вже за своє довге жебрацьке життя, і сльози текли з гострозорих очей, мовби дим пожарів сягав і сюди, на дзвіницю.

Випручавшися з павутиння мотузків, не стерши й поту, старий дивився вниз і плакав… Дзвони вже змовкали по всьому городу та й у бою зайшло чомусь таке затишшя, аж раптом стало чути, як загорлали тут і там, і скрізь — тремкими басками молоденькі, раннього весняного «заводу півники.

В цій тиші вона й підступила до міста, панна Смерть, і, як завше, вдавала, буцімто саме вона і е Життям… Крякали всюди, її вітаючи, галки, ворони та круки, пречорна шквиря птаства, яке, кружляючи над полем бою, чуло собі вже добру поживу.

9

Наступила тая чорна хмара, аж темно стало, а над ратним полем знову всіма своїми голосами, криками та громами озвалася війна, а людська кров цебеніла скрізь на тучну й без крові землю, кров народу, що від неї аж кипів над бойовиськом клубами чорнісінький туман.

В битві вже давно шалів на білогривому Добряні лицар Мамай.

Врубувався він у ворожу гущину, як у ліс темний, і лягали нападники покосами а він пробивався далі та далі, наче шукав кого між ворогами, наче прагнув зняти якусь певну осоружну голову, і аж затрусився ввесь, аж наче пойнявся вогнем, коли побачив віддалік золоте яблуко над високо піднятим кінським хвостом гетьманського бунчука, побачив, як під своїм архангельським стягом лівою рукою рубається з долинянами сам ясновельможний гетьман.

Мамай рвонувся був до Однокрила, але той, наче хто в груди його штурхонув, здаля відчув наближення страшного супротивника і враз позадкував-позадкував, і скоро зник за спинами найманих чужинців.

Козак Мамай скоро втратив з ока й золоте яблуко бунчука, бо гетьман не схотів прийняти бою, послідущий страхополох, і від тої втечі боягуза занялося серце Мамаєві, і ще гарячішою зненавистю спалахнуло воно проти власного свого витвору, проти недолюдка Гордія Пихатого…

Тимчасом і Михайлик келепом важенним напрацювався через лад, без ощадку рубаючи ворога.

Вже й матінці, Явдосі, поранило татарською стрілою ліву руку, і грива гнідаша була залита її кров'ю, а вона рубалась і рубалась.

Вже наклав головою в бою за Вкраїну — і співливий сербин Стоян Богосав.

Вже й коваль Іванище, тульський богатирище, руська душа, маючи за вітром бородою, накришив гори трупу ворожого, де тільки пройшов — пішки, без коня, прорубуючи просіку важкою щаблюкою.

Вже й Пилип-з-Конопель настрілявся та нарубався до знесилля, а кінця бойовищу не було й не було, бо зрадлива доля перекидалась то на той, то на той бік війни, і наші долиняни, відігнавши супротивника, знову відступали до стін Коронного замка.

Михайлик мало що й тямив у тім кривавім шарварку, що кипів довкола, в його другому бою.

Правда, хлопцеві здавалося, буцім він так-таки й не розсердився, не став сміливим і завзятим, хоч козацьку відвагу бачив на кожному кроці, який оборонці Долини оплачували ціною болю, ціною крові, ціною життя.

Прездоровою голоблею орудував Прудивус, насідаючи на якогось меткого шляхтича, гусара — в леопардовій шкурі, в кунтуші голубому, облямованому хутром, у косоверхій шапці з золотими китицями та діамантами, і можна було, грішним ділом, подумати, що Тиміш старається, здобуваючи коштовне вбрання гусара, потрібне либонь кумедіянтові для чергової вистави.