Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 109

Валялись там шапки, кіраси, конфедератки, шлики та мисюрки, мечі, шаблі. списи та келепи, порохом порозривані рушниці й гаківниці. Мертві коні зберігали передсмертний рух. А живі люди вже робили своє діло: косарі мантачили своє знаряддя, аж дзвін розлягався по луках. Козаки розкладали вогнища, білували бичків та телят, латали жупани, розповідали побрехеньки й реготали, ніби й не чорніло від крові все це поле, вже прокидалася й пісня, озиваючись там і там, — бо душа українська — без пісні не живе.

— Де ти його покинув, того Романюка? — питав Мелхиседек.

— Ген-ген, під тою скелею, — неуважно відказав лицедій, а Песик Ложка, це почувши, помчав уперед.

— Ти чимось вельми заклопотаний, спудею?

— Батенька шкода, владико: сам-один з Лукією лишається.

— А ти ж?

— Я рушаю сьогодні до Києва.

— А війна?

— Я ж — не воїн…

13

На скелі тій, до якої так поспішали владика й Мамай, гуцули в кіптариках, кружка посідавши, гострили об той скельний камінь топірці, перев'язували дрантям від сорочок свої рани, покурювали мережані люлечки й слухали, що їм каже цей сивий, недавній ксьондз, котрому вони щойно розв'язали руки, не зважившись, правда, порушити наказ пана обозного та й перетяти ножем такий же татарський, із сириці, аркан, який оповивав йому роз'ятрені до крові ноги.

Молоденький гуцул русявий, Юрко, саме напував Романюка водою з сухого гарбуза, що правив замість конвиць. Напившись, обіллявши груди студеною з Рубайла водою, старий гуцул заговорив до земляків, і вони, покинувши справи, слухали мудрого чоловіка, бо він розповідав про те, що всім боліло, про те, що кортіло йому написати в проповідному листі до черкасів, який він мав намір послати по всій Україні.

— Якщо й тепер черкаси підкоряться шляхті, то ми подібні будем до свиней, которі, вилізши з багнюки, знову — в той самий кал ідуть…

— Ви все це, доміне, написали в посланії? — спитав Тиміш Прудивус і, схилившись Романюкові до ніг, перетяв ножем петлю татарського аркана. — Вручіть мені того листа, панотче.

— Навіщо?

— Пішки йду до Києва, по всій Україні. Читатиму листа по городах і селах, де панує гетьман.

— Тебе там повісять, козаче, з тим листом, — перестеріг Романюк, а придивившись до Прудивуса, спитав: — Де ж твоя голобля, хлопче?

— Потрощив на дрізки.

— Це ж ти сьогодні врятував мені життя… А хто ж ти є?

— Приставляка… мандрівний лицедій. Штукар.

— А ще?

За нього відповів єпіскоп:

— Спудей преславної Братської в Києві Академії.

— Це світоч науки для всього слов’янства.

— Атож! — радо погодився владика, бо мова йшла про Академію, де вчився колись і він сам.

Взявши в Романюка один з приготованих примірників його відозви до простих людей України, Тиміш Прудивус читав і перечитував цей твір знаючого гуцула. Потім сказав:

— Читатиму людям по всій Україні… I в Києві теж!

— Але як же ти пройдеш до Києва? — спитав Романюк у спудея.

— Отак ось, доміне: навпростець! — посміхнувся Прудивус.

— Крізь самісіньке пекло?

— Все, що треба знати про пекло, — лукаво повів вусом Тиміш, — я вже в Академії вивчив. Тож дорогу знайду.

— До пекла чи до Академії? — посміхнувся Романюк.

— До Академії — крізь пекло війни! Сьогодні вночі я рушаю, — і він уклонився владиці, Романюкові й Мамаєві. — До Києва йду, — обняв він пошарпаного в бою молодого сотника Михайлика. — Прощавай, соколе! — і він здалеку вклонився, мандрівний лицедій, і рідному своєму місту Мирославу, з яким було так жало розлучатися в скрутну хвилину: — Іду до Києва! — і так уже хотілося йому про той свій Київ розповісти кожному, що й сам не стямився спудей, як заспівав:

— Стоїть золотоглавий

Наш Київ у садах,

Як Рим — достойний слави,

Аж на семи горбах.

Він знав і гніт Батиїв,

I напади Литви,

Але ніколи Київ

Не схилить голови.

Вельможна Польща-пані

Готує нам ярмо,

Та ми, як при Богдані,

Їй одкоша дамо.

Наш Київ знаменитий

За все миліший нам:

Там єсть і аквавіта,

Там є й науки храм.

Арма вірумкве кано —

Я славлю вояків, —

Великому Богдану

Присвячую я спів.

Нам крук очей не виїв,

Ми сильні, аки льви, —

В віках цвістиме Київ,

Як рідний брат Москви!..

I цей баламутний спудей мрією своєю вже перелітав туди, до Києва, до рідного брата Москви, до струмисто-лукуватого Дніпра…

14

Гнат Романюк дослухався до співу Тимошевого та й думав: чи не з його, бува, послання до черкасів зронилась перша іскорка, що зараз породила полумінь цієї пісні?..

Хтось його взяв за плече, і Романюк обернувся, впізнав Юрка, того русявого покутянина, що його, звязаного, напував водою з гарбузової конвиці.

— Слухайте-но, ваша мость, — шанобливо звернувся Юрко.

— Що, синку?

— Дайте й нам того листа… Додому понесем. До Карпат.

— Мемо читати в храмах, — додав старий гуцул у розпанаханому шаблею кіптарику, що з його дір, між барвистими візерунками, стирчала вовна. — Щоб і там наші знали щиру правду.

— Мемо читати на базарах, по ярмарках…

— А ви хіба письменні?

— Все вивчимо напам'ять.

— Схоплять з таким листом шляхетські посіпаки, буде найлютіша смерть.

— Слава Йсу!

Всі на мить принишкли. Сивий Романюк поспитав:

— Як ви сюди потрапили?

— 3 Коломиї причвалали, з Косова… з Хуста. Ближче до Дніпра, до Січі.

— Чимало йшло таких і через Київ, — обернувся Гнат Романюк до архирея. — Бачив я сам, як однокрилівці з поляками, заскочивши в дорозі втікачів, рубали впень, дітей хапали, тягли кудись дівчат… — і старий, заплющившись, замовк, неначе знов йому привидівся той жах.

Слухавши мову Романюка, владика зразу думав тисячу дум, як те й мусило бути з полководцем у скрутну годину війни, — зразу тисяча дум, як шершні, жалили його, зразу тисяча дум дзижчали над душею, тисяча дум: і про долю людей, втікачів од наруги шляхетської, що прибували сюди з усієї Вкраїни, наддніпрян, полтавчан, подолян, галичан, про долю тих людей, які не сплять тепер ночами по всій черкаській стороні, про долинян, що боронять свій город, довіривши своє життя розсудові мирославського владики, тисяча дум, тисяча дум — про тих людей, що є, про тих людей, що будуть, про долю всього народу, про долю Вкраїни-матері — з-поза Карпат аж за Донець, — тисяча дум, збуджених всіма прикростями війни, запалом бою, холодіючими тілами товариства, що наклало головами в цім бою, тисяча дум, збуджених турботою про перемогу правого діла, збуджених і піснею Прудивуса, піснею про. Київ, про рідного брата Москви.

Козак Мамай також задумався.

Був мовчазний і збентежений мислями, що тнули і його, наче спасівські оводи румака.

Ніби й не чув Мамай усіх тих шумів, якими бриніло чорне від крові поле, не зважав і на Песика Ложку, що тицяв носом у коліно, намагаючись привернути до себе увагу, не помічав і пораненого Білогривця, котрий штовхав Мамая в спину лобом, щоб той якого-небудь зілля приклав йому до рубаної рани, щоб витяг з холки опірену татарську стрілу, по якій також стікала цівка крові.