Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 114

— Про що це ви, доміне?

— Про лютість і хитрість підступного ворога. Про кігті інквізиції. Про вогнища… я бачив їх у Ватікані, в Болоньї, у Відні, у Варшаві… про Джордано Бруно, що його не так давно спалили в Римі, на майдані Квітів, про Галілео Галілея, все життя мордованого «в'язня інквізиції», котрого років з двадцять тому я… — і отець Ігнатій замовк.

— Ви його бачили, доміне? — скрикнув Прудивус. Та й Покиван пересів трохи ближче до Романюка. Спалахнули очі в Філіппа…

— …Я був у нього на віллі Арчетрі… коло Флоренції, де полонили його, голодного, сліпого, немічного, а багатого духом. Його дочка вже вмерла, і старий проказував свої останні мислі тихому каптурникові, домініканцеві, а той, допіру записавши все з голосу незрячого єретика, кидав у сусідній кімнаті кожну сторінку в огонь, сповняючи веління інквізиції. Старий велет був певен, що лишить поколінням ще одну, найважливішу книгу — про одвічні закони світу, про будову матерії, про рух світил, продовження єретенної науки слов'янина Коперніка. Сліпий Галілео був певен, що трудне писання завершить гризоту його життя, і тільки це тримало страдника на світі, він диктував та й диктував черцеві, потім, радіючи життю, обмацував нові та чисті аркуші не торканого пером паперу, які щодня підсовував йому тихий монах… — і, перевівши подих, Романюк провадив далі: — Бачивши пальцями, що рукопис росте й росте, той мученик не облишав роботи, бо ж нікому було сказати правду…

— А ви? — спитав Філіпп. — Сказали, падре?

— Не сказав і я! Але ж… і не треба було говорити… не треба ж було? Чи не так?.. Мене прислали туди, на віллу Арчетрі, з римським лікарем, від Ватікану прислали… поглянути: чи скоро ж той старий помре? — і Романюк знову замовк. — Тільки-но ми прибули, він попрохав перечитати вголос бодай одну сторінку з його нової праці, з товстенного стосу чистого паперу, що лежав на столі. Я взяв ті білі аркуші, зрозумів усю мерзенність злочину, але… Не міг же я старому прочитати його твір, котрого на папері не було? А Галілей…

Старий та сивий Романюк заплакав.

Всі, хто теє слухав, мовчали.

Поки, нарешті, Філіпп Сганарель не спитав:

— Що ж Галілей?

— Та що ж… — тихо відмовив Гнат Романюк. — Незабаром помер. Я був останнім з-поміж потаємних прихильників, останнім, хто… — сльози знову здушили старому гуцулові горло. — Він сказав, прощаючись: «Я певен, сину, що наша Земля… що крутиться вона недарма: десь її, може… чекає краща доля».

Пан Романюк замовк,

23

Озвавшись нарешті, йогомость обернувся знов до лицедія Тимоша Прудивуса:

— Я хтів тобі сказати, легіню, що вороги старого Галілея, вони є й наші вороги: і твої, і мої, і України, і Москви, і Польщі, і Словаччини, всесвітнє панство, грошолюби, вся ота католицька монашва… I ти, юначе, ідучи з моїм листом до врага в лабети, будь обережний. Вони є мудрі, а ти будь хитрішим! Вони — спритні, а ти май розум над них! Бо ж ти… в своїй молодечій легковажності… ти горлав сьогодні на все поле, що йдеш на той бік. А є ж на світі й зрадники, і шпигуни, вивідачі, підслухачі! Ось чому я прошу… — і панотець обняв молодика.

Пригорнув його до серця й Пилип-з-Конопель. I сказав:

— Я втік із Франції, втік від того ж ворога. Мій рідний Руан кипить ще й досі після повстання «босоногих», яке я бачив, бувши хлопцем. Та й моя власна шабелька немало завинила, в заколотах Фронди, проти влади короля. А мій язик… він, правда, був гострішим од моєї шаблі, але ж… не гострішим від твого лицедійського язика!

— Про що це ти? — спитав Прудивус.

— Ти так необережно вчора посміявся з пана Пампушки, мон шер, що добре ти робиш, тікаючи геть з Мирослава. Але ж і там…

— Чорти мене не вхоплять! Я ж тільки спудей…

— Ти йдеш, як воїн!

— Іду без ніякоі зброї.

— А твій язик? А сміх? А лист оцей? Хіба не зброя? А тому… обережніше смійся! — і, схопивши до рук той же роман Сореля, похапцем перегортав сторінки. — Аж ось… послухай, що є зброя сміху! — і Філіпп Сганарель, на ходу перекладаючи твір свого жигуватого земляка і сучасника, почав читати восьмий розділ:

— «Коли з-поміж усіх тварин сміх є властивий самій тільки людині, то я не думаю, щоб його було дано їй без причини і щоб не дозволялося — ні самому сміятися, ані смішити інших. Правда… більшість зневажає жарти, не відаючи, що нема нічого труднішого, як мати в цьому ділі успіх…» — і Філіпп, перегорнувши сторінку, читав, перекладаючи, далі: — «I я знаю вельми дурноверхих людей, котрі не дістануть з мого твору ніякої користі і уявлятимуть собі, що я писав це тільки задля їхньої розваги, а не для того, щоб виправити їхні розтлінні звичаї. Ось чому мені скажуть, що для запобігання всьому цьому я міг би вишпетити пороки дошкульніше… але… в наш час не люблять голої правди, і я вважаю за аксіому, що варто інколи придержати язика, аби поговорити якнайдовше, бо бувають такі епохи, коли корисно вгамувати лихослів’я, побоюючись, коли б сильні світу сього не заподіяли вам неприємностей і не наказали засудити вас на довічне мовчання. Я волію поступитися своїми дотепами, ніж своїми друзями, і хоч я й маю схильність до сатири, одначе ж намагаюсь прибрати її в таку приємну форму, щоб навіть ті, кого я зачіпаю, не могли на мене образитись. Але… чи ж оціняться, зрештою, мої старання?.. Із усіх, кого я знаю, тільки дуже небагато людей мають досить здоровий глузд, щоб міркувати про це, інші ж тільки забавляються гудьбою речей, красу яких вони нездатні осягнути Коли віддаєш книгу на людський розсуд, то варто поставити в книгарні швейцарців, аби вони захищали її своїми алебардами, бо ж завше знайдуться нероби, ладні критикувати всяке друковане слово і охочі до того, щоб їх мали за знавців тільки за те, що вони кажуть: «Це все дуже погано», хоч і не можуть навести ніякісіньких доказів. Нині кожен хоче корчити з себе любомудра, незважаючи на те, що невігластво ніколи так не процвітало, як у наш час, і не встигає школяр почути безпеку від різок, як, подолавши три-чотири французькі книжки, він береться писати сам і вважає, буцім він здатен перевершити інших. Все це було б дарма, коли б не принижували ближнього, затим, щоб здобути шану собі, а до того ж не відкидали б геть усякий сором і не намагалися знаходити вади там, де їх нема… Якщо мене все-таки зважились би ганити, то тільки згаяли б час, бажаючи критикувати того, хто сам є критиком інших: чи ж варто тупити зуби об терпуг?»

24

Пилип-з-Конопель, можливо, перекладав би й далі, коли б лицедій Прудивус не перепинив його запитанням: — Ти з усім тим згоден, братіку?

— Не з усім. Я просто хочу, щоб зрозумів ти, яка то небезпечна річ — сатира. Я хочу, щоб ти, рушаючи до ворога в лабети… щоб ти там був обачніший, мій милий друже.

— Ось таким, як ти? — єхидно поспитав Прудивус.

— За свій меткий язик я мало не наклав головою… там, дома, у Франції. Аж довелось тікати!

— Ти думаєш, Пилипе, пощастить мене вговтати?

— Ні, — сумно зітхнув Філіпп, — не думаю.

— Тоді навіщо ж ти…

— Шкода твоєї голови. Бо ж мені хочеться з тобою здибатись колись у цім житті, а не в загробнім.

— Чому ж нам і не здибатись!

— Війна, бач!

— Я в свою смерть іще не вірю, — посміхнувся Прудивус і запросив: — «Ерго бібамус!» На дорогу!

— Хильнімо, — підтримали спудеї.

— Най бог щастить! — благословив Ігнатій.

— Гей, шинкарочко! — покликав Іван Покиван, а коли всі випили, сердито буркнув: — Я піду з тобою.

— Куди… зі мною? — здивувався Прудивус.

— На той бік. До стану однокрилівців.

— Отак притьмом?

— А не притьмом, — посміхнувся рухляр. — Послухавши оце мудренне читання про небезпечність сатири, я раптом зрозумів, що йти нам треба разом. Щоби там… силою сміху, силою кебети нашої… зашкодити безчесним замірам гетьманиська, Гордія Пихатого, так зашкодити, щоб усе поспільство зрозуміло: по чий бік правда, по чий бік сам пан-бог! А наша привселюдна кумедія…

— Яка ж кумедія, коли ми з тобою, Йване, тільки вдвох!

— Я піду з вами, — озвався й Пришийкобиліхвіст, і всі там приємно здивувалися, бо ж ніхто від нього такої товариськості не ждав. — Я з вами, друзі милі! Так! — і пан Данило мальовничо віддав чолом.