Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 70

— У католицькій місії? — стурбовано спитав Пилип.

— …Щоб її любісінько десь там замордували дикуни, а католицька церква потім, швиденько прилучивши українку до сонму своїх великомучеників, щоб завжди могла кивати на цей подвиг — у своїх підступних намаганнях покатоличити всю Україну… — і він спитав у француза: — Хіба не так, юначе?

— Не знаю.

— Які ти чув у тій розмові імена? Крім панни Подолянки?

— 3 тих двох ксьондзів одного, я чув тоді, звуть Флоріаном…

На це ім'я, чомусь таке страшне для неї, Ярина Подолянка стиха скрикнула, та Пилип не почув її голосу, бо намагався, видно, пригадати щось важливе.

— На Тройцю, тобто завтра, — заговорив знову француз, — сюди прибути має шляхтич. Звуть його Оврамом Роздобудьком.

— Отак? — здивувався єпіскоп. — Я цього панка чекаю теж.

— Навіщо вам? — спитав Козак Мамай.

— Скарби мастак шукати.

— Він уже тут, — посміхнувся Козак.

— Де ж він?

— В гостях у обозного.

— Та-а-ак… — роздумливо протяг єпіскоп. I звернувся до француза: — Спасибі, хлопче! — і спитав: — А що тебе вело сюди, козаче?

— Підслухана розмова. Оцей портрет.

— А ще? Француз не відповів.

— Чи не вело тебе сюди кохання, синку? Філіпп мовчав.

— Ну, що ж… — почав єпіскоп.

Потім запитально глянув на вікно, що за ним і досі, пари з уст не пустивши, стояла Ярина.

— Чи не про все це хочеш ти сказати їй самій? — і превелебний кивнув на поличчя і зразу ж замовк, побачивши, як панна за вікном досадливо насупила округлену брову.

— Я чув од неї вже не раз, — сказав єпіскоп, — же дівка заміж за чужинця не збирається, — і ця фраза так прошипіла й просичала, що бідолаха-француз лиш сумно посміхнувся:

— Є давня традиція: років шістсот тому княжа дочка, Ярославна, була в Парижі замужем за королем.

— Ого! — сказав єпіскоп.

— Еге?! — спитав Мамай.

— Ні, ні! — поспішив їх заспокоїти козарлюга-француз. — Я маю надію на менше як приведе господь, віддати коли-небудь за панну Кармелу життя. Оце мене й вело на Україну! — і Філіпп Сганарель, куртуазно вклонившись, поспішив з архирейського саду.

Зникла за вікном, не мовивши й слова, і сама панночка, Ярина-Кармела, над якою звисла загроза — стати святою великомученицею католицької церкви…

…Святою чи не святою, а вже її образ лежав ось тут, на неструганих березових дошках садового стола, образ, писаний рукою великого ненаського митця, образ, що на нього можна було щиро молитись.

— Ладний козарлюга, — кивнув услід Пилипові засмучений Козак Мамай.

— Але ж… — і владика, безпорадно розвівши руками, кивнув на вікно, за яким зникла Ярина.

Потім, притягши Мамая до своїх широченних грудей, коротконогого і опецькуватого, обняв його й сказав:

— Ти хотів одурити мене, братіку. Але не треба, голубе, брехати. Час летить і летить, — от я й захекався… Летить невпинно, невблаганно…

— Гай-гай, полковнику! Скаржачись на вічний плин часу, ти гаєш його, — посміхнувся Мамай. — Але… готуйся до вечірньої вистави… тобто, пробач, відправи! А я трішки посплю…

— В покоях, — кивнув архирей, — твоя постіль готова.

— Ліпше ось тут, під вишенькою, під черешенькою. Спочину трохи.

— Ти?! Люди ж кажуть, буцімто Козак Мамай, характерник роду запорозького, не знає втоми!

— Ой знає, братіку, ой знає, ріднесенький. Та тільки ж… хочу спати. Помовч! — і зненацька заснув.

В ту ж хвилину захріп і вірний Песик Ложка.

I снився Ложці препоганий сон: погризлись вони буцімто з паном Купою, і обозний бідолашного Песика геть усього покусав.

26

Поки добрий пан Купа квапився додому, де зостався з його жінкою чепурненький красунчик, уродзони шляхтич, пан Оврам Роздобудько, там, у домі обозного, точилась розмова, яку варто було б послухати й самому Демидові Пампушці.

Пан Оврам був чоловіком, мирославському обозному потрібним, ось чому Демид Пампушка й звелів молоденькій дружиноньці якнайкраще його привітати, скільки стане снаги догоджати дорогому гостеві.

Гість отой, Оврам Роздобудько, колись розбагатів, знайшовши десь коло Черкас прадавній золотий скарб, фігурні амфори та глеки, ще скіфської либонь пори, та й продав його якомусь мандрівному ангелянину. Заживши слави вдатного шукача скарбів, він тепер ласкаво, — за грубі грошики, звичайно, — пособляв своїм знанням і таланінням — усім, охочим до легкого золота шляхтичам, а чи багатшим козакам, які потроху закандзюблювались на шляхту, купцям і чужедальнім негоціантам, загребущим попам і ксьондзам, панам і підпанкам.

Слава знаючого й везучого шукача золотих скарбів пішла не тільки по всій Україні. Пана Оврама Роздобудька не раз уже кликали й до Неаполя, до Барселони, до Варшави, і він знаходив те, чого жадало несите панство світу.

Отож, зустрівши Роздобудька на базарі й одблагавши від прикрої халепи, пан полковий обозний потяг копача до свого дому, збагнувши, що його бог послав за тую купу ладану, щедро скурену серед степу: бо хто ж був йому потрібен, як не цей копач, і саме зараз, коли пан Купа вирішив добути з-під землі козацьке золото?

Пан Купа не відав, звісна річ, за чим прибув сюди цей Роздобудько і хто його послав.

Не знав і того, що шукайло сюди з'явився ще й на запрошення вітця Мелхиседека, котрий, передбачаючи близький початок нової війни, мав намір видобути з землі поховане запорозьке добро, щоб воювати не з порожнім капшуком.

Він просто думав, Купа-Стародупський, що чепурненький пан Оврам прибув сюди шукати золота для Однокрила, а чи для короля польського, а чи для курфюрста саксонського, а чи для багатих іспанців, одним словом — для того, хто більше йому заплатив.

Поки ж пан Купа, на заклик куценького вітця Зосими, який сьогодні (чоловік небезпечно-розумний) клеїв дурня і вдавав, буцім побратимський герць здається йому сваркою між Козаком і архиреєм, — покіль пан Купа дивився на дружній двобій, мазунчик добрих панійок, яким він у всіх країнах, де йому довелось побувати, завжди і скрізь притьмом припадав до душі, а потім і до тіла, — тож і тепер, розуміючи, як він зараз потрібний у цьому домі, був спробував нахабно й недвозначно полапати милу господиню, але тут же спіймав за того лапаса такого ляпаса — аж пика йому почервоніла, а потім і зелена стала, бо ручка в Параски-Роксолани була нівроку замашненька, — аж йому джмелі в голові загули від того мордаса… А що були обоє заклопотані з'ясованням стосунків, то й не помітили, як на порозі, за пурпуровою запоною, нечутно виникла, приваблена ляскучим ляпасом, покоївка пані Роксолани, татарка Патиме, недавня харемниця, тобто приспанка, наліжниця товстенького ласунчика пана Купи, котрого невільниця ненавиділа не менше, як саму пані, від чого й природний ординський слух у неї розвивався дужче, ніж це треба караван-сарайській дівчині, і саме в такій мірі, як це потрібно будь-якій покоївці.

— Ну? — витираючи після завданого ляпаса свою важкеньку ручку, з чарівною посмішкою приязної господині спитала пані Роксолана. — На що саме ви мені хотіли натякнути, ваша мость?

— Слічна пані Роксолана просто не зрозуміли моїх намірів, — потираючи щоку, спантеличено мовив пан Оврам.

— Які ж то в пана були наміри? — щиро поцікавилась скора на руку господиня.

— Я ж бо не мав і на думці… нічого такого, мила пані!

— А коли не мали й на думці, — ображено пирхнула каторжна молодичка, — то навіщо ж хапати руками те, що вам іще не належить? — і образа її була цілком законною задля всякої дами, що знає й цінить свою принадність. — То це був обман? — спитала вона.

27

— Обман, пшепенькна пані, — гречно й галантно вклонився Роздобудько.

— А за обман? Б'ють по пиці? Так? Чи не так?

— Так, так, — мусив, хоч-не-хоч, погодитись сторонський панок. — На мене чорт ману пустив, шановна пані.

— Ману?

— Мені здалось… — і пан Оврам Роздобудько, аж наче запишавшись, замовк.

— Що ж вам здалось, пане Овраме?

— Мені здалося, буцім ви — зовсім не ви.

— А хто ж?