Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 72

29

Тож правда була, що ляпаса за лапаса роздобув пан Роздобудько насамперед тому, що в думці, в серці пані Параски-Роксолани царював на ту годину обшарпаний ковалисько Михайлик, задля котрого вона вже твердо вирішила зо світу зігнати коханого Діомида, свого шлюбного мужа, богом їй свіжо даного, і на це діло вона поклала собі, ні мало, ні багато, — тижнів три- чотири, ніяк не більше.

А вирішила вона смерть своєму мужеві заподіяти — не ножем, не отрутою, не кулею, не рукою найманого вбивці, а способом законним і для неї самої безпечним і навіть приємним: вона зважилась доконати законного мужа молодою силою свого принадного тіла.

Так, так! Вона розміркувала дуже просто: еж коханий її Діомид — старіший від неї принаймні років на тридцять, і коли вона жадатиме від нього справляння шлюбного обов'язку разів стільки, скільки здужає сама — і серед ночі — при других півнях і при третіх, і при появі сонця — йому во славу! — і перед обідом, і замість нього, і після нього, і знов же таки — ту ж саму тетерю й на вечерю, то підстаркуватого й досить підтоптаного пана полкового обозного на довго невистачить, а за якісь там три-чотири тижні вона, ретельно сповняючи законний (перед людьми і богом) обов'язок, зможе стати вільною вдовою, щоб вискочити притьмом за жаданого лобуряку Михайлика (бо ж так не дається), щоб настановити його новим обозним, — і пані Роксолана Купа вже була готова до бою за свою свободу і вже мала розпочати той солодкий бій сьогодні вночі, поєднуючи, як ми тепер сказали б, приємне з корисним.

Усе це вже склалося в неї, як річ певна й сливе здобута, отож її налякало трішки небезпечне всезнайство приїжджого панка, і вона таки й справді злякалася, що може він докопатися в її душі й до цього чудового своєю простотою й безкарністю заміру.

I вона втекла мерщій, лишивши пиндючливого пана Пампушку з Оврамом Роздобудьком на самоті, і така була заклопотана своїми побоюваннями, що й не помітила, як Патиме, татарочка, майже з-під носа їй вискочила за внутрішні двері, приховані пурпуровим запиналом, вибігла з Пампушчиного дому і скоренько подалась аж на базар.

30

Вона шукала там циганочку Мар'яну, щоб доручити їй важливе й добре діло.

Патиме знайшла її в гурті цікавих, де слухали, як меткоока дівчинка ворожить по руці якомусь чудернацькому запорожцеві, що на нього вона наскочила, як вихор, і вчепилася в руку, а він стояв, журно всміхаючись, бо ж не вірив у циганську ворожбу оцей француз, Філіпп Сганарель, котрий, знайшовши на Вкраїні те, чого шукав, сьогодні втратив знайдене, навіть не бачивши жаданої Кармели Подолянки.

Пильно розглядала Мар'яна йому ліву руку, водивши пальцем по складках її, бурчала щось сама до себе, а кілька пошарпаних і закурених запорожців, які, вже побувавши нині в бою, з Пилипом разом вийшли оце з шинку та й реготали, кепкуючи з доброго козака, що потрапив у полон до розхристаного дівчиська, котре так міцно тримало дужу руку француза.

— Ворожка, гляди, з бісом накладає! — жартуючи, перестерігали товариші.

— А я, бачите, накладаю з ворожкою, — приємно гаркавлячи, відкараскувався від п'яненьких жартунів Пилип.

— У ворожки — хліба трошки!

— А я додам, — сміявся Пилип-з-Конопель, хоч почував себе не так уже й просто, бо рука горіла від вогнистого дотику, а неспокій опановував душу, хоч і не вірив сторонський козак ні в відьом, ні в чортів, ні в ворожбитів, але вже здавалося, же вона ось-ось йому скаже щось важливе, добре або лихе, і він, щоб товариство не заважало, рвонув Мар'яну за руку й повів геть.

Подалась за ними тільки Патиме, чекаючи, поки циганка поворожить, хоч і пора була квапитись, бо в Купиній господі могли вже й шукати татарочку — бо ж вибігла нишком, без дозволу.

Мар'яна тимчасом хутко й неголосно говорила Пилипові:

— Бачу на долоні глибоку борозну кохання: воно тебе й привело сюди з дальніх країн.

— Не дуже й дальніх, — заперечив Пилип-з-Конопель.

— Якщо до Парижа звідсіль їхати два дні, а не двадцять, то й справді — близький світ, — невинно пожартувала Мар'яна і загадково посміхнулась.

— Звідкіль ти знаєш про Париж?

— На твоїй долоні все написано, козаче: як никав по Вкраїні, кохану шукаючи. Як сьогодні…

— Замовчи, сатано! — тим самим легким тоном, але без звичайної впевненості, буркнув Філіпп. — Морочиш, відьмо! — і з подивом поглянув на ліву долоню, де, він чув, малось, як і в будь-якої людини, сім планетних поясів, що перетиналися борознами життя, кохання, розуму, багатства… Він гортав колись і книги видатних хіромантів, про які ця неписьменна дівчинка ніколи й не чула, читав і твори Преторіуса, що славився тоді ворожбитськими штуками на цілий світ, але ж ніколи Пилипові й на думку не спадало, що його кине в дрож коли-небудь від такого влучного ворожіння бездомного дівчиська, бо ж не міг він знати, же циганочка оця, мандруючи за своїм табором, побувала і в Парижі, і в Амстердамі, і в Варшаві, та й не так собі просто, а з дорученням мирославського єпіскопа Мелхиседека, котрий посилав покійну Мар'янину матір розвідувати по католицьких кляшторах про його небогу, Ярину, викрадену колись домініканськими ченцями. Вона й знайшла її, Мар'янина мати, вона й листи їй, Ярині Подолянці, з України тричі переносила за тридев'ять земель, у тридесяте царство, вона й тікати їй допомагала… Отож циганочка Мар'яна, недавнечко матір утративши, не відходила від панни й тепер, і знала вже, звісно, все й про Пилипа, і навіть бачила в покоях владичиних з годину тому рембрандтівський портрет. — Відкіль ти про мене все знаєш? — намагаючись зійти на жартівливий тон, спитав француз.

— Те, що написала доля на твоїй долоні, прочитає будь-яка ворожка, месьє Філіпп, — з глузливим осміхом сказала по-французькому циганка, химерно перекручуючи слова, як і тоді, коли вона балакала по-українському чи по-польському, чи по-німецькому, чи по-угорському, чи по-турецькому, всіма мовами тих нерідних країн Європи й Азії, де їй доводилось бувати з рідним табором.

— А коли говорити без жартів?

— Коли без жартів, то приходь опівночі в руїни, — і вона показала на останки домініканського монастиря, що височіли над містом. — То прийдеш?

— Прийду, відьмочко люба. Але навіщо ж?

— Чекатиму біля стіни костьолу, біля входу… — і дівчинка зразу зникла б у натовпі, коли б не спинила її татарка Патиме:

— Мар'яно, серце!

— Чого тобі? — спитала по-татарському циганочка.

— Ти бачила розкішного панка, що тікав сьогодні на базарі за моїм паном?

— Ну?

— Він сюди прибув, щоб викрасти…

— Ярину Подолянку? Знаю.

— Це він спробує зробити…

— Завтра? Знаю!.. Де він зараз? У обозного?

— Так.

— Розповідай!

I татарка, озираючись, щоб хто не почув, швиденько розповіла Мар'яні все, що почула з-за пурпурової запони.

Циганочка слухала, мов на гарячім черені. Очі їй палахкотіли. I вже не потрібно було ні об чім просити її, бо що робити далі — знала вона краще за татарочку Патиме.

— Спасибі, сестро, — поцілувала її циганочка. Татарка поспішила до панського дому.

А там пані, сердита й заклопотана, гукала:

— Патиме! Де поділась, басурманська твоя душа? Проходячи мимо кімнати, де лишались на самоті пан Купа з Оврамом Роздобудьком, дівчина вчула, що потаємна й збуджена розмова ще триває.

31

— Грошики! — тихо казав пан Роздобудько.

— Які це грошики? — передчуваючи неприємності, ще тихше питав пан Купа.

— Ті грошики, котрі мені належать за шукання золотих скарбів.

— Ви ще й не починали ж!

— Не починав. А щоб мені схотілося шукати, я мушу взяти до рук мої триста дукатів.

— Потім!

— То й шукати мені забагнеться потім.

— А ви шукайте без бажання. 3 обов'язку!

— Е-е, добродію! Шукання скарбів, як і стосунки з жінками — без бажання, а з самого тільки обов'язку… це не цікаво. Треба, щоб вельми скортіло! Це все одно, що вірші писати — з обов'язку, а без бажання. Ні-ні! Викладай, вельможний пане, грошики!

— Скільки ж?