Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 75

— Десяточок! Один! ~ Чого ж «десяточок»?

— Бодай штук зо дві «хо-хо»… штук зо три «хи-хи» — задля наших милих цокотух… і хоч би з півдесятка дужих «ха-ха» для парубоцтва! Дозвольте, грізний пане? — і він знову на французький кшталт куртуазно вклонився, бентежачи серця деяких дівчаток одукованістю вихованого в серці Європи бравого молодика, бо ж він, оцей Пилип-з-Конопель, з легковажністю недавнього парижанина, хоч і був закоханий в одну тільки дівчину в світі, поривався подобатися зразу всім, кого стрічав, — тож і старався не для сварки з паном обозним, а тільки заради успіху в притомних представниць прекрасної половини роду людського, і треба сказати, що він цей успіх мав, бо ввесь гурток дівиць, які біля нього, на хвилинку одвинувшись від окопної роботи, скупчились черідкою, зненацька вибухнув буйнісіньким дівоцьким сміхом.

— Цитьте-но! — прекумедним фальцетом тюкнув на них Пилип. — Адже ж вельможний пан обозний ще не давав нам дозволу сміятися! Правда ж, пане полковий обозний? От бачите… А як уже пани-начальники накажуть нам колись пореготати, о, тоді ми з вами й роботу облишимо, і про війну забудемо, і вже так нарегочемось, так нарего…

— Нагего, нагего! — передражнив гаркавого Пилипа па «обозний. I прегостро спитав: — Ти хто такий?

— Запорожець, як бачите! — з кумедною галантністю вклонився француз, а потім ще й присів, мов польська панна, обома руками, як прешироку спідницю, розтягаючи рясні запорозькі, червоні, мов захід сонця, шаровари.

— Якої віри? — невблаганно спитав суворий начальник.

— Православної, пане Купо.

— А був?

— Мерзенний кателик, пане обозний! — браво виструнчуючись, прогаркавив Філіпп і так вирячив очі, що дівчатка, які стояли біля нього, знову задзвеніли сміхом.

— Візьміть-но! — кивнувши на француза, звелів обозний гайдукам.

— Тільки не живцем! — спокійно відказав Пилип-з-Конопель. — Беріть!

I так само спокійно скривив панові Купі-Стародупському престрашну пику.

Так само неквапливо й спокійно витяг шабельку, легеньку, наче іграшку.

Так само спроквола, нібито бавлячись, провів пальцем по тонкому лезу, пробуючи дзвінку та зимну гострість, аж воно тихенько заспівало, і ледве чутний звук, навіть не звук, а бриніння, схоплене не вухом, а всім тілом, спинило перший порух Купиних гайдуків.

— Нум! — сказав обозний.

Посіпаки, налякані, нарешті рвонулись до зухвалого француза.

Вже клацнув десь мушкетик, вже дзенькнули першим по-брязком виривані з піхов шаблі.

Але між гайдуками і Пилипом, непомітно підійшовши за кілька хвилин перед тим, раптом виникли дві дівочі постаті.

В руках у тих дівчат стирчало по пістолю.

35

— Схаменіться, пане! — скрикнула обозному одна з дівчат. Це була тонка, суха та гнучка, мов тичина, підстаркуватгончарівна Лукія.

— Гальт, майн герр! — сказала друга по-німецькому, тичучи пістолем чи не в самісіньке пузо панові обозному, і, той голос почувши, Філіпп здригнувся від несподіванки: це була сама небога єпіскопа, Кармела Подолянка.

— Це ви, панно? — тетеріючи з подиву, спитав пан Купа-Стародупський.

— Іх, майн герр, — відповіла Ярина.

— Чого це ви, панно, понімчились?

— Я подумала, що німцем стали ви, пане обозний.

— Я — німцем? Чому німцем?

— Хто ж ось так зневажати може запорозького козака? — і передражнила пана Купу: — «Візьміть-но!» Хто так може? Тільки лях! Або німець! Або турчин!

«Ось вона яка, ця панна Кармела!» подумав Пилип.

— Отак-то, пане Купо! — мовила тимчасом Лукія, гончарівна, але раптом виструнчилась перед полковим обозним і спитала поважливо: — Дозвольте слово мовити, вельможний пане?

— Кажи, — остовпівши з подиву, милостиво дозволив Стародупський.

— Кого це ви тут водите, мосьпане? — спитала дівчина, не дуже гречно розглядаючи чепуристого Оврама Роздобудька.

— Гостя вельможного.

— Хто ж дозволив водить людей сторонських аж сюди? — спитала і Ярина, а приступивши до пана Оврама, присікалась: — Яке сьогодні в нашім війську гасло?

Шукайло, не знаючи, звісно, умовного слова-перепустки, спантеличено мовчав.

— Пан Оврам прибув на запрошення самого владики, — сердито мовив обозний.

— А куди цього пана владика запрошував? — і Ярина кивнула на город: — Туди? Чи сюди? — і панночка хитнула головою на шанці, вали та гармати.

— Кажіть гасло! — знову причепилась Лукія. Обозний вибухнув:

— Як ви смієте?!

— Смію.

— Пріч! — загорлав обозний. I звелів гайдукам: — Порозганяйте звідси всіх дівок!

Та гайдуки з місця не зрушили.

Не тільки тому, що перед ними стояли не козаки, а дівчата.

А ще й тому, насамперед, що всі дівчата, які прийшли сюди 8 Лукією, були озброєні.

Та й очі в них палали таким завзяттям, що підступити до них було й страшнувато, до тих одчайдушних дівчат.

Особливо — до панни Ярини. Заступивши собою подруг, вона вся аж наче світилася, паленіла таким небезпечним вогнем, що заводитися з шаленою панночкою нікому з гайдуків не хотілось, — охоче підступив би до неї ближче хіба Пилип-з-Конопель, та він лише торопів перед нею, витріщався, мов дурнило який, і мовчав.

— Ходімо далі, пане Овраме, — звернувся до шукайла Демид Пампушка-Купа-Стародупський, гостинно пропускаючи гостя вперед.

Аж гончарівна заступила шлях.

— Ні кроку далі, пане! — сердито кинула вона ошелешеному Оврамові.

— Тобі, дівко, чого треба? — лиховісним шепотом спитав обозний.

— Без гасла я його нікуди не пущу. Так мушу!

— А ти що за цяця? — здивувався обозний.

— Мене призначено сьогодні на сотника дівочої сторожі, пане полковий обозний. А тому…

— Тебе?! Призначено на сотника сторожі? — Дівочої сторожі, пане полковий обозний.

— Чому дівочої?

— Як то «чому»? — разом заджеркотіли дівчата довкола гончарівни. — В час війни й дівки — люди!

— Не без діла ж тинятись! — стукаючи в піхвах шаблюкою, лементувала якась білява дженджуруха.

— Надівувалися! — репетувала інша.

— Тепер покозакуємо нарешті! — озвалась і панна Подолянка і, підступивши до Пилипа-з-Конопель, торкнулась його руки й тихо спитала по-французькому: — Це ви були тоді в порту, в Голландії?

— Так, це був я.

— Я цього не забуду повік…

— Мушу вам дещо розповісти, панно Кармело.

— Я сьогодні ненароком… чула з вікна вашу розмову з єпіскопом Мелхиседеком, — тихо промовила вона.

Пилип-з-Конопель, спалахнувши, рвонувся був од неї геть, але спинився.

— Панно, — заникуючись, мовив француз. — Я сказати мушу нове щось. Важливе. Задля вас…

I він, одступивши з нею трохи вбік, коротенько здав їй усю справу.

— Спасибі, — сказала панна Подолянка і простягла французові свою холодну руку.

I спитала:

— Ви… повертаєтесь… до Франції?

— Я вирішив накласти головою тут..

— Навіщо ж накладати? — сумно посміхнулась панна.

— Мені хотілось би за вас життя віддати, недосяжна дальня зоре, — заговорив Пилип по-українському. — На вас чигає небезпека… страшна, фатальна, непозбутня. Я повинен би коло вас пильнувати… I я благаю: стережіться! Не ходіть необережно: схоплять! Коли не цей, — він кивнув на Оврама, — то інші. Я їх бачив, знаю… — і Філіпп знову чомусь перейшов на французьку, — так, правда, було безпечніше, бо ж французької мови в Мирославі либонь ніхто й не знав. — Благаю вас: замкніться дома… до кінця війни!

— Не можу, голубе, — зворушена турботою, сказала Подолянка… — Я все життя була в неволі… по монастирях. А тут… тепер… я мушу воювати!

— Уб'ють… чи покалічать! I я прошу, Кармело…

— Ні, — відказала Ярина. — А ви… вертайтеся в Париж.

— Ніхто ж… — сумно промовив Філіпп. — Ніхто… навіть ви, Подолянко… ніхто не заборонить запорожцеві — накласти головою за Вкраїну!

Це прозвучало аж надто по-французькому, високохмарно, але такий затамований біль бринів у кожному слові Філіппа, що серце Ярини-Кармели стислося від гострого жалю, бо ж ні слова надії подати не могла вона цьому молодикові, що по її слідах добувся в нашу Долину з Європи.