Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 89

— Лихо ж моє чубатеє, ніхто мене не сватає! — і знов зітхнула: — Скільки ж це ми років з тобою… ось так?

— Давно… все ж перемінилось довкола. Поглянь! Ось тут був млин, вітряк, і нема вже того вітряка!

— Але ж вітер лишився? — лукаво спитала Лукія.

— Ось він! — скрикнув Козак Мамай і, раптом схопивши дівку за стан, закружив її, засмикав, заштовхав, аж і справді вихор знявся довкола, аж пилом потягло з сухої землі, так потягло, що Песик Ложка насмішкувато чхнув.

Не почули того ні Мамай, ні Лукія, бо ж їм було вже не до Песика, і припали на хвильку одне до одного, і задумались, замріялись про нездійсненне, а потім удвох стиха й заспівали.

Душу виливаючи, піснею заговорив до коханої зажурений Козак, та й співав аж так, що й соловейки позмовкали, слухаючи тугу козацьку, тугу одвічного воїна, який, воюючи, дім свій боронячи, мріє та й мріє про власне кубельце, про мир на землі:

— Ой я зроду бурлакую,

Просто неба я ночую…

Хтів би в хаті ночувати,

Та ні жінки, ані хати

Не здобувся я…

Доленько моя!

Всі бажання, всі надії

Я б віддав тобі, Лукіє,

Та служити лиш отчизні

У часи суворі й грізні

Вірно мушу я…

Доленько моя!

Серцем збентежена Лукія відповідала коханому такою тихою піснею:

— Мій козаче, мій Мамаю,

Я про тебе пам'ятаю, —

Карі очі, біле чоло

Не забуду я ніколи,

Не забуду я…

Доленько моя!

Як у дзвоні й громі битви

Ти шептатимеш молитви, —

Про одне лиш я благаю:

Спом'яни мене, Мамаю,

Бо ж твоя лиш я…

Доленько моя!

Жартун одвічний знову прокидався в душі Козака Мамая, беручи гору над любовним смутком, і анахтемський запорожець відповідав Лукії трішки веселіше:

— Їжа в мене — борщ та каша,

Знаю тільки «отченаша»,

Та й про тебе вставлю слово

У святу та божу мову,

Зіронько моя,

Доленько моя!

А там вони заспівали й удвох:

— Сине море, чисте поле

Не розлучать нас ніколи,

Серед муки, серед бою

Завше серцем із тобою

Буду жити я…

Доленько моя!

Не тільки зворушений Песик Ложка, а й гончар Саливон слухав щойно народжену пісню, а коли Мамай та Лукія замовкли, коли стали, нарешті, прощатися, старий, перемазаний мокрою глиною, вийшов з дверей гончарні.

Та й гукнув:

— Агов, Мамаю!

— Га?

— Заходь до хати. Щось я тобі покажу.

13

У майстерні Саливона Глека було вогко й незатишно, як ї в будь-якій старій гончарні.

Олійний ліхтар висів під низькою стелею, шипів і потріскував. Було б там зовсім темно, коли б навпроти широких дверей не палало горно, що в ньому гончарі випалюють посуд. У грі відблисків, які метушились по стінах майстерні, все видавалось химерним і непевним.

На трамках стояли готові до випалювання миски, горнята, гладишки й глечики, мальовані чи просто муравлені, підсушені, але ще сирі, і все те в буянні полум'я сяяло, як тільки й може сяяти сира глина проти полум'я печі.

Горно палало малим вогнем, щоб зразу посуд не порвати, і тільки годин через вісім Саливон мав запалити вогонь великий (з дров соснових, липових чи осикових), але й тепер гончарня виглядала святково, прикрашена клечанням, зіллям, квітами й травою.

— Сідай-но, Козаче, — запросив старий Глек, підсуваючи Мамаєві якусь дривітню, а сам узяв дугастий ніж, схожий на струг бондарський з двома дерев'яними держаками, та й повернувся до роботи.

Він, в котрий уже раз, перестругував глину, раніш розмочену й збиту дерев'яною довбешкою, щоб роздрібнити грудки, потім розмочував і довго місив, і все це вони робили тепер удвох із Лукією, бо челядників Саливон не тримав, а молодий гончаренко, Омелько, соборний протопсальт, був уже в далекій дорозі.

Мамай сів не на дривітню, а примостився біля волоського станка і, сам того не помічаючи, звичною рукою обмацував начиння: верхняк і спідняк, веретено і п'ятку, а потім, замислившись, зосереджено покручував станок ногою.

— Ні навіть проти свята не знаєте спочинку, — мовив, нарешті, Козак. — Навіщо зразу стільки глини?

— Владика — святами веліли працювати.

— А хіба глечики… хіба вони такі потрібні для війни?

— Ми тут з Лукією не глечики затіяли.

— А що ж?

— Підожди, покажу, — відмовив Саливон, не облишаючи роботи.

Лукія теж узялася до діла, і не фарби мішала для малювання посуду, не зелень, не червень, не побілку, а почала також розстругувати мокру глину.

Відповідаючи на гончареві запитання — і про скарби, і про все, що діялось на Вкраїні, і про січових братчиків, товаришів та побратимів, Козак Мамай, ненароком ухопивши кусень готової глини, кинув на кружало, торкнув ногою станок, умочив руку в коновки, взяв дерев'яного ножа і за яку хвилю дротиною одрізав од верхняка бокасте горнятко, потім ще та й ще, і так хутко та вправно, що Саливон тільки усміхався в прокурений вус: Мамай був майстром на всі штуки і вмів робити все на світі, бо ж тоді, в ті простацькі часи, не так уже й багато взагалі вміли люди робити…

Горнята ставали в ряд на трамках, чепурні, але важкенькі, бо глини Мамай не жалів, і приємно було подивитись на його вправні руки, і Лукія очей не одривала від коханого, і аж розгнівалась на батенька, коли той, ховаючи в сивих вусах посмішку, сказав до Козака:

— Ти мені глини не гайнуй.

— Діло ж роблю! — весело огризнувся Мамай.

— Не те діло, — загадково сказав гончар. — Не для війни.

— А що ж ти з глини зліпиш для війни?

— Диви-но! — і, кинувши чималий кавалок на верхняк, гончар закрутив, і стала під його руками виникати з глини — кухва не кухва, прездорова кубушка з вузьким горлечком, з товстими стінками.

— Що ж воно?

— Як назвати — не знаю. Але дивись! — і Салнвон став показувати й розповідати: — Коли оцю макітру набити пороком і залізяччям, а сюди, в оці дірочки вставити запалені гноти ти й скинути з вежі на голови однокрилівцям або німцям…

— Ого? — здивувався Мамай. — Хто вигадав?

— Не я, — відказав гончар і скоса блимнув у той куток, де тільки-но працювала Лукія. — Це вони… з Омеляном придумали.

Мамай обернувся до дівчини, але її в гончарні вже не було.

За хвильку перед тим почувши на вулиці якийсь шарварок, та ще й здалось їй, буцім десь пролунав владний голос Подолянки, Лукія мерщій метнулась туди ж, бо кликав воєнний обов’язок, бо це ж була не просто нещаслива дівка, а суворий начальник міської сторожі.

Мамай дивився в куток, де щойно працювала кохана, взяв її струга, що був іще теплий від дотику мозолястих рук.

Зітхнувши, Мамай повернувся до щойно виліпленої череп'яної бомби: