Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 14

— Чого ти так? І тут нічогенькі трапляються, — стенув плечима Вікя. — Бувають, правда, і мразі. Одна мене навіть обікрала. Але в основному нормальні жінки, тільки самотні… А буває, навіть у шампанському мого хлопчика купають.

— Що, води не було?

— Не для цього, розумієш, просто дєвочки люблять шампанське…

— Ясно. А ти запропонуй їм з медом. З медом не пробував?

— З медом? Та воно ж, напевне, пекти буде?..

— Повір, що не буде.

— А ти що, пробував?

— Подивися на мене, голубе! Та ще я, і щоб не пробував? — Інколи, щоб закінчити дискусію, давив я на свій вік.

Ось які у нас трапляються розмови з напарником, коли він відривається від свого нету, а я від телека, просто щоб відпочили очі. Але бувають години чи й навіть дні, коли у редакційного провайдера з Інтернетом щось там не контачить, а два чи три рази редакцію просто відключали від мережі за несплату, і тоді мій блядолиций «двійник» відверто нудився. А якщо це траплялося під час мого чергування, то просто робив мені каву й нарікав на скнару–редактора та пакісного заступника.

В основному журналістами працює молодняк, дітиська, якщо чесно. Самі пишуть, самі фотографують. Інколи приходять за порадами, рідко. Хоча є кілька панночок бальзаківського віку, але Вікя тут дотримується відомого принципу: де працюєш, там не пхай, і я у цьому з ним цілком солідарний.

З редакційними ми майже не спілкуємося. Мене ці їхні сикавки то просто дратують, коли вечорами, трапляється, засиджуються й заважають дивитися телевізор. Та й Вікя, як я помітив, також уникає і їхніх перекурів, на які вони його тягнуть, і нав’язливої уваги з боку однієї редакційної індички. Мені навіть натякали на якусь нехорошу історію, з цим пов’язану, але я не допитувався.

А час від часу, особливо напередодні вихідних, Вікя раптом починав бути схожим на змовника. Це коли на його чергування припадали вихідні і він починав дивитися на мене майже благально, начеб від мене і справді щось починало залежати у його долі. І я вже знав, що далі буде, і сам просив Вікю не тягти кота за хвоста.

— Ну, кажи, що? Замінити на вихідні?..

— Так, маю відрядження, на тижні відпрацюю, — підтверджував мої здогади Вікя і пропадав на кілька днів.

Це у нього називалося «відрядженнями». Повертався, як правило, вимучений, невиспаний, часом аж світився якимось внутрішнім сяйвом, але частіше все ж без світіння. Інколи злий. І майже одразу з порога знову кидався до компа. Це вже й не хвороба, а щось інше, на рівні інстинкту, це вже просто одержимість, що не піддається лікуванню.

А коли я в один із таких моментів поділився з ним своїм горем, що, мовляв, знову у сестри спалив каструлю, Вікя запитав, чи доводилося мені за один вечір спалити спершу каструлю, а тоді ще й чайника.

— Два тижні тому я так зробив, спалив… А у тебе вдома, напевне, також є комп’ютер й Інтернет?.. — сказав він, і я зрозумів, куди він гне.

— Ні, це не комп’ютер і не Інтернет, це просто голова дірява, — сказав я.

Я не маю звички розпитувати, але мій «двійник» час від часу сам починає розповідати про свої «відрядження» в інші міста, в основному, я так зрозумів, до Києва і до Львова. Про якусь дружину генерала, що зняла йому номер у «Президент–готелі», і ще про якусь фірмачку–дизайнерку, що заробляла на етикетках до горілок. Вона закривала його у своїй майстерні, прив’язувала до ліжка і шмагала батіжком, а потім наказувала її шмагати, а після того ґвалтувала. Приносила йому дороге бухло і хавчик і дві доби не випускала.

По–моєму, від того всього у нього потроху починає їхати дах, повна лажа. То він від телефонних дзвінків шарахається, а то щохвилини вибігає з мобілою в коридор. І ні хліба, ні сала, лише свою дієтичну колу безперестанку дудлить… А колись мені розповідали, як він стояв у «Зустрічі» на дверях (ще коли «Зустріч» була!) і у стані повної нірвани спиняв кожного, вимагаючи плату за вхід. Ніколи б не повірив, що мій тихий, сумирний блядолиций Вікя на таке здатний.

дієтична кола

Спостерігаючи за зосередженою серйозністю свого «двійника» перед монітором редакційного компа, я розумію, що для нього головне — не жінки, яких він там знаходить, а таки сам процес цих пошуків. Схиблений на процесі — це вже точно. Часом під настрій мимоволі починаю його підцикувати. Кажу, шеф заходив і казав, що у компі знову якийсь вірусяка поселився.

— І його звати Вікя? — легко підіграє мені він.

Іншим разом я згадую про генеральшу, мовляв, скоро генерал приїде на побачення, а чи про ту з Козови, що вечорами маструбує під його вуркотання. Але генерала Вікя пропускає повз вуха, а про Козову каже, що нарешті треба зібратися і поїхати.

— Наприклад, ти був у Козові? — перепитує він мене.

— Вважай, я там народився, — відповідаю йому щоразу одне і те ж.

А чи, наприклад, починаю про його улюблену дієтичну «Колу–лайт». І на колу він реагує жвавіше, ніж на генеральшу з мастурбаторшею.

— А знаєш, любий друже Вікя? — я йому, начеб між іншим. — Хіміки недавно дослідили, що твоя дієтична кола вбиває всіх сперматозоїдів через хвилину після того, як вони у ній опиняються.

— Це ти сам придумав? — буркає він мені.

— Та ні, вчені довели… Коли сперматозоїди потрапляють у Колу, вони здихають.

— І в дієтичну?

— Нема різниці. Так написано.

— Чувак, вони що, ті твої хіміки, кінчали у колу, чи як?..

— Не знаю. Але твоя дієтична кола — непоганий контрацептив, май на увазі.

— Оцет все одно краще, — вдає байдужого Вікя, і розмова начеб забувається, але після того весь наступний тиждень я не бачу у нього на столі «Коли–лайт».

А потім, що б я не казав, він уже просто не чує. Але хіба то новина, вдавати глухого?

найкращий стимулятор

Проте найбільш прикольно вийшло (десять — нуль, тільки невідомо, на чию користь), коли якось пізнього вечора до мене в редакцію без попередження завітала Анжелка, а Вікя тоді ще не встиг піти. Остовпів хлопака. Але на його місці я і сам не знав би, що казати. Мулатка–шоколадка зі шкірою, трохи світлішою, ніж його дієтична кола, просто прийшла і сіла мені на коліна, заступивши телевізор…

Вікя, звичайно, одразу ж злиняв, а дитя Африки — хоч би що, свята простота!

— Слухай, хтіла–м троха тебе використати, — як завжди, своїм коропецьким діалектом випалила Анжелка, коли мій розгублений напарник, з другої спроби втрапивши у двері, таки пішов. — У мене ше–м ніяк сі не почне те, шо вже третий день мало би сі почати…

Навіть я був здивований її безпосередністю, хоча, здавалося б, а що тут такого? Є у дівчинки проблеми, то треба помогти. Звичайно, завдяки обом своїм дружинам і не тільки їм, для мене не було новиною, що секс є найкращим стимулятором місячних. А в Анжелки, виявляється, з цим якісь проблеми, постійно невчасно. То зарано, то запізно. Колись ще у «Пензі–Роксолані» у неї все це почалося одразу ж, як вона осідлала мене. Гарно влаштувалася, просто пречудово! Приємно було стати у пригоді такій манюсі у ролі надійного стимулятора.

Але на той момент у нашій студії вже відрубали воду. У Анжелки, правда, були якісь вологі салфетки, але ж без води все одно не те. То я ходив митися аж за два квартали у туалет «Кози». Ще був вибір: «Мемфіс» чи «Княжий», що під краєзнавчим музеєм, а чи «Коза»? Але у «Козі» офіціанти приємніші і в туалеті завжди є мило, принаймні рідке.

Проте того вечора у їхньому туалеті перегоріла лампочка, і я приймав водні процедури у суцільній темряві. Відтак вийшов із вбиральні у мокрих штанях, чим налякав двох молоденьких білявок, що тупотіли під дверима. Після того я туди з місяць не показувався, аж поки Джон не підсунув мені тих ненормальних сценаристів.