Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 29

А ще Кі, коли напивалася, то дуже дивно сміялась, наче б рохкала. Точніше — це було щось середнє між іканням і рохканням, хоча до рохкання все–таки ближче. Вона й тепер часом рохкає мені у слухавку зі своєї Венеції, а коли я вперше це почув, то подумав, що вона просто приколюється. А потім щоразу боявся це почути знову і зрештою перестав з нею пити. Бо коли ми разом напивалися, то Кі тільки те й робила, що рохкала, поки я її не вкладав спати.

До цього неможливо звикнути, коли кохана жінка замість сміху видає рохкаючі звуки. Коли ми їздили у село, то я боявся, аби вона не зарохкала при мамі… Згадка про це для мене тепер, можливо, навіть ще гірше, ніж для Інки записане на диск Джонове хропіння.

І все ж трапляються дні, коли я подовгу не зводжу очей з її осінньої акварелі. Старі дерева вздовж алеї з широким англійським газоном і басейном для качок у центрі, сірі лавки й густа зелень кущів самшиту… Світло–зелений газон в обрамленні яскраво–жовтих дерев і кущі біля лавок, ностальгійні спогади на тлі приємних для ока кольорів. Просто казка!

Здається, я навіть пам’ятаю те місце. Раніше я лише мимохідь кидав оком на цю роботу, а тепер маю можливість бачити щодня… Це із самого початку алеї, коли заходити у першу хвіртку від «Огроду ботанічного» і йти прямо донизу. І хоч пропорції дещо зміщені, але якщо придивитися, то ті огрядні дерева на задньому плані — це алея перед палацом.

Якось, прогулюючись парком, ми з Кі стали свідками, як каченятко однієї з диких качок, які там живуть постійно, ніяк не могло вибратися з паркового басейника. Сама качка біля нього то вилазила, то назад стрибала у воду, а воно ніяк не могло здолати зависоких стінок. Ми навіть хотіли допомогти, але тим лише перелякали сердешне каченя, і качку також. І потім, коли ми пили бехерівку у кнайпі на «Роздрожжу», то ще деякий час обговорювали цю пригоду, та й пізніше Кі ще частенько згадувала, як там наше каченятко «у тім басені»?.. А восени під шурхіт фонтана ми знову їх там побачили. Ми просто вирішили, що це вони, знову двоє: наша качка зі своїм дорослим синочком–крижнем.

Часом під настрій, коли верталися з Лазєнок, я любив іти краєм тротуару й торкався своїм шкіряним кашкетом гілочок дерев. І на Маршалківській, і вздовж Яна Павла ІІ також, я тоді торкався кашкетом гілочок скрізь, де міг до них дістати, на всіх варшавських вулицях, які ми проходили. Може, таким чином я просто заряджався. Кі не звертала на це уваги, лише гамувала, смикала за рукав, коли раптом починав танцювати під зелене світло на якомусь пішохідному переході, казала, що це вже занадто, а я ж просто хотів, щоб усім було весело…

Десь тоді я і розповів їй історію про те, як мій дід Яків служив у пані Ржевуцької і потопив у басейні, де любила купатися пані, її кошенят. Тоді моєму дідові виповнилося лише шістнадцять, він пішов служкою у панський маєток і отримав перше ж завдання — десь подіти кошенят, що їх напередодні привела кицька. Нічого кращого, як поприв’язувати їм камінчики до шиї й кинути у басейн, він вигадати не зміг.

А може, хтось і підказав йому цей садистський план? Невідомо. Однак погано поприв’язував, бо через кілька днів кошенята поспливали. Звичайно, діда зі скандалом вигнали.

Зате у 18–му році, коли люди розібрали маєток, він приніс звідти лише кицьку, а потім, коли приїхали гетьманці й наказали назад усе це зносити, а хто не приносив, били нагайками, дідові за кицьку нічого не було… Так, від тієї панської кицьки й ідуть усі наші коти, не переводяться. Згодом дід потрапив на війну і змінив кілька армій, а коли нарешті вернувся у село, то у нас уже була польська влада, і його одразу ж посадили у в’язницю в Збаражі. Проте його батько, а мій прадід Леонтій завіз начальнику тієї тюрми копу яєць і пуд масла, і діда випустили з тією умовою, що піде служити до польського війська. І дід ще чотири роки служив, спочатку у Кракові, потім у Варшаві, в інтендантській частині.

І досі у селі збереглося фото, де він у польському військовому кітелі з характерними, розцяцькованими візерунком петлицями. А коли я мешкав у Варшаві, то деколи згадував діда й думав, що ходжу його стежками. На початку 20–х, коли він тут служив, то будинок Сейму та Сенату на розі Пєнькної лише будувався… Але той старий крислатий дуб у їх дворику, що я з ним вряди–годи обнімався у своїх походах з крамниці, мого діда ще мав би пам’ятати.

десять тисяч років щастя

Ще тоді під «Пінгвіном» з чекушкою на столі, розповідаючи Сашуні й Оркові про Харків, я мимохідь згадав, що один колега, мовляв, захистив дисертацію з ботаніки і не приїхав. Мовляв, скоро стане професором, жартував я. Це я мав на увазі друзяку Вершенка, у тій поїздці нам його справді не вистачало. Тоді Сашуня це начеб повз вуха пропустив. Але через два дні, коли ми товклися на тому ж бульварі, під тим же «Пінгвіном», він по–змовницькому нахилився до мене і каже: «Слухай, треба захищати докторську… Ти про це не думав?». — «Ні, — кажу. — Ти про що?» — «Мені один у дурці сказав, ні, він нормальний, він там просто на вахті чергує на підміну, що професорові найлегше знайти роботу. А потім їм платять і пенсію, і зарплату». — «І що?» — питаю. «Нічого, — каже, — але ж професор — то навічно, ти можеш подумати». — «Куди вже мені, — кажу, — думати?» — «От якби ти став професором. Це ж!.. І!.. І!.. — задихався від напливу думок Сашуня. — Це просто десять тисяч років щастя, коли ти професор!» — несподівано закінчив свій пафосний спіч наш відставний коляр.

До цього моменту я ще не чув, що так довго в людській уяві може тривати щастя. І тим більше не чув, що для цього треба всього лише стати професором.

сценаристи

Джон ще у Києві обмовився, що сценарій до фільму писатиме ціла бригада, де є навіть хтось із Коломиї… Він, коли телефонував, то, як завжди, був під легким шафе й так і сказав: гуцули приїдуть, і щоб я їм показав місто. Що ж, гуцули, то й гуцули, все ж краще, як москалі. Їх там має бути ціла писательська сімейка, тих вуйків: свекор, зєть і ще там хтось. Джон так і сказав по–галіцуськи — «зєть», і ще назвав якесь кумедне прізвисько, але я не розчув.

— То, щоб ти знав, цей лисий чорт як нап’ється — усцикається. Принаймні додому його не веди!

— Яке додому! Шутіш? — відповів я йому тоді. І ще хотів додати, що у нас є кому усцикатися, маючи на увазі його Джона–молодшого, але просто пошкодував Джонових батьківських почуттів.

А через пару днів ті сценаристи таки приїхали ранішнім козятинським (по–старому козятинським, бо тепер він лише до Шепетівки), гамірливою компанією зійшли на тернопільський перон, і ми з Сашунею, який нав’язався мені того пізнього ранку біля кіоску з гарячими пиріжками на Чорновола, пішли їх зустрічати. І я навіть здивувався, що їх вивалилося з вагона так багато.

Коли Джон ото згадав про гуцулів, то у першу мить я уявив собі тих тіток у куфайках, яких пам’ятав з дитинства і які кожного вересня приїжджали у сусіднє село на збирання буряків. Чомусь саме їх, а ще, може, того п’яненького дядька, який, коли ми від школи перший раз попали у Карпати на екскурсію, бідкався під крамницею у центрі Ворохти, що, мовляв, понаїхало туристів і поїли всю зелену цибульку. І здалася йому та цибулька?.. Хоч був серед моїх знайомих і найкращий у світі гуцул, мій однокурсник Ілько, який, якщо чесно, то насправді й навчив мене фотографувати. І ще смажити яєчню на маслі, відтоді я її інакше і не смажу. А я навчив його смажити її з кропом. Тоді у Львові не так–то легко було купити навіть кріп, і я їздив за ним аж у центр, на Галицький ринок.

Колись я гостював у Ільковому селі під Надвірною, а одного разу в ті часи, коли ще ходили купони і була найбільша інфляція, він із Франківська привозив якусь літню німецьку пару, і я трохи поводив їх містом, провів невелику екскурсію у межах центру. Виявилося, той німець колись воював у Тернополі і біля якоїсь церкви поховав свого товариша, але того місця ми так і не знайшли.