Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 5

Раніше я про це не задумувався, та й тепер, якщо чесно, не так, щоб дуже, але нічні серіали по «National geographic cannel» свою роботу роблять. Бо хоч–не–хоч, а щось та відкладається, навіть у таку діряву макітру, як моя.

Після травми й лікування я намагаюсь нічим таким важким голову не забивати, та й узагалі якомога менше нервувати, особливо через такі дурниці. Втім, хотіти — це одне… Як каже мій двійник Вікя, з яким ми ще з початку літа на пару сторожуємо у редакції: «Все, що добре, приходить саме». Як і те, що зле, також. Але це вже не Вікя, а я сам. Мабуть, просто звичка старого циніка забігати наперед і все псувати сумнівами.

Бо коли я тільки зустрів Анжелку і трохи згодом, коли вперше пригощав її гарячим шоколадом у «Кав’ярні на Валовій» і слухав жахливу галицьку говірку з уст цього пухкенького чорноокого дівчати в стильних окулярах, яке щиро й невимушено посміхалося мені після кожного слова, то вперше за багато днів просто забув про всякі там сумніви. Мені було просто приємно слухати її, і дивитися на неї, і ловити її посмішки. І може, єдине, про що я тоді думав, — про витоки. Про те, що рано чи пізно, а все повертається до витоків — це я про Африку. Може, й у Сьєрра–Леоне нас із Йосипом Джон тоді не випадково випхав. Ні фіга собі прелюдійка вийшла. Бути серед чорних, прилетіти, щоб зустріти чорну тут… Орко каже, що це у мене лікарі після травми, коли зашивали голову, відщипнули шматок мозку. Та це не важливо.

За тими думками про африканські витоки я навіть не здивувався, коли Анжелка попросила позичити їй чотириста гривень, за тодішнім курсом — майже сто баксів. Того дня на моїй картці саме з’явився аванс і я вже навіть устиг дещо зняти, щоб віддати борг Оркові й заплатити за телефон, бо з сестрою ми так і домовлялися, що місяць — вона, а місяць — я.

— Зроблю сі зачисон, абись видів!.. — щиро посміхалася шоколадна дівчинка, і я так само просто віддав їй тоді усе, що мав у кишені, — двісті гриваків, рівно половину з того, що вона хотіла.

Але найбільше було моє здивування, коли за тиждень вона з’явилася у «Пензі–Роксолані» на порозі студії з цілою купою потрясних африканських кісок на голові й двома сотками у жмені, прийшла віддавати.

— Краще вже натурою, — перевів я на жарт.

— А що, мона? — сміливо переступила поріг дівчина, від неї пахло шоколадом, і сама вона була схожа на смачненьку шоколадку.

— Як тобі сказати? У тому сенсі, просто як фотомодель для журналу, чому б і ні? — спробував було дати задній хід, але було вже пізно. — Хочеш, зроблю тобі шикарний портрет для найкращого журналу? — воно якось само з мене полізло, та й навряд чи який інший фотограф на моєму місці втримався б від цього, хоч і заїждженого, але все ж дотепу.

Вона тоді майже одразу роздягнулася і, мабуть, правильно зробила, й у перервах між позуванням читала вірші, щось про дорогу на захід, незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес…

— Це ти сама написала?

— Нє, то їдна молода дівчина.

— Часом точно не ти?

— Нє, не я, — гаряче видихнула Анжелка, поправляючи свої моднячі окуляри.

Я попросив не знімати, і вона не знімала їх навіть тоді, коли прислухалася, як гупає у мене серце, торкаючись гарячою щокою моїх волохатих грудей і живота… «О–у! Сонечко, серце не там», — перебирав я пальцями її африканські кіски. І де вона тільки навчилася ось так, не знімаючи окулярів? Сам же її і навчив. Я й досі не можу отямитись, за що мені тоді впало таке шоколадне щастя, все й одразу. Втім, питання: а в кого ж вона позичала на ту зачіску інших двісті — час від часу таки поколювало. «А якби я сі захтіла треди», — начеб угадує мої думки Анжелка.

— Треди чи дреди?

— Може, й дреди. Такі грубі ковбаски з волосся, — пояснювала вона мені. — То це обійшлосі б іще наполовину дорожче.

З того всього я повів її тоді у «Классік» на олів’є. Там і справді колись подавали найкраще у Тернополі олів’є. Але я не заходив туди сто років і трохи ризикував, а раптом все змінилося?.. На щастя, і олів’є, і жива музика, та й сам «Классік» залишилися такими ж, як я їх пам’ятав.

Анжелка глянула на салат, колупнула його виделкою:

— А я мнєса на ніч не їм, — ще раз здивувала вона мене.

Крім нас з Анжелкою, ще була одна молода компанія, святкували день народження. І спершу навіть сприйняли нас за іноземців. Хвостатого бороданя з красунею–мулаткою, і, мабуть, дуже здивувалися, почувши нашу українську. Врешті–решт я не стримався і назамовляв там усяких смаколиків. Але вже без м’яса, звичайно, і, як завжди, на всі гроші.

історія хвороби

Інколи мені здається, що усі ми представники якогось вимираючого виду, начеб динозаври серед людей. Але насправді ми, мабуть, більше нагадуємо звичайних недобитків, що вернулися невідомо звідки. Недобитків нікому невідомої армії й невідомо якої війни. А тепер кожен, як може, маскується під нормального. Інколи сторонньому навіть не просто здогадатися, хто ми і що ми. Наше минуле у наших очах, але десь там, на самому дні зіниць, можливо, ще трохи в інтонаціях, у жестах, але то лише для спостережливого. Бо з вигляду ми цілком нормальні й часто виглядаємо навіть краще, ніж, знаючи наше минуле, можна було б від нас очікувати.

І хоч війна триває (вона й не закінчувалася ніколи, та й коли почалася — вже також ніхто не пам’ятає), нас, тих, хто вирвався звідти, вона вже начебто й не обходить. Нехай як цинічно це виглядає, але тепер ми просто спостерігачі, ми своє відвоювали і, як і всі фронтовики, не любимо про ту війну згадувати, і все, що нас із нашого ж минулого ще трохи цікавить — це хіба що статистика. Хоч, за великим рахунком, усе в нашому житті статистика. Як і те, скількох ми вже поховали.

Трапляється, ми навіть сперечаємося, наприклад, чи міг Рома Куций, відомий у 90–х завсідник «Пана Юзика» і знаменитого «Підводного човна», пивного підвалу на місці, де колись були катівні НКВС, а тепер ресторан «Асторія», банячити сорок п’ять днів поспіль, потім упасти в кому, вийти з неї і ще раз знову ввійти у штопор рівно на сорок, поки не забрали з «білочкою» просто з–під «Реанімації» на Валовій, як ми називали столики у відділенні гастроному, де тепер відкрили магазин взуття, у ті палати за Об’їзну, звідки він, бідака, вже так і не вернувся. Сорок п’ять — це й справді не кожен потягне. А два рази по сорок п’ять!..

З тих, що вернулися з Об’їзної, хіба наш великий художник Яким зі своєю йогою. Лікування йогою — це його метод? Він зі запою входив одразу у нірвану, аж поки не пропав із–під «Пінгвіна» назовсім. Я вже його там не бачу роками. Тепер він зі свого вікна на Брюкнера гукає хлопцям якісь нісенітниці на кшталт: «Чого ви там йдете? То моя земля! І мої дерева!..» — але ми з Орком стараємося повз його вікно над старою столярнею не ходити.

Сам я найчастіше залягав на тиждень–півтора, рідко надовше. Може, робота рятувала, може, жінки?.. Хіба що вже останнім часом, то все було по барабану. А в Орка рекорд — сімнадцять днів, так, щоб без передиху! Хоча яке то має значення? День туди, два назад, якби ж то ми все пам’ятали!.. З Орком на ці теми краще не розмовляти: чувака не на жарт заводить. Він, схоже, й досі не змирився, що своє уже відвоював. Коли виникають подібні теми, він нервує. І коли у мене часом виривається, мовляв, усе, свою цистерну ми вже випили, я помічаю, що Орко при цих словах начеб скрючується, а його червоне лице гіпертоніка, особливо на тлі незмінного, також червоного, як і лице, куртяка, стає аж бордовим. І це мені вже не подобається. Бо друзів треба берегти, і тоді краще вже про курвів або про машини.

Про те, що він більше року провів у ЛТП, куди його запроторила його перша дружина, ми також намагаємося не згадувати. Зараз Орко живе з якоюсь пишногрудою офіціанткою з «України», і також на Новому Світі, тільки з іншого кінця, але про ту його офіціантку я також нічого не запитую. Одного разу я зрозумів, що Орко не любить, коли я його про неї запитую, і закрив тему. А в усьому іншому з ним просто і легко. Ми здибуємося майже щодня, і він у курсі всіх моїх справ, він, як і раніше, приходить на всі мої дні народження і щоразу приносить мені якісь рибальські штучки: набори гачків, поплавців, блешень і таке інше.