Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 7

— Скажи правду, скажи правду! — присікувалася потім Інка. — Ти що, ще й досі ту траву куриш?

— Та вже давно — ні, ніколи, що ти! Що я — пацан чи ібанат? — коротко і ясно, щоб відчепилась.

Той лікар сказав, що найкраще такі хвороби лікує час і позитивні емоції. Але я поки що сподіваюся лише на цитрамон, тепер він у мене по всіх кишенях. Ну і, звичайно, на кріп… Шість пігулок цитрамону в упаковці і пучка кропу, звісно, засушеного. Навіть у нарукавну кишеню своєї рибальської куртки про всяк випадок також поклав, хоч уже й забув, коли востаннє рибалив. А якось і ангальгін допоміг у «Пінгвіні», Сашуня поділився. Але ж лякають, що анальгін на серце впливає. А цитрамон, мабуть, на все інше. Ги! Тим більше, що у мене своя рецептура, однієї пігулки мені вже давно мало. А якщо однієї мало, то можна взагалі без пігулок. Це я одного разу відкрив для себе зовсім новий метод, як позбутися головного болю. Без пігулок, зате на ноги важко.

Це трапилося за Об’їзною, де Західний ринок. Чогось я там тинявся, і мені випадково впало в око розсипане на тротуарній плитці лушпиння цибулі, і цього виявилося досить… Де воно там, те лушпиння, взялося? На Західному ж в основному будматеріали та автозапчастини. А тут знову у скронях загупало, й ті парашутики кропу перед очима, і брудно–рожеві стіни старої лановецької автостанції також… І я зрозумів, що то воно і що я знову попав, несподівано й по–дурному. Бо ж пігулки тоді з собою ще не завжди носив, а кріп без них не допомагає. А до аптеки ще треба добігти. Ну я й побіг, куди бачив, уперед!

Але я не думав, що той ринок вже аж настільки розрісся! Кудись біжу, а воно ні кінця, ні виходу! А голова розколюється… Десь колись бачив тут аптеку, а де — одразу й не пригадаєш. Десь справа долітає гуркіт Об’їзної. І я згадав, що напроти ринку, за Об’їзною, є супермаркет «Торговий світ», там колись за касою одна моя симпатія сиділа, вона ще пригощала мене булочками з молоком, ну а поряд — аптека…

Я стогнав від болю й біг щодуху безконечними, білими від ролетів лабіринтами. Де та симпатюлька? Де ті булочки тепер? І які ще до біса булочки?.. Я біг, а виходу не було. А біль ставав настільки нестерпним, що я вже просто не бачив, куди біжу… Мій гортанний стогін перелякав якусь чувиху під стіною:

— Ой, дивіться, мужчині погано! — крикнула вона.

З вагончика просто на мене вивалилася дебела тітонька.

— О, ще з ніг зіб’є!..

— Послухайте, де тут аптека? — запитав я, не зупиняючись.

— Наркомани!.. — крикнула вона мені услід. — Бач, неформал!.. — винесла вердикт і ще щось, але я не розібрав.

Мабуть, моєї зібраної у жмут сивої гриви, й бороди, і двох кульчиків у лівому вусі, як для «неформала», — цілком достатньо.

А голова, здавалося, ось–ось лусне!.. І у той момент, коли я, вчергове завернувши за ріг, перестрибнув купу сірого щебеню, й далі також по щебеню, і нарешті, здавалося, таки вирвався з базару, але де та аптека — все одно не бачив, раптом наче якась лагідна тепла хвиля почала огортати мене з ніг і до шиї. Я побіг ще швидше, але відчув тепло вже й на шиї, і за вухами, і на скронях, і на вилицях. На лобі холодний піт умить став гарячим… Я захекався і врешті–решт зупинився, й аж тоді почув гуркіт фур по шосе. І зовсім близько, навскіс через дорогу, побачив велику зелену вивіску «Аптека доброго дня» і двох даїшників з ручним радаром на узбіччі. Потім ще одна така ж хвиля приємного тепла, але вже з голови й до ніг, огорнула мене й не відпускала, і я став як укопаний. Бо зрозумів, що цього разу ще таки не помру.

— Гей, мужик! — вигук із–за пліч, сигнал і гуркіт синього «Запорожця» — і де він тільки взявся тут. — Зійди з дороги! Знайшов, де стати!

— Ага!.. — тільки й зміг я видихнути з себе до зморшкуватої, мов сушена груша, голови старого над опущеним склом «запора».

— Ти що, слабий?

— Ага! — і як він тільки здогадався, опудало?

Я відскочив з дороги й так і стояв, притиснувши, наче у молитві, руки до грудей, і лише посміхався услід старому, й навіть даїшникам, що оглянулися на сигнал. Тепло з грудей швидко розійшлося тілом, і через хвилину я вже не відчував нічого: ні тепла, ні холоду, як і головного болю, що так само раптово як узявся, так і відпустив. Тільки серце калатало, виривалося з грудей… Я там ще присів на якусь плиту біля дороги і трохи посидів, поки віддихався. Але потім все одно ще три дні всі кістки боліли.

Після того випадку я навіть спробував потренуватися бігом, зробив кілька пробіжок набережною, хоч з моєю роботою, коли ніч і день зміщуються в часі, дотримуватися якогось режиму не так уже й просто. Орко каркає, що одного разу серце може не витримати. Зате Сашуня якось навіть бігав разом зі мною. Він ішов по греблі назустріч уже з центру, але розвернувся й підтюпцем пробігся поряд кількасот метрів назад аж до острівця.

Сашуня у своєму смішному в клітинку піджаку із секонд–хенду, і в таких же штанах, і в кашкеті над самі очі був схожий на тренера. Із Сашунею приємно бігати: він мовчазний бігун, може, найбільш мовчазний з усіх. Коли його не зачіпати, він просто плямкає губами, але звуку не чути.

Але експерименти з бігом довелося припинити, коли одного разу після вечері у редакції серце й голова хапонули одночасно. Стиснуло так, що вже думав — амба… І цитрамон, як завжди, десь в іншій сорочці, а той, що був у шухляді, також десь подівся. Я вже бачив, що його там нема, але принести нову упаковку забув. Лажа, гірше не придумаєш. Склероз — то також моя проблема, і не така вже й нова. І голова, і серце, оте поколювання зліва. Колись воно й справді може не витримати.

У Джона також проблеми з серцем, і в Орка, і в Йосипа після Африки також почалося, у нього ще й із підшлунковою. Ми з Йосипом разом літали у те Сьєрра–Леоне, Джон нам зробив поїздочку до українських льотчиків у гості. До льотчиків–нальотчиків. Через Дакар і далі на Фрітаун. Та поїздка Йосипові щодо здоров’я взагалі дорого коштувала. Він ще там щось схоже на малярію підчепив, хоч начебто усі необхідні щеплення ми отримали. А Джон про своє серце то найбільше боїться, аби це не сталося, коли лежатиме на якійсь дівці, як колись пішов Бодьо–Бадьо. Хоча Бодьо–Бадьо — то взагалі легенда! А мені то вже начеб і однаково, тобто все одно. Точніше, було все одно, поки не з’явилася Анжелка.

Найгірше, коли одного разу почало хапати і при Анжелці. Добре, що пігулки вже були при мені, і я навіть не сказав їй нічого. А востаннє у редакції — то вже таки й справді дзвіночок з того світу?.. Хоча почалося, як завжди, з потилиці, і одразу — макітра навпіл. Я не чекав такого різкого болю. Начеб і був готовий, бо ж завжди готовий, але все одно не чекав. Найближча аптека — на бульварі, і вже на сходах я хрипів, і стогнав, і ледь не збив з ніг Вітю, свого напарника. Він же — Вікя (Яків — навпаки) — мій «двійник», це я так собі його називаю. Ми чергуємо на зміну: добу — Вікя, добу — я. Крім нас двох, згідно з інструкцією, мав би бути ще й третій, щоб ми працювали добу через дві, але на третьому редакція економить.

А Вітя–Вікя, щоб посидіти у неті на своєму улюбленому сайті знайомств, часто прилазить і під час мого чергування. Той сайт — його найбільша пристрасть… І ще я помітив, що останнім часом він і собі почав відрощувати косу, хоча я свою вже, може б, і обтяв. Стримує лише, що потім усім знову доведеться щось вигадувати й пояснювати.

жінки і машини

Вікя також мовчун. Витягнути щось із цього блідолицього блідуна то марна справа. Він вдає, що не чує, не все чує, а може, й справді недочуває? Якщо й так, то майстерно шифрує свою глухоту. Яйцеголовий шифрувальник, інколи я називаю його ще й так. Але він і цього не чує. Зате Оркові, навпаки — їсти не дай, а про своїх сидорових кіз потріпатися. Хоча мене ті його рефлексії вже давно не надихають, від своїх би утекти! Бо рано чи пізно вони таки доб’ють мою хвору голову.