Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 9

Де взялося те болото і розбита фара, Орко, либонь, і досі згадує. Він по п’яній без халепи не може. Але що мені дивуватися, хіба не такий самий? Коли одного разу я й сам так припаркував свою «сімку», що аж на третій день згадав де. Добре, що взагалі згадав. Тепер он таксує десь у Копичинцях… І вилізло, що зробив я одну велику дурницю, що продав її якомусь діловому фуцану без переоформлення, а просто за дорученням. Мовляв, менше мороки. Звичайно, менше, особливо йому, а мені тепер за старою адресою на гуртожиток комбайнового заводу (вахтерка зателефонувала) приходять постанови суду про штрафи… Біля якогось Сухоставу сфоткали мої номери і швидкість за сто, а машина ж досі на мені рахується. Поштою прислали виписку із суду. Інка потім ще тягала мене у прокуратуру, аби оскарження писав.

Краще вже було на запчастини віддати. У мене чомусь мало ностальгії за колишніми машинами, хоч кожну з них я у свій час і любив, і навіть вважав своєю рідною. Може, тому, що ніколи не думав робити з водіння професію. За кермом я тепер просто відпочиваю. А коли це вже професія, то який кайф?

Дивуюся з Інки, бо колись вона й авто — то було щось із серії фантастики, а тепер її із–за керма не витягнеш, і до своєї «туфельки» вона — як до живої. Машинка й справді нічогенька і трасу хаває незгірш якогось «опеляки». Інка називає її ніжно «цьопою–мацьопою» й каже, що це її найкраща подруга: «І моя радість, і мої сльози…»

— Тьху, тьху, тьху!.. Про сльози не треба, — завжди зупиняю я її на цьому місці.

У сенсі професії я більше згадую старі фотоапарати. Як для Орка машини, так для мене — фотики! Бо ж за кожним з них також своя окрема історія. До речі, той мій найперший — «Чайка–2М» — ще донедавна десь валявся у селі на горищі, і я навіть збирався привезти його Джонові–молодшому замість іграшки, аж поки племінник вже не виріс із іграшок.

чайка–2м

Це й фотоапаратом назвати важко, така собі просто забавка на 72 кадрики, дитяча модель, татів подарунок на день народження, коли мені виповнилося дванадцять. Якраз той вік, як он тепер у Джона–молодшого, коли ми тільки–но почали цікавитися дівчатами, і кращого подарунка годі було й вигадати.

Для початку ми не придумали нічого кращого, як фотографувати дівчат через щілину у дощатій стіні шкільного туалету. Ідея, як для такого віку, не така вже й погана, але чи то щілинка була завузька, чи то ми забагато гамору створювали, бо все, що з того вийшло, — то лише скандал на цілу школу. Тата до директора викликали, а мама при всіх у класі лупила мене по руках лінійкою, чого я їй потім ще довго не міг пробачити ні як мамі, ні як педагогу. Та й фотоапарат, з формулюванням «поки не порозумнішаю», у мене одразу відібрали.

Проте порозумнішав я навіть швидше, ніж сам сподівався. Здається, десь за тиждень, не більше, коли у школі потрібно було сфоткати якусь урочистість, а наш шкільний фотограф Улян Іванович з похмілля засвітив єдину плівку. От тоді хтось і згадав про мою «Чайку–2М» на 72 кадрики, і послали мене бігом додому… А трохи пізніше, завдяки фотику, я і омріяний перший поцілунок отримав. Від прищуватої Галі з Гірки. Просто на фотографії, яку я зробив, не було видно жодного її прищика. Вона була на два роки старша і вже цілком дозріла дівка, з гарними стегнами, високими грудьми й довгою косою. Може, через ту Галю мені потім довгий час лише старші дівчата і подобалися.

Тепер уже, звичайно, все мало б бути навпаки. Після Праги й пляшки по голові мене жінки якось враз перестали цікавити. Нуль реакції. І коли це з’явилося, я навіть не злякався, мені стало просто байдуже… Мабуть, уся ця лажа справді від голови, хоча раніше мене хтось переконував, що від хребта. Хоча, з іншого погляду, ще начебто і ранувато до стариків записуватися, коли тобі тільки сорок два. І тільки ця думка мене дещо й бентежила, а ще звична ранішня ерекція, але то вже таке, швидкоплинне.

А от Анжелка взяла й не повірила, вона просто не повірила у те, що жінки мене вже не цікавлять. Я її фоткав, а вона мене цілувала. Не я її, а вона мене: «Чорна кішка у темній кімнаті»… Хто ж знав, що ця моя тема знайде таке продовження? А тепер я задумав нову персоналку в «Узвозі», і якщо кум допоможе мені (а хто ж іще допоможе, як не кум?), то це може бути найкраще, що у мене взагалі коли–небудь виходило. Темношкіра дівчинка і чорна кішка… Найважче було знайти кішку. З тих трьох фотографій, які мені поки що вдалися, — «Чорна кішка» й «Тітка Мартоха», — то це і є та третя, поки що без назви. Був, правда, ще «Котячий хвіст», точніше три хвости в одному, але також десь пропав, з негативом разом, ще тоді у Варшаві. Мабуть, у якійсь кнайпі й досі висить.

Отож Анжелку з чорною кішкою у кошику я навіть на дах шістнадцятиповерхової монолітки, тієї, що на Алясці, вивозив, ліфтом, звичайно. І довго крутив ними там на тлі панорами міста й даленіючих найближчих наших гір. Аж поки кішка не витримала і втекла, кудись поділася, залізла у якусь дірку, ми її потім так і не знайшли і про всяк випадок залишили вхід на дах відкритим, аби вона могла вибратися.

А з дахами — то також окрема тема. То моя київська просто Марія навчила, фотомодель усе ж таки!.. Просто Марія одного разу навіть витягла мене на дах київського цирку. Там, під небом, ми були удвох, унизу — машини і люди, а над нами — лише хмарки. Я повернув її обличчям до Брест–Литовського проспекту, поцілував, а потім брутально нагнув до якогось комина, і вона не впиралася… А потім ще й сама просила знову зробити це з нею на даху вже її будинку, але, відверто кажучи, кулачки її сідниць мене не дуже–то й надихали. Ні на цирку, ні на її даху. Важко жити з моделями, хто не жив, той не знає. Мені більше подобається скупчення маси у певних місцях, яким би примітивом я після цього не виглядав.

Якщо за останні півроку нашого спільного життя просто Марії хоч із десяток разів удалося мене осідлати (улюблена її поза — зверху), то це була її перемога, а моє щастя. Мені подобалося, як вона це робила, хоч я й уникав цього. Врешті–решт їй просто набридло мене перемагати. Здається, весь цей час вона була мені вірною. Але навіть таким відданим жінкам, як просто Марія, це рано чи пізно набридає.

Може, я просто перегнув з її оголеними фотографіями, що були тоді не лише на всіх моїх виставках, а й у нашій спальні, вітальні, коридорі, ванній і навіть у туалеті: і боком, і скоком, із поливанням вершками з шоколадом її сосків, із поливанням шампанським живота, а пивом сідниць і без поливання, звичайно, також, а ще — з банальною полуничкою в роті. Як же без полунички?.. Так багато і страшно, як тієї зими, коли ми розлучалися з просто Марією, я ще ніколи не пив ні до, ні після.

Якщо по шосе через Ланівці — Любар — Житомир, то до моєї просто Марії тепер рівно 417 кеме.

— Я не збираюся прожити життя з людиною, яка почала гнити вже!.. — це стало її улюбленою приповідкою в останній наш рік.

Спочатку вона робила спроби мене вилікувати, а потім — уже просто позбутися. Доки міг, намагався не звертати уваги, а коли нарешті вирішив, що пора допомогти їй в цьому, то просто пішов. Тієї ночі я приплівся десь аж під ранок, і вона, правда, ще мені відкрила, але з порога попередила, що більше не може мене бачити.

Для кожної жінки трохи скандалу — це різновид розваги. Можна було б не зважати, якби не мої валізи у коридорі і поверх них ще пакет з речами. Втім, вона й валізи вже не раз ось так виставляла. За великим рахунком, на це також можна було не зважати, і все ж… Щось було таке у голосі цієї тендітної жінки, що навіть такого амбала, як я, змусило здригнутися. Рішучий спокій, з яким це було сказано і від якого віяло цвинтарем, на якусь мить цілком протверезив мене.

— Забирайся, у мене є інший, — сказала вона.

— Добре, я піду… Але, якщо можна, трохи пізніше, — попросив я, бо понад усе мені у той момент хотілося спати.

— Ні, ти підеш зараз. І манатки свої забирай, — кинула вона так само спокійно. — І більше сюди ніколи не приходь.