Позичене обличчя - Аддамс Петтер - Страница 27

— Могла. Та коли ви показали їй перлину, яку мати знімала тільки на ніч, вона зрозуміла, що стара була тут, у будинку. Лайн почала загрожувати матері. Що ж тоді лишалося робити старій?

— Може, за її дорученням діяв хтось інший — Гаккетт чи Джойс? — спитав Девітт. — Проте вона занадто недовірлива, щоб поставити себе у залежність від когось. Отже, вбила вона сама. З другого боку, якщо й справді стара знає щось таке, що компрометує Гаккетт чи Джойса, могло бути, що один з них насадив шланг на газопровід.

— Це зробила стара, — відрубав О'Брайн. — Але ж немає жодного доказу.

— Коли ви знайшли цю поживу для пацюків? — показав Девітт на погризені гроші.

— Коли обшукував будинок після смерті Лайн. Ви теж скрізь нишпорили, але не здогадалися, що Джером міг понабивати грошима свої старі черевики, — тріумфував інспектор. — А вигаданий проект духівниці — теж блискуча ідея!

— Хто учора ввечері у форді прикривав обличчя маскою? — спитав Девітт.

— Це була стара.

— А вона може водити машину?

— Ще й як. Їздить, як гонщик! Раніше у Скроггів було вантажне авто, і вона блискавкою гасала по вузьких провулках Кілдара.

— Гаразд, припустимо, це була вона, — міркував Девітт. — Але ж пожежу готувала стара не сама. Джойс допомагав їй.

— На жаль, в цьому випадку, Девітте, ви зіграли вельми двозначну роль. — О'Брайн посварився на нього пальцем. — Ви знали, що може статися, і не зробили ніяких приготувань, коли поставили Клагга охороняти будинок. Навіть не визнали за потрібне попередити мене! А за ваше незрозуміле довір'я до кілдарської пожежної охорони вас треба покарати!

— Не базікайте так багато, ближче до справи.

— Я не базікаю, друже. Якщо наш добрий патер дійде до такої думки і повідомить страхове товариство, то вам доведеться потрусити гаманець.

Девітт засміявся.

— Отже, розкриваючи злочин, я став його співучасником. Ще які запитання будуть?

— Найголовніше ми ще маємо зробити: викрити злочинця. Бо де ж тоді справедливість, коли стара Скрогг вільно роз'їжджає у кріслі на колесах!

Девітт відкинувся на спинку крісла і пильно розглядав інспектора. Людина, вдоволена собою і життям! У вільний час він поповнює свою колекцію поштових марок, випорожнює банки, з повидлом, щоб товстішати й далі, а в неділю мирно дрімає у церкві.

Девітт підвівся, ступив кілька кроків і зупинився перед олеографією, на якій зображено старий сад, затишну альтанку і закохану пару.

— Ви тямущий чолов'яга, О'Брайн, — промовив він, обертаючись. — Ви розумні. І незважаючи на це, я не второпаю, як ви, покладаючись лише на самого себе, стільки дізналися про кілдарську трагедію.

І

— Пригадуєте, при першій нашій зустрічі я сказав, що треба знати тутешніх людей, аби знайти підхід до них. Мабуть, я їх таки знаю.

— Тепер я в цьому переконався. Це той священик? — спитав Девітт.

— Частково, — відповів О'Брайн ухильно. — Так уже в нас ведеться, що церква має велику владу над душами і звичаями людей. Це не означає, що всі наші любі громадяни надто побожні люди. Ні в якому разі. Але деякі, — наприклад, стара Скрогг, Джойс, — вірують щиро. А побожна людина сповідається…

— А отець-сповідник не мовчить, хоч повинен мовчати…

— Повинен, повинен! Кожен із нас багато що повинен. Якби ми жили за євангелієм, то не повинні були б заздрити своїм ближнім, брехати, зраджувати дружин, не повинні… Ах! Біс його знає, що ми повинні і чого не повинні. І все одно ми робимо те, що мусили облишити, і полишаємо те, що мусили зробити. Думаєте, патер не із того самого тіста і не в одній з нами печі печений. Звісно, мій друг Томас не прибіг до мене, щоб виказати таємницю сповіді. Але одна чарочка викликає другу, друга — сьому. 1 хто не розбалакається, вливши в себе сімнадцять чарок вишневого лікеру? Навіть глухонімий розповів би мені дещо, якби я мав намір щось вивідати в нього.

— Заздрю вам, О'Брайн, — пожартував Девітт. — Коли я повернуся додому, в Кейп-Флур, то почну жити по-новому. Наберу кілограмів тридцять жиру, почну дистилювати лікерчик, повішу на стіни отакі олеографії. Чом би й ні, коли це приносить щастя?

— Звідки ви знаєте, що я щасливий? — вихопилося в інспектора.

— А хіба ні?

— Так, звичайно… Але я думаю про докази… Ви маєте рацію, у нас ціла купа побічних доказів. Та коли навіть сам інспектор схоче особисто піддати стару чи Джойса, Гаккетт чи Фіннігена найгострішому перехресному допитові, він не витягне з них жодного зізнання. Як примусити вбивцю відчути, що на світі є коли не божа, то людська справедливість? Ну, кажіть же, що ми можемо зробити?

— А йдіть ви під три чорти! — процідив раптом Девітт крізь зуби, вийшов з кімнати, грюкнувши дверима, і, не прощаючись з місіс О'Брайн, яку зустрів у передпокої, подався геть.

Місяць, який учора зник за хмарами (це вельми сприяло появі на голові Клагга чималої гулі і спаленню готелю), сьогодні світив так ясно, що в маленькій кімнатці так званої Перцевої башти туристського замку місіс Девін можна було читати газету. Гайлен розсунула фіранки, і місячне сяйво намалювало на підлозі голубувато-білий чотирикутник з чорним хрестом. Девітт лежав на канапі.

— Чому ти мовчиш? — Гайлен схрестила голі руки під головою, її молоді повні груди біліли у місячному світлі.

— Я міркую, — сказав Девітт. Він трохи змерз і натягнув ковдру до підборіддя.

— Про що?

— Про те, що твоя мати — найхитріша жінка з усіх, яких мені доводилося зустрічати.

— Так, вона жорстока людина, — погодилася Гайлен. — Нам, трьом дівчатам, вона ні в чому спуску не давала. За найменшу провину била і не на жарт.

— Ти й справді не знаєш більше того, що розповіла? — спитав Девітт, не повертаючи голови. — Скажи мені все, бо падалі твоє мовчання нічим не можна буде виправдати, навіть тим, що вона твоя мати.

— Але ж, Патріку, як ти можеш думати, ніби я щось замовчую! — Гайлен натягнула ковдру до плечей, ніжно погладила Девітта і зітхнула. — Дивне відчуття! Люди вважають, що я мертва, а я лежу тут, дихаю і розмовляю з тобою.

Девітт подумав, що коли О'Брайн чи священик справді повідомлять страхове товариство про його причетність до пожежі, це обійдеться йому надто дорого.

— Що ж буде далі? — спитала вона, прикро вражена його байдужістю. — Ах, Патріку! Коли б ти тільки знав, як мені хочеться жити гарно, щедро, цікаво!

Девітт глибоко співчував їй. Він розумів, як гнітило її все дотеперішнє життя.

Пізніше Гайлен сказала те, що, очевидно, весь час не давало їй спокою:

— Як одержу гроші, то ніколи не повернусь у Кілдар.

І після тривалого мовчання:

— Що мені робити, коли ти мене справді кохаєш, Патріку?

— Ти повинна ближче зійтися з місіс Девін. Вона весела, життєрадісна людина, хоч має більше причин, аніж ти, скаржитися на життя. Вона стара і самотня…

— Я теж самотня, — вигукнула Гайлен, стрибнула з ліжка і підійшла до вікна. Її мертвотно-бліде у світлі місяця обличчя, мідно-червоне волосся та блиск зеленуватих очей нагадали Девіттові зауваження Ерріса, що в середні віки її спалили б як відьму.

Він сказав:

— Лягай під ковдру, бо застудишся!

— Облиш мене! Може, було б таки краще для мене лежати замість тої дівчини під попоною.

– Іди сюди, бо застудишся, — повторив Девітт заспокійливо.

Вона плакала біля нього, аж поки не заснула. А Девітт ще довго крутився в ліжку. Місяць уже сховався за лівою кутовою вежею. Лиш вузенька смужка світла ще падала в кімнату, в ній рухалася на підлозі маленька чорна цятка — муха чи павук.

Він обережно погладив Гайлен по спині. Чомусь пригадалися слова з Еррісового твору: «…І не знав, що людина — купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною, теплою шкірою богів…»

Наступного ранку місіс Девін принесла сніданок: грінки, масло, джем, яйця, гарячу каву.

Вона невимушено зайшла до кімнати, підсунула стіл до канапи і сіла скраєчку.