100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки - Сняданко Наталка В. - Страница 41

— Знаєш, Анічка, я хотіла б порадитися з тобою, — несміливо почала Надія Петрівна, після того як терпляче вислухала в черговий раз історію про колишнього зятя, що її Анна Степанівна тепер щоразу повторювала у скороченому варіанті, час від часу перериваючи сама себе ритуальним «ти не представляєш, Надєнька, шо я з ним натерпілася» і сумовито поглядаючи на черстве вівсяне печиво. Відчувалося, що вона скучила за зятем і за адреналіном, якого їй тепер явно бракувало. Жити в мирі з собою і оточенням було для Анни Степанівни справжньою мукою. Зате цього разу вона відреагувала на слова подруги не заглибленим у себе мовчанням, як звикло, а чимось схожим на слабке зацікавлення. Підбадьорена увагою, Надія Петрівна розповіла детальніше, а не як завжди, ковтаючи слова і поспіхом, аби не занадто втомити нетерплячу подругу своїми проблемами.

Вона червоніла і затиналась, детально описувала всі приваби працьовитого, непитущого і хазяйновитого пана Ореста, захоплено розповідала, як багато корисного зробив він на її дачі, як порадив і допоміг. Згадала про те, що він овдовів майже тоді ж, як і вона, це чомусь видавалося їй важливим знаком. А в кінці, ніби остаточний аргумент, навіть показала полагоджену ним трубу.

— Ну і шо? — зацікавилася Анна Степанівна.

— Ну, знаєш, — ще більше почервоніла Надія Петрівна і зізналася, що пан Орест запропонував їй жити разом.

— Знаєш, у нього вік і в мене. Тиск, серце, та і веселіше удвох. Навіть не знаю, що робити. Дітям ще нічого не казала. Думала, пораджуся з тобою, — Надія Петрівна запобігливо зазирала в очі подруги і продовжувала називати дедалі поважніші меркантильні аргументи на користь майбутнього альянсу, але так і не наважилася зізнатися, що насправді думає вона зовсім не про це. Що відтоді, як вони познайомилися з паном Орестом, вона почуває себе якось дивно, тепер їй щоночі сняться ластівки, які сідають їй на груди, і від цього їй стає лоскітно і приємно, вона сміється і прокидається. А потім увесь день ходить піднесена і замріяна, як колись давно чи навіть ніколи раніше, їй страшно подумати про те, що, можливо, таке з нею вперше. Адже думати так у її віці, коли вона поховала чоловіка і виростила двох синів, дуже непристойно.

Від несподіванки Анна Степанівна аж протверезіла:

— Надєнька, та ти шо, здуріла? В твойом-то возрастє! Це ж навєрно квартирний аферист якийсь. І не вздумай його більше пускать. Та як ти можеш вірить людям тепер? Дивись, скільки год я від зятя не могла відбитись. А у мене ж іще три квартири без того. А де ти будеш жить, як він тебе вигоне? Про дітей подумай.

Але Надії Петрівні зовсім не хотілося думати про дітей. Вона вже шкодувала, що розповіла Анні Степанівні свою таємницю. З Анною Степанівною взагалі складно говорити, її можна хіба що слухати, фіксуючи в пам’яті поступову видозміну безкінечної історії про зятя, яка поволі набирала рис епосу, дедалі більше втрачаючи реалістичність, ще трохи, і вона перетвориться на справжню фантасмагорію, в якій зять і вся ця тяганина з квартирою виступатимуть лише неминучим тлом, а головною дійовою особою буде сама Анна Степанівна, точніше, її відчуття і їх найтонші нюанси, вишліфувані роками. «Так, саме відчуття, — подумки зробила несподіваний перехід до власних проблеми Надія Петрівна, — саме відчуття тепер головні. Бо що ще може бути важливим у нашому віці? Хіба що справді тішитися тому, як старанно він обдає кип’ятком чайник для заварки, це ж треба, а ще чоловік. Але при цьому він дуже енергійний і вміє все полагодити. А як він дивиться, у його погляді стільки спокою і радості, що здається, цього вже вистачить назавжди…»

Після тієї зустрічі Надія Петрівна бачилася з Анною Степанівною тільки раз, коли знайомила її з паном Орестом. Той охарактеризував подругу Надії Петрівни лаконічно:

— Суєтна жінка. І п’є багато.

«І справді, — подумала собі Надія Петрівна. — Як я раніше не помічала». І востаннє викинула в смітник липку торбинку з черствим вівсяним печивом.

Олесь УЛЬЯНЕНКО

ЖЕРТВИ КОХАННЯ

Це був час, коли я бродяжив країною. Від одного полустанку, від однієї станції, від одного міста до іншого. Так мене і тягало — подалі від системи, щоб викинути в якійсь Тмутаракані, де на два з половиною каліки мешканців — цілий полк міліції. Повна і стовідсоткова вірогідність, що ти потрапиш до неї в лапи, і чемний прокурор, що смердить кошачим калом та часником, випише тобі п’ятнадцять діб, а не чотири роки таборів за «тунєядство». Але мене і багатьох інших це ніколи не зупиняло. Нас не приваблювало (а хіба може бути інакше в молодості?) восьмигодинне врубування на систему, нас не приваблювало синє небо Артека і комсомольські збори із запаленими очима німфоманок-комсомолок, і ще багато-багато чого іншого, чим, власне, вдовольнялися слухняні.

Здається, це був 1983 рік. Камери буцегарень маленьких містечок були тоді переповнені, як діжки астраханськими іржавими оселедцями, — стояли чудесні андроповські дні. В надії на якийсь заробіток нелегка занесла мене в маленьке, наче надірваний жовтий клапоть, степове містечко на півдні, з нештатним аеродромом, де юрмилися незмінні По-2, що їх в народі досі називають «кукурудзяниками». Чого мене туди прихерячило? Найвірогідніше, виною було нещасливе кохання. А може, навпаки, щасливе? Це був прекрасний час, коли я не пам’ятав усіх жінок, які мене любили, з якими я спав і яким був вдячний за порятунок. Бережи їх Господь, тих жінок. Нині таких не роблять, хоча не думаю, що ця порода перевелася — фастфуд на кохання не поширюється… На аеродромі роботи не виявилося. А надибав я там парочку міліціонерів, що й доправили мене у місцеву буцегарню. І робота для мене знайшлася дуже швидко. Прокурор був сивоносим п’яндилигою, буркотуном, хоча, мабуть, зовсім не поганою людиною. Він покректав, покректав, гавкнув комусь у порожній зал, чи потрібні люди на розгрібання щебеню, і спокійно виписав мені і ще одному гаврику в розбитих окулярах по три з половиною доби. На прощання сказав: «Не бійтеся, у нас тут годують. А то ви худі, як чорти…»

Спочатку ми й в камері опинилися вдвох: колишній учитель фізики, а зараз повноправний мешканець стічних канав, і я, ваш покірний слуга. Тоді я, напевне, був закоханим. У кого, немає різниці, але несамовито, в мене підривало дах, я горланив вірші та пісні своїм цапиним голосом, гасав камерою, тарабанив ногами у двері, бився головою об стіни… Може, це взагалі був не я? Чи справді колись були ці чисті, світлі дні, з платиною павутиння та «кукурудзяниками», що великими комахами висіли у високому порцеляновому небі?

Ввечері ж заскрипіли двері. На порозі стояв до пояса роздягнений чолов’яга. Вигляд його справді вражав: поламані вуха, поламаний ніс, тіло, ледь не до останнього сантиметра покрите татуюванням, а там, де тату не поміщалося, світили старі рубці. Він був схожий на цей спекотний серпень, що гудів навколо літаками і мухами.

— Андрій, — відрекомендувався він хриплим вуркаганським голосом і подивився на нас голчатим, втомленим поглядом. А потім зайорзав по камері, з кута до кута, туди-сюди, наче вовк з обрубаним хвостом. Нарешті, вгамувавшись, сів на нари — і заговорив про свою кохану. Тут ніби немає нічого дивного — інтернаціоналізм усіх тюрем, казематів, катувалень позначений одним пунктиром: усі засуджені, хоч на сто років, хоч на п’ятнадцять діб, до електричного стільця або до каторги, найбільше згадують про жінок. Та Андрій говорив про свою дівчину так люто і переконано, ніби справді для нього не було нічого більш важливого у житті. І не буде в ньому більше нічого. Він супроводжував свій шалений монолог рухами, напрочуд виваженими і плавними: так рибаки розповідають про пійману рибу або люди, що повернулися з праці на землі, змивають воду на подвір’ї під дюралевим рукомийником. Можу вам щиро засвідчити: всі лоліти, всі марініни та дашкови з устіновими — мідні п’ятаки у порівнянні з тим, що і як нам розповідав цей брутальний, з мутним минулим хлопець. І, здавалося, в пропахлій кислим смородом сечі, хлорки і пітного спіднього камері, розпустивши мрії та коси, з’явилася сама Офелія.