Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 14

14

ПІДЗЕМНЕ ЗОО

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони…

Б.-І. АНТОНИЧ Живуть кити під містом. І тритони. А ще — дельфіни. В сумерку глибин, в западинах, де чорний місяць тоне, де вибрано породу з порожнин, вони живуть — міноги і мурени, сирени, восьминоги. І смиренне сліпе суцвіття губок та медуз — у вирвах шахт, у ямах наших душ. Живуть під містом леви, жовті й сонні. Сховала їх розпечена трава. Летючі зебри, антилопи й коні цвітуть на дні пасовищ і саванн. Живуть також під містом крокодили. Заплутані в ліан солодкі жили, тріпочуть тіні мавп або папуг. І сотні сотень мух, мурах, ропух. Живуть під містом зебри і буйтури, — ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь. Сайгаки й сарни, пасерби натури, пасуться на межі нічних угідь. І мамонти, сумирні, мов корови, і мастодонти. Кам'яні діброви двигтять від них, тремтять, як тепла твань, — вони сюди втекли від полювань. Живуть під містом люди. І прочани, і міщухи. І крила в рукавах. Розкручується знову копійчане порочне коло вицвілих розваг, — усе так само. ГІиво ярмаркове, скрипки весільні, ліхтарі, підкови, цілунки, плач, кохання і пітьма… Під містом. Тільки міста вже нема. ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ У приміщенні церкви відкрито вокзал: почекальні, лампади, ікони, кабіни. Перелюднені хори гудуть, мов казан, а в касирок вуста, як фальшиві рубіни. Туалети і фрески. Колишня зоря закотилась у тлін, мов Марія у чорнім. Відчиняєш, як двері, врата вівтаря — і виходиш, і ходиш по першій платформі. А на ній — протяги, паротяги. Свічок пересохлі світла, як пісні на бенкеті. Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок пролетарський пророк у червонім кашкеті. У приміщенні школи відкрито готель: там завжди хтось із кимсь укладається спати. Сталактити волого пульсують зі стель, старшокласниці прагнуть солодкої вати і, сплітаючи русла заламаних рук, опановують суть природничих наук. У приміщенні замку відкрито шпиталь: там гуляє лицарство в потертих піжамах, мов побите вогнем чи познімане з паль, і діагноз готують на них, ніби замах. Адже в кожній з нічних півосвітлених веж їх лікують від стиду. І цвяхами теж. У приміщенні цирку відкрито завод: там летить над верстатами гордий народ у блискучому гримі — від вуха до вуха. У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха. * * * Весна виникала, де тільки могла: трава на фронтонах, дощі і сухоти, і тепла бруківка. Весна була зла. Блукаючі танки і рештки піхоти вертались nach Osten. Черешня цвіла, і груди, сповиті в паси портупей, зітхали в жаданні нових епопей. Костел описали — від нефів до веж, а все ж залишили стояти на площі, забивши дошками всі двері, а все ж виносили мармур і крила, і мощі — все золото чаш і шовковість одеж, всю темінь вина і кривавість корон, і мумію графа у шапці з пером, серця пілігримів, сідниці блудниць, правиці рубак і синиць із очниць, мечі, дароносиці, книги і фіґи, листок з антикварного лона Ядвіґи, покривлені м'язи і німби святих, — усе це призахідне тління Європи виносили геть. Мов у піч, мов на допит — жбурляли в машини.                       Ти вчасно затих, а потім озвався, хрипучий органе, тебе розкрутили на тисячу труб, тебе прикладали до вуст, як до рани, ці душі найменші, ці діти з халуп, з підвальних яскинь, де каміння і плющ, з низів, de profundis, ти виник пискляво, тебе на свистки і гудки розпиляли, і ти засурмив з-над катуш і калюж, з міського підпілля, де ніч і сухоти, де квола весна зеленіла зі стін. Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти, аж поки ця розкіш,                       ці мури,                                  цей тлін… ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ Це — спроба написати вірш про нас. Про нашу учту, молоду і п'яну. Яке вино, яку хмільну оману вливав у юні горла щедрий час! Ми так жили, немов співали джаз. Хоча не джаз, а камерні концерти зривали нас, і ми ішли в снігах на гору, де ліси росли і птах кричав про щось таємне і відверте, і від любові можна було вмерти. Чи хто за нами йшов по тих слідах? Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, в якому всі музики триста років шукали кайф і висновки глибокі, а нам зостались метушня і шок, і птах оцей, і молодий сніжок. Але яке внизу лежало місто! — достоту, як завершений офорт. Наш подих цвів і рвався із аорт… Читались вежі злагоджено й чисто, і я старого пса покликав свистом, так ніби то був бройґелівський хорт. Та я забув, либонь, про головне: йшов рік новий, те діялося в січні. В будівлях спали мляві й анемічні гуляки, що набралися до не- пристойності. А ти пекла мене, щоразу інша, не така. Ще з ночі — ті дві руки у мене на плечах я пам'ятав, і темне щось в очах. Але який кретин повірить в очі? Я підбирав ключі, слова пророчі, хоча на ранок мій поет зачах… Ага, внизу трамвай сумирно повз — такий порожній, мов нікому діла вже не було. Якась душа летіла над ним, промерзла, і дзвеніла повз Петра й Павла в задумі чуйних поз… ............................................. Як тяжко повертатись на рівнину, скотитись по гладенькій мерзлоті, чи з'їхати, як я, на животі в ту вуличку, що вигинала спину, під маскарона бороду цапину, де пияки, трамваї і святі, де, все одно недремна, мов радар, націлений на сни, чигала зрада, а вихудлий біблійний виноградар на брамах був розіп'ятий, сподар. А з радіол шипів різдвяний дар (хоча його й забрязкала естрада). Туди, де всюди відбувався сон — тяжкий, похмільний, післяноворічний, туди, де кожен п'яний був зустрічний, а всі зустрічні — п'яні. В унісон співали ми, забувши про фасон. Хоч ми й були, мов мандрівні актори, і в нас був Ігор, він сурмив, як ас. Якась наївна віра у Парнас, чи то в Прованс, — але рушала гори!.. Отак ми йшли, немов сліпі у море, — і ти, і я, і всі навколо нас…