Фараон - Прус Болеслав - Страница 111

— Його віддали бальзамувальникам… — тихо відповів Гергор.

Очі фараона наповнилися сльозами, уста затремтіли. Але він стримався й мовчки дивився в землю. Не годилося, щоб слуги бачили розхвильованим такого могутнього володаря.

Бажаючи звернути думки фараона на інше, Гергор спитав:

— Чи не побажаєш, святий володарю, прийняти належні почесті від цариці-матері?

— Я?.. Я маю приймати почесті від своєї матері? — приглушеним голосом перепитав фараон. І щоб заспокоїтися, додав із силуваною усмішкою: — Хіба ти, достойний отче, забув, що каже мудрець Ані?.. Може, святий Сем повторить нам ті чудові слова про матір?..

— «Пам’ятай, — почав Сем, — що вона породила тебе й вигодувала, як могла…»

— Далі… кажи далі!.. — наполягав фараон, намагаючись остаточно заспокоїтися.

— «Якщо ж ти забудеш про те, вона здійме руки свої до бога й він почує її скаргу. Мати довго носила тебе під серцем, як великий тягар, і породила, коли настав час. Потім вона носила тебе на спині і три роки вкладала грудь свою в твої уста. Так вона викохала тебе, не гидуючи твоїми нечистотами. А коли ти пішов до школи й почав навчатися письма, вона щодня з’являлась перед твоїм учителем з пивом І хлібом з дому свого» Фараон глибоко зітхнув і спокійно мовив:

— Отже, ви бачите, що не годиться матері моїй вітати мене. Краще я сам піду до неї…

І він пішов через ряд залів, викладених мармуром, алебастром і деревом, розмальованих яскравими фарбами, різьблених і золочених, а за ним — його величезний почет. А наблизившись до материного покою, він дав знак, щоб його залишили самого.

Пройшовши передпокій, він на хвилину зупинився перед дверима, потім постукав і тихо зайшов.

В кімнаті з голими стінами, де замість меблів стояв лише низький тапчан і надбитий глек з водою, — все це було виявом жалоби, — сиділа на камені мати фараона, цариця Нікотріс. Вона була в сорочці з грубого полотна й боса; лоб її був вимазаний болотом з Нілу, а розкошлане волосся посипане попелом.

Побачивши Рамзеса, цариця схилилась, щоб упасти йому до ніг. Але син підхопив її в обійми і мовив із сльозами:

— Якщо ти, матінко, схилишся переді мною до землі, то мені перед тобою доведеться зійти хіба що в землю…

Цариця пригорнула його голову до грудей і втерла йому сльози рукавом своєї грубої сорочки, а потім, знявши руки вгору, зашептала:

— Нехай усі боги… нехай дух батька й діда твого візьмуть тебе під свою опіку й пошлють тобі благословення… О Ісідо, я ніколи не скупилася на пожертви тобі, але сьогодні приношу найбільшу… Віддаю тобі свого любого сина… Нехай цей мій царствений син стане неподільно твоїм сином, а його слава й могутність хай помножать твої божественні володіння…

Фараон обнімав і цілував царицю, потім посадив її на тапчан, а сам сів на камінь.

— Чи залишив мені батько якісь заповіти? — спитав Рамзес.

— Він тільки просив, щоб ти не забував його, а найвищій раді сказав так: «Залишаю вам наступника трону, це лев і орел в одній особі; слухайтесь його, і він підніме Єгипет до небувалої могутності».

— Ти думаєш, що жерці будуть мені коритися?

— Пам’ятай, — відповіла мати, — що символ фараона — змія. А змія — це розважливість, яка мовчить, і не відомо, коли вона вкусить смертельно… Якщо ти візьмеш собі в спільники час, ти досягнеш всього…

— Гергор страшенно зухвалий… Сьогодні він посмів надіти митру святого Аменготепа… Звичайно, я наказав йому зняти її, а тепер усуну його від влади… Його та ще кількох членів найвищої ради…

Цариця похитала головою.

— Єгипет твій, — мовила вона, — а боги обдарували тебе великою мудрістю. Коли б не це, я страшенно боялася б сутички з Гергором.

— Я не змагатимуся з ним. Я його вижену…

— Єгипет твій, — повторила мати, — але остерігайся боротьби з жерцями. Щоправда, надмірна покірливість твого батька зробила зухвалими цих людей, але не можна й оздоблювати їх суворістю. Зрештою, подумай, хто радитиме тобі замість них?.. Вони знають усе, що було, що є та що буде на землі й на небі, вони читають найпотаємніші людські думки, і їм покірні серця, як листя вітрові. Без них ти не тільки не знатимеш, що діється в Тірі й Ніневії, а навіть у Мемфісі та Фівах.

— Я не відкидаю їхньої мудрості, але хочу, щоб вони служили мені, — відповів фараон. — Я знаю, що жерці мають великий розум, але його треба контролювати, щоб не ошукував, і керувати ним, щоб не руйнував держави… Сама скажи, матінко, що вони за тридцять років зробили з Єгиптом!.. Народ б’ється в злиднях чи бунтує, військо мале, скарбниця порожня, а тим часом за кілька місяців дороги від нас, як тісто на дріжджах, росте Ассірія і вже сьогодні нав’язує нам угоди!..

— Чини як знаєш… Але пам’ятай, що символ фараона — змія, а змія — це мовчання й розважливість.

— Ти кажеш правду, матінко, але повір мені, що в деяких випадках відвага вища за все. Тепер я вже знаю, що жерці мали розтягти війну з Лівією на роки. Я скінчив її за кільканадцять днів, і тільки тому, що кожного дня робив якийсь крок, хоч і нерозважливий, зате рішучий. Якби я не рушив проти лівійців у пустелю, що, правда, було великим зухвальством, лівійці зараз стояли б під Мемфісом…

— Я знаю, що ти гнався за Техенною і вас захопив тифон, — сказала цариця. — О нерозважлива дитино… ти навіть не подумав про мене!..

Фараон усміхнувся.

— Будь спокійна, матінко, — відповів він, — коли фараон б’ється, то по ліву руку і по праву в нього стоїть Амон. А хто може з ним зрівнятися?.. Він ще раз обняв царицю і вийшов.

Розділ п’ятдесят перший

Величезний почет його святості весь час стояв у залі прийомів, наче розколотий на дві частини. З одного боку — Гергор, Мефрес та кілька верховних жерців, старших за віком, а з другого — всі воєначальники, всі цивільні урядовці й переважна кількість молодших жерців.

Орлиний зір фараона в одну мить вловив цей розкол сановників, і серце молодого володаря сповнилось радісною гордістю.

«Отже, не добуваючи меча, я переміг їх!..» — подумав він.

А цивільні й військові сановники тим часом далі й рішучіше відсувались від Гергора й Мефреса. Ніхто не сумнівався, що обидва верховні жерці, досі найвпливовіші в державі, не мають прихильності нового фараона.

Володар пройшов до зали для трапез, де його увагу привернула насамперед кількість жерців, що мали йому прислужувати, і страв, що йому подавали.

— Невже я все це повинен з’їсти? — спитав він, не приховуючи здивування.

Жрець, що наглядав за кухнею, пояснив фараонові, що потрави, яких не споживе його святість, ідуть у жертву померлим членам династії.

Кажучи це, він показав на довгий ряд статуй, що стояли вздовж зали.

Фараон глянув на статуї, які виглядали так, наче їм ніколи нічого не давали, потім на свіжі обличчя жерців, які, видно, поїдали все, і зажадав пива та солдатського хліба з часником.

Старший жрець оторопів, проте передав наказ молодшому. Молодший завагався, але передав повеління слугам і служницям. Вони спершу, здавалось, не вірили власним вухам, та одразу розбіглись по всьому палацу.

Через чверть години вони повернулися перелякані, пошепки кажучи жерцям, що ніде в палаці немає солдатського хліба і часнику…

Фараон усміхнувся і звелів, щоб відтепер у його кухнях завжди готували прості наїдки. Потім він з’їв голуба, шматок риби, пшеничну булку ї запив усе це вином.

У думці він визнав, що страви були приготовлені добре, а вино чудове. Проте не міг відігнати від себе думки, що двірська кухня напевне поглинає неймовірні кошти.

Викуривши пахощі на честь предків, фараон пішов до царського кабінету, щоб вислухати звіти.

Першим доповідав Гергор. Він схилився перед фараоном значно нижче, ніж тоді, коли вітав його перший раз, і схвильовано поздоровив з перемогою над лівійцями.

— Ти, святий повелителю, кинувся на лівійців, — сказав він, — як тифон на злиденні намети кочівників у пустелі. Ти виграв велику битву з дуже малими втратами і одним помахом божественного меча скінчив війну, кінця якої ми, прості смертні, не могли бачити.