Фараон - Прус Болеслав - Страница 124

— І знать цьому вірить?

— Є такі, що вірять. Але є й такі, які прямо кажуть, що це інтриги жерців проти тебе, святий володарю.

— А якби я й справді хотів поліпшити долю селян?.. — запитав Рамзес.

— Ти зробиш, володарю, те, що тобі схочеться, — відповів Тутмос.

— Отака відповідь мені подобається! — радісно вигукнув Рамзес XIII. — Будь спокійний і скажи знаті, що вони не тільки не втратять нічого, виконуючи мої накази, а, навпаки, ще збагатіють і значення їхнє зросте. Багатства Єгипту треба нарешті видерти з рук негідників і віддати вірним слугам.

Фараон попрощався з улюбленцем і, задоволений, пішов спочити. Його хвилинний розпач здавався йому тепер просто смішним.

На другий день, близько полудня, його святості доповіли, що прийшла депутація фінікійських купців.

— Може, вони хочуть поскаржитися за напад на їхні будинки? — спитав фараон.

— Ні, — відповів ад’ютант, — вони хочуть піднести тобі дари.

І справді, кільканадцять фінікійців, на чолі з Рабсуном, прийшли з дарами. Коли фараон вийшов до них, вони впали ниць, після чого Рабсун пояснив, що вони, за давнім звичаєм, осмілюються покласти свої нікчемні дари до ніг фараона, який дає їм життя, а їхнім маєткам безпеку.

Потім вони почали викладати на столи золоті чаші, ланцюги, келихи, наповнені коштовними каменями. Сам Рабсун поклав на приступку трону тацю з папірусом, у якому фінікійці зобов’язувались постачити війську всякого спорядження на дві тисячі талантів.

Це був щедрий дарунок: усе, що принесли фінікійці, складало в сумі три тисячі талантів.

Фараон дуже ласкаво подякував відданим купцям, пообіцявши їм своє заступництво. Вони попрощалися з ним ощасливлені.

Рамзес XIII легко зітхнув. Банкрутство скарбниці, а отже, необхідність застосування насильницьких заходів проти жерців відсунулися ще на десять днів.

Увечері, знову в супроводі Тутмоса, до кабінету його святості заявився достойний Гірам. Цього разу він не скаржився на втому, а, впавши ниць, плаксивим голосом проклинав дурного Дагона.

— Я довідався, — сказав він, — що цей паршивець посмів нагадати тобі, святий володарю, про нашу угоду щодо каналу до Червоного моря… Щоб він пропав!.. Щоб його проказа сточила!.. Щоб його діти стали свинопасами, а внуки євреями!..

Тільки накажи, володарю, і, скільки має багатства Фінікія, усе складе до ніг твоїх без жодної розписки й угоди… Хіба ми ассірійці… жерці, — додав він пошепки, — щоб нам не досить було самого слова такого могутнього владики?..

— А якби я, Гіраме, і справді зажадав великої суми? — спитав його фараон.

— Якої саме?..

— Скажімо… тридцять тисяч талантів…

— Відразу?

— Ні, протягом року.

— Ти матимеш їх, святий володарю, — відповів, не вагаючись, Гірам.

Фараона вразила така щедрість.

— Але ж я мушу дати вам щось у заставу…

— Тільки для форми, — відповів фінікієць, — дай нам, володарю, у заставу копальні, щоб не збуджувати підозри жерців… Якби не це, вся Фінікія віддалася б тобі без застав і розписок…

— А канал?.. Я маю зараз же підписати угоду? — спитав фараон.

— Зовсім ні. Ти, володарю, підпишеш з нами угоду, коли сам схочеш…

Рамзесові здавалося, що він злітає вгору. Лише тепер він пізнав розкіш царської влади, і то завдяки фінікійцям!

— Гіраме! — сказав він, уже не володіючи собою. — Сьогодні ж я даю вам, фінікійцям, дозвіл на будівництво каналу, що з’єднає Середземне море з Червоним…

Старий упав до ніг фараона.

— Ти — найбільший з усіх царів, яких знав світ! — вигукнув він.

— Але до певного часу не кажи про це нікому, бо вороги моєї слави не дрімають. А щоб ти мав певність, даю тобі цей царський перстень…

Він зняв з, пальця перстень, оздоблений чародійним каменем, на якому було вирізьблене ім’я Гора, і надів його на палець фінікійцеві.

— Багатство всієї Фінікії твоє! — повторив глибоко зворушений Гірам. — Ти, володарю, звершиш справу, яка вславлятиме твоє ім’я, поки не згасне сонце…

Фараон обняв його сиву голову і звелів йому сісти.

— Отже, віднині ми спільники, — мовив, помовчавши, фараон, — і я сподіваюся, що це принесе щастя Єгиптові і Фінікії.

— Усьому світові! — додав Гірам.

— Скажи мені, однак, княже, чому ти так довіряєш мені?

— Бо знаю шляхетну вдачу твою, володарю. Якби ти не був фараоном, то через кілька років став би найбагатшим фінікійським купцем і главою нашої ради…

— Припустімо, що так, — відповів Рамзес — Але ж я, щоб додержати своєї обіцянки, мушу спершу приборкати жерців. Це боротьба, а наслідки боротьби непевні…

Гірам усміхнувся.

— Володарю, — сказав він, — якби ми були такі підлі, що залишили б тебе тепер, коли твоя скарбниця порожня, а вороги сильні, ти б програв цю боротьбу. Адже людина, позбавлена засобів, легко втрачає мужність, а від зубожілого володаря відвертається і його військо, і піддані, і сановники… Та коли ти, володарю, маєш наше золото й наших агентів та своє військо й воєначальників, то з жерцями тобі буде стільки клопоту, скільки слонові з скорпіоном. Ледве ти поставиш ногу на них, вони вже будуть розчавлені… Зрештою, це не моє діло. В саду чекає жрець Саменту, якому ти, володарю, велів прийти. Я тут зайвий. Тепер його час. Але постачити гроші я не відмовляюсь — у межах тридцяти тисяч талантів. Отже, хай ваша святість наказує…

Гірам знову впав ниць і вийшов, пообіцявши негайно прислати Саменту.

Через півгодини з’явився верховний жрець. Він не голив рудої бороди і кошлатого волосся, як належало служителеві Сета; обличчя в нього було суворе, але очі сповнені мудрості. Він уклонився без зайвого смирення і спокійно витримав погляд фараона, який пронизував до глибини душі.

— Сідай, — мовив володар. Жрець сів на підлозі.

— Ти подобаєшся мені, — сказав Рамзес — В тебе постать і обличчя гіксоса, а вони — найхоробріші воїни мого війська. — Потім раптом запитав: — Це ти сказав Гірамові про угоду наших жерців з ассірійцями?

— Я, — відповів Саменту, не опускаючи очей.

— Ти був учасником цієї підлості?

— Ні, я підслухав цю угоду… В храмах, так само як і в твоїх палацах, володарю, стіни пронизані каналами, через які навіть з вершини пілонів можна чути, що говорять у підземеллях…

— Аз підземелля можна промовляти до тих, що живуть у верхніх покоях?.. — перебив фараон.

— І видавати це за поради богів, — додав поважно жрець. Фараон усміхнувся. Отже, припущення, що то не дух батька промовляв до нього й до матері, а жерці, було правильне.

— Нащо ти виказав фінікійцям велику державну таємницю? — запитав Рамзес.

— Бо хотів запобігти цій ганебній угоді, яка шкодить нам так само, як і Фінікії.

— Адже ти міг попередити когось із достойних єгиптян.

— Кого?.. — запитав жрець. — Чи тих, що безсилі перед Гергором, чи тих, які виказали б мене йому і прирекли на мученицьку смерть?.. Я сказав Прамові, бо він знається з нашими сановниками, з якими я не зустрічаюсь ніколи.

— А навіщо Гергор і Мефрес уклали цю угоду? — спитав фараон.

— На мою думку, це люди слабодухі, яких налякав Бероес, великий халдейський жрець. Він сказав їм, що над Єгиптом десять років тяжітиме зла доля, і якщо ми протягом цього часу почнемо війну з Ассірією, то будемо розбиті.

— І вони повірили цьому?

— Здається, Бероес показував їм якісь чудеса… Навіть піднісся над землею… Це й справді чудо, але я не можу зрозуміти, чому ми повинні втрачати Фінікію, якщо Бероес уміє літати над землею?

— Отже, й ти не віриш в чудеса?..

— Як в які, — відповів Саменту. — Бероес, здається, й справді робить незвичайні речі, але наші жерці тільки дурять і народ, і його володарів.

— Ти ненавидиш жерців? Саменту розвів руками.

— Вони мене також не терплять і, що ще гірше, зневажають, ніби за те, що я служу Сетові. А тим часом, що це за боги, яким треба мотузками ворушити голови й руки?.. Або що це за жерці, які вдають із себе побожних і стриманих, а тим часом мають по десять жінок, витрачають по кільканадцять талантів щороку, крадуть жертви, які приносять їхнім богам, і не набагато мудріші від учнів вищої школи?..