Фараон - Прус Болеслав - Страница 130

Куди б він не глянув — на поля, на річку, на дахи будинків, навіть на гілля смоковниць і тамариндів, — скрізь товпились юрби людей і стояв нестихаючий гамір, схожий до реву бурі.

Доїхавши до храму, фараон зупинив колісницю і зійшов перед брамою для простих людей, що дуже сподобалось народові і втішило жерців. Він пройшов пішки алеєю сфінксів і, прийнявши вітання святих мужів, окурив пахощами статуї Сеті, які стояли по обидва боки великої брами.

В перистилі верховний жрець звернув увагу його святості на майстерно виконані портрети фараонів і вказав місце, призначене для його зображення. В гіпостилі жрець пояснив йому значення географічних карт і статистичних таблиць. У кімнаті «одкровення божого» Рамзес жертовно окурив пахощами величезну статую Осіріса, а верховний жрець показав йому колони, присвячені окремим планетам — Меркурію, Венері, Місяцю, Марсу, Юпітеру й Сатурну. Сім таких колон стояло довкола статуї сонячного божества.

— Ти кажеш мені, — спитав Рамзес, — що є шість планет, а тим часом я бачу сім колон…

— Ця сьома представляє Землю, бо Земля — теж планета, — прошептав верховний жрець.

Здивований фараон зажадав пояснень, але мудрець мовчав і тільки показав жестами, що для дальших одкровень уста його запечатані.

В кімнаті «жертовних столів» залунала тиха мелодійна музика, під звуки якої хор жриць виконав урочистий танок. Фараон зняв свій золотий шолом і дорогий панцир і подарував Осірісові, зажадавши, щоб ці дари залишилися в скарбниці бога, а не були перенесені до Лабіринту.

За таку щедрість верховний жрець віддарував фараонові найвродливішу п’ятнадцятирічну танцівницю, яка, здавалось, була дуже задоволена своєю долею.

Коли фараон зайшов до «опочивальні» і сів на троні, його заступник у релігійних справах Сем під звуки музики і серед диму курильниць зайшов до святилища, щоб винести звідти божка.

Через півгодини під оглушливе калатання дзвоників у мороці кімнати з’явився золотий човен, прикритий завісами, які іноді ворушилися, наче за ними сиділа жива істота.

Жерці впали ниць, а Рамзес став пильно вдивлятися крізь прозорі завіси. Одна з них відхилилася, і фараон побачив надзвичайної краси дитину, яка дивилась на нього такими розумними очима, що володар Єгипту аж відчув якусь тривогу.

— Це Гор, — шепотіли жерці, — Гор, вранішнє сонце… Він син, і батько Осіріса, і чоловік своєї матері, яка є його сестрою.

Почалася процесія, але тільки по внутрішній частині храму. Попереду йшли арфісти і танцівниці, далі білий бик із золотим щитом між рогами. За ними йшли два хори жерців і верховні жерці, які несли божка, потім знову хори й, нарешті, фараон у ношах, які несли восьмеро жерців.

Коли процесія обійшла всі зали й галереї храму, божок і Рамзес повернулися до «опочивальні». Тоді завіси на святому човні ще раз розхилилися й чудове дитя вдруге всміхнулося фараонові. Після цього човен і божка Сем відніс до святилища.

«Може б, стати мені верховним жерцем?» — подумав володар, якому дитя так сподобалося, що він був би радий бачити його якнайчастіше.

Та коли він вийшов із храму і побачив сонце й величезні юрби людей, що радісно вітали його, Рамзес мусив признатися собі, що нічого не розуміє. Ані звідки взялося це чудове дитя, не схоже на жодне з єгипетських дітей, ані звідки ця надлюдська мудрість в його очах, ані взагалі що це все означає?..

Раптом він згадав свого вбитого синочка, який міг би бути теж такий гарний, як і це дитя, і володар Єгипту на очах у ста тисяч підданців заплакав.

— Прихилився до віри!.. Новонавернений фараон!.. — вигукували жерці. — Тільки ступив до храму Осіріса, і враз зворушилося його серце!..

Того самого дня один сліпий і двоє паралітиків, що молилися під муром храму, зцілилися. А рада жерців ухвалила, щоб цей день залічити до чудотворних і на зовнішній стіні храму змалювати картину, що зображала б фараона в сльозах і зцілених калік.

Вже геть пополудні Рамзес повернувся до свого палацу, щоб вислухати звіти. Коли всі сановники вийшли з кабінету фараона, увійшов Тутмос і сказав:

— Жрець Саменту хоче віддати тобі шану, святий володарю.

— Добре, впусти його сюди.

— Він просить, повелителю, щоб ти прийняв його в наметі посеред військового табору, пояснюючи це тим, що мури палацу люблять підслухувати…

— Цікаво мені, чого він хоче? — сказав фараон і повідомив придворним, що ніч проведе в таборі.

Перед заходом сонця фараон виїхав з Тутмосом до свого вірного війська і знайшов там царський намет, при якому, за наказом Тутмоса, несли варту азіати.

Увечері прийшов Саменту, одягнений у плащ прочанина, і, шанобливо привітавши його святість, прошептав:

— Мені здається, всю дорогу за мною йшов якийсь чоловік, що зупинився неподалік від твого божественного намету. Може, його підіслали верховні жерці?..

За наказом фараона Тутмос вибіг з намету й справді наткнувся на чужого офіцера.

— Хто ти такий? — спитав він.

— Я Євнана, сотник полку Ісіди… Нещасний Євнана, ти не пам’ятаєш мене?.. Понад рік тому на маневрах під Пі-Баїлосом я помітив священних скарабеїв.

— А, це ти!.. — перебив Тутмос. — Але ж твій полк не стоїть в Абідосі.

— Чистої води правда плине з уст твоїх. Ми стоїмо в злиденній околиці під Меною, де жерці заставили нас підправляти канал, наче яких селян або євреїв…

— Звідки ж ти тут узявся?

— Я виблагав у старших кількаденний перепочинок, — відповів Євнана, — і, як спраглий олень до джерела, помчав сюди, скільки сили в швидких моїх ногах.

— Чого ж ти хочеш?

— Хочу вимолити милосердя в його святості, щоб захистив перед голеними головами, які не дають мені підвищення, бо я співчуваю мукам наших воїнів.

Стурбований Тутмос повернувся до намету й переказав фараонові розмову з Євнаною.

— Євнана?.. — повторив фараон. — Звичайно, я пам’ятаю його… Наробив він нам тоді клопоту із своїми скарабеями, хоча, правда, з ласки Гергора дістав за це п’ятдесят київ. Кажеш, він скаржиться на жерців?.. Давай його сюди!..

Фараон звелів Саменту вийти на другу половину намету і послав свого улюбленця по Євнану.

Незабаром з’явився невдатливий офіцер. Він упав ниць, а потім, стоячи на колінах і зітхаючи, сказав:

— «Щодня я молюся Ра-Гармахісу при його сході й заході, і Амонові, і Ра, і Пта, й іншим богам та богиням, щоб ти здоровий був, володарю Єгипту! Щоб ти довго жив! Щоб тобі завжди щастило, а я щоб міг милуватись хоч блиском твоїх п’ят…»

— Чого він хоче? — спитав фараон Тутмоса, уперше дотримуючись етикету.

— Його святість зволить питати, чого ти хочеш? — повторив Тутмос.

Лицемірний Євнана, і далі стоячи на колінах, повернувся до царського улюбленця:

— Ти, достойний, — вухо і око нашого повелителя, який дає нам радість і життя, отже, відповім тобі, як на суді Осіріса. Я служу в жрецькому полку божественної Ісіди вже десять років, з них шість років воював на східних кордонах. Ровесники мої вже стали полководцями, а я досі лише сотник і весь час дістаю киї з наказу богобоязливих жерців. За що ж чинять мені таку кривду? «Удень я звертаю серце моє до книжок, а вночі читаю, бо дурень, що втікає від книжки так, як прудка газель, своєю глупотою схожий на осла, якого б’ють щодня, схожий на глухого, який нічого не чує і до якого треба говорити з допомогою жестів. Незважаючи на цю мою пристрасть до науки, я не вихваляюся своїми знаннями, а раджуся з усіма, бо від кожного можна чогось навчитися, а достойним мудрецям складаю шану!..»

Фараон нетерпеливо ворухнувся, але слухав далі, знаючи, що така велемовність обов’язкова для єгиптянина, бо вважається, що цим він виявляє найвищу шану до свого начальства.

— Отакий я, — говорив далі Євнана. — «В чужій оселі я не заглядаюся на жінок, слугам даю їсти, що їм належить, та, коли йдеться про мене, не сперечаюся при поділі. У мене завжди задоволення на обличчі, а з начальниками я чемний і не сідаю, коли старший стоїть. Я не нахабний і непроханим не заходжу, до чужого дому. Що побачить моє око, про те я мовчу, бо знаю, що ми глухі для тих, хто любить багато говорити. Мудрість учить, що тіло людини — наче комора, повна різноманітних відповідей. Тому я завжди вибираю найкращу і висловлюю її, а безглузду відповідь тримаю замкненою в тілі моїм. Чужих наговорів не повторюю, а коли мені дають доручення, — виконую його якнайкраще…» І що я маю за це?.. — закінчив Євнана, підвищивши голос. — Голодую, ходжу в лахмітті, а на спині лежати не можу, така вона збита. Читаю в книжках, що жрецький стан винагороджував хоробрість і розторопність. Та це, мабуть, було колись та й дуже давно. Бо теперішні жерці одвертаються спиною до розумних, а мужність і силу вибивають із офіцерських кісток…