Фараон - Прус Болеслав - Страница 76

— Не журися, володарю! Наскільки мені відомо, вся знать, усі номархи, всі воєначальники чули дещо про цю угоду й дуже обурені. Дай тільки знак — і ми розіб’ємо таблиці з угодою об голову Саргона чи навіть самого Ассара…

— Але ж це був би бунт проти його святості… — так само тихо відповів царевич.

Обличчя в Тутмоса спохмурніло.

Я не хотів би ранити твого серця, — мовив він, — але… твій рівний найвищим богам батько тяжко хворий.

— Це неправда!.. — підхопився царевич.

— Правда, тільки не показуй нікому, що ти знаєш про це. Його святість дуже змучений перебуванням на цій землі і вже прагне її покинути. Але жерці затримують його, а тебе не допускають до Мемфіса, щоб без перешкоди підписати угоду з Ассірією…

.— Але ж вони зрадники!.. Зрадники!.. — шептав розлючений царевич.

— І тому тобі неважко буде розірвати цю угоду, коли ти візьмеш владу після батька (хай він живе вічно!).

Царевич замислився.

— Легше, — сказав він, — підписати угоду, ніж її розірвати.

— І розірвати легко! — усміхнувся Тутмос. — Хіба ж немає в Азії непокірних племен, які можуть напасти на наші кордони? Хіба божественний Нітагер із своїм військом не стоїть на сторожі, щоб відбити напад ворогів і перенести війну в їхні країни? Ти думаєш, у Єгипті не знайдуться люди, здатні носити зброю, і гроші на війну? Ми всі підемо воювати, тому що кожен може щось собі, мати з цього і так чи інакше забезпечити собі життя… Адже лежать у храмах скарби… А в Лабіринті!..

— Хто ж їх добуде звідти? — перебив із сумнівом царевич.

— Хто?.. Кожен номарх, кожен офіцер, кожен придворний зробить це, аби тільки він мав наказ фараона… а молодші жерці покажуть нам дорогу до їхніх сховів.

— Не осміляться… Кара богів… Тутмос зневажливо махнув рукою.

— Хіба ми селяни чи пастухи, щоб боятися богів, з яких кепкують і євреї, і фінікійці, й греки, і яких кожен найманий воїн зневажає безкарно? Це жерці повигадували байки про богів, у які вони самі не вірять. Ти ж знаєш, що в храмах визнають тільки єдиного бога… Вони роблять чудеса, з яких самі сміються… Тільки селяни, як і колись, б’ють чолом перед статуями богів. А вже робітники сумніваються у всемогутності Осіріса, Гора й Сета, писарі ошукують богів у розрахунках, а жерці послуговуються ними, як ланцюгами й замками, що бережуть їхні багатства… Ого! Минули ті часи, — вів далі Тутмос, — коли Єгипет вірив усьому, що йшло від храмів. Тепер ми ображаємо фінікійських богів, фінікійці — наших, і чомусь нікого не вражають громи небесні…

Намісник пильно подивився на Тутмоса.

— Звідки тобі приходять у голову такі думки? — спитав він. — Адже не так давно ти бліднув лише від згадки про жерців…

— Бо я був один. А тепер, коли я знаю, що всі придворні думають так само, я став сміливіший…

— А хто придворним і тобі сказав про угоду з Ассірією?

— Дагон та інші фінікійці, — відповів Тутмос. — Вони навіть обіцяли, як настане час, підбурити азіатські племена, щоб наше військо мало привід перейти кордон. А коли ми вийдемо на дорогу до Ніневії, фінікійці та їхні спільники приєднаються до нас… Ти матимеш армію, якої не мав навіть Рамзес Великий!..

Царевичу не сподобалася така старанність фінікійців, проте він тільки запитав:

— А що буде, як жерці довідаються про ваші розмови?.. Тоді ніхто з вас не уникне смерті.

— Нічого вони не довідаються! — весело відповів Тутмос. — Вони надто покладаються на свою могутність, погано платять шпигунам і настроїли проти себе весь Єгипет через свою пожадливість та пиху. Знать, військо, писарі, робітники, навіть, нижчі жерці тільки чекають сигналу, щоб захопити храми, забрати скарби й покласти їх до підніжжя трону. Коли в них не буде скарбів, святі мужі втратять усяку владу. Вони навіть перестануть творити чудеса, бо й для цього потрібні золоті персні…

Царевич перевів розмову на щось інше і врешті зробив знак Тутмосу, що той може йти.

Залишившись на самоті, він почав міркувати.

Він був би в захваті від цього ворожого ставлення знаті до жерців та від войовничості вельмож, якби цей запал не спалахнув так раптово і якби за ним не крилися фінікійці.

Це змушувало наступника трону бути обережним. Він розумів, що в єгипетських справах краще покладатися на патріотизм жерців, ніж на приязнь фінікійців.

Та раптом він пригадав батькові слова, що фінікійці правдиві й вірні, коли це їм вигідно. Без сумніву, фінікійці були дуже зацікавлені в тому, щоб не підпасти під владу Ассірії. На Випадок війни на них можна було б опертись, як на спільників, бо поразка єгиптян насамперед відбилася б на Фінікії.

З другого боку, Рамзес не припускав, що жерці, навіть уклавши таку ганебну угоду з Ассірією, пішли на зраду. Ні, це були не зрадники, а зледащілі сановники. їм був потрібний мир, щоб множити свої багатства, й розширювати владу. Вони не хотіли війни, бо війна зміцнила б владу фараона, а їх самих наразила б на тяжкі видатки.

І молодий царевич, хоч іще не мав досвіду, зрозумів, що повинен бути обережним, не поспішати, нікого не. відштовхувати, але й, нікому дуже не довіряти. Він уже вирішив розпочати війну з Ассірією, але не тому, що її хотіли знать і фінікійці, а тому, що Єгипту було потрібне багатство й раби.

Та, зважившись на війну, він хотів діяти розважно: поступово схилити до неї стан жерців і лише в разі їхнього опору знищити їх з допомогою війська і знаті.

І саме тоді, коли святі Мефрес і Ментезуфіс сміялися з пророкувань Саргона, що наступник трону не піддасться жерцям, а змусить їх коритися, вже тоді царевич мав готовий план приборкання жерців і знав, які має для цього засоби. Але коли починати цю боротьбу і як її вести, мало показати майбутнє.

«Час — найкращий порадник», — сказав він сам собі.

Тепер царевич був спокійний і задоволений, як людина, яка після довгих вагань знає, що їй робити, і вірить у власні сили. І щоб позбутися навіть слідів недавнього хвилювання, він пішов до Сари.

Граючись з сином, він завжди забував про свої клопоти, і втіха сповнювала його серце.

Минувши сад, він зайшов до палацу своєї першої коханки і застав її знову в сльозах.

— О Саро! — вигукнув він. — Якби в твоїх грудях був Ніл, ти могла б і його виплакати.

— Я вже не буду… — мовила вона, але ще рясніші сльози полилися з її очей.

— Що з тобою? — спитав царевич. — Мабуть, знов знайшла собі якусь ворожку, яка налякала тебе фінікіянками?

— Я боюся не фінікіянок, а Фінікії! — відповіла Сара. — О мій повелителю, ти навіть не знаєш, які це підступні люди…

— Палять дітей? — спитав, усміхнувшись, царевич.

— А ти думаєш, ні?.. — сказала Сара, дивлячись на нього великими очима.

— Вигадки! Я знаю напевно від князя Гірама, що все це вигадки!..

— Гірам?! — скрикнула Сара. — Гірам, та він же найбільший розбійник! Спитай мого батька, він тобі розкаже, як Гірам заманює на свої кораблі молодих дівчат у далеких краях і, розпустивши вітрила, вивозить їх, щоб продати. У нас була ясноволоса невільниця, яку викрав Гірам. Вона гинула з туги за своїм краєм, але не могла навіть розказати, де її батьківщина. Так і померла!.. Такий Гірам, такий же негідник Дагон, такі всі ці мерзотники…

— Може, й так, але що нам до того? спитав царевич.

— А ось що, — відповіла Сара. — Ти, мій повелителю, слухаєш зараз порад фінікійців, а тим часом наші євреї вивідали, що Фінікія хоче викликати війну між Єгиптом і Ассірією… Нібито навіть найбільші купці й лихварі фінікійські дали страшну клятву, що доб’ються цього…

— Навіщо ж їм війна? — спитав царевич з удаваною байдужістю.

— Навіщо? — вигукнула Сара. — Вони і вам, і ассірійцям постачатимуть зброю, товари й відомості про ворога, а за це все змусять удесятеро більше платити… Обдиратимуть мертвих і поранених з обох сторін… У ваших і в ассірійських воїнів скуповуватимуть награбовані речі й невільників… Хіба цього мало?.. Єгипет і Ассірія будуть сплюндровані, а Фінікія збудує нові склади для своїх скарбів.

— Хто ж тобі виклав таку мудрість? — усміхнувся царевич.