Фараон - Прус Болеслав - Страница 81

Наступник трону наказав подвоїти варту коло палацу і, доведений до відчаю, пішов до себе.

«Ніколи б не повірив, — думав він, — що одна слабенька жінка може наробити стільки клопоту!.. Чотири щойно впіймані гієни не зрівняються в неспокійності з цією фінікіянкою!..»

У себе царевич застав Тутмоса, який щойно повернувся з Мемфіса й ледве встиг викупатись і переодягнутись після подорожі.

— Що ти скажеш мені? — спитав царевич, догадуючись, що його улюбленець не привіз добрих вістей. — Бачив ти його святість?

— Я бачив сонцесяйного бога Єгипту, — відповів Тутмос, — і ось що він мені прорік…

— Кажи, — мовив царевич.

— Ось що прорік володар наш, — вів далі Тутмос, схрестивши руки на грудях і схиливши голову. — Так сказав володар: «Тридцять чотири роки везу я важку колісницю Єгипту і так втомився, що вже прагну до моїх великих предків, які заселяють край західний. Скоро я покину цю землю, і тоді син мій Рамзес сяде на троні і чинитиме з державою те, що йому підкаже мудрість…»

— Так сказав мій богорівний батько?

— Це його слова, точно повторені, — відповів Тутмос. — Кілька разів ясно сказав мені наш володар, що не лишає тобі ніяких настанов на майбутнє, щоб ти міг правити Єгиптом, як сам схочеш…

— О святий! Невже він справді так тяжко хворий?.. Чому ж він не дозволяє мені поїхати до нього?.. — з жалем спитав царевич.

— Ти повинен бути тут, бо тут можеш бути потрібний,

— А угода з Ассірією?.. — спитав наступник трону.

— Укладена так, що Ассірія може без перешкод з нашого боку провадити війну на сході й півночі. Але питання з Фінікією лишається нерозв’язаним, поки ти не вступиш на трон…

— О благословенний!.. О святий володарю!.. — вигукнув царевич. — Від якої страшної спадщини ти мене врятував!..

— Отже, справа з Фінікією відкладена, — додав Тутмос. — Але разом з тим сталася погана річ, бо його святість, аби довести Ассірії, що він не перешкоджатиме їй вести війну з північними народами, наказав зменшити наше військо на двадцять тисяч найманих воїнів…

— Що ти сказав?.. — здивовано скрикнув царевич. Тутмос засмучено покивав головою.

— Я кажу правду, — відповів він. — Вже навіть розпущено чотири лівійські полки…

— Але ж це безумство! — аж застогнав царевич, ламаючи руки. — Нащо ж ми так ослаблюємо себе і куди дінуться ці люди?..

— Отож-бо й є, що вони вже рушили в Лівійську пустелю і там або нападуть на лівійців і нароблять нам клопоту, або об’єднаються з ними, щоб спільно вдарити на наші західні кордони…

— Я нічого про це не чув!.. Що вони наробили!.. І коли? Жодна звістка про це не дійшла до нас!.. — не знаходив собі місця царевич.

— Бо розпущені найманці рушили в пустелю з Мемфіса, а Гергор заборонив про це говорити кому б то не було…

— Виходить, навіть Мефрес і Ментезуфіс не знають про це? — спитав намісник.

— Вони знають, — відповів Тутмос.

— Вони знають, а я ні!..

Царевич раптом заспокоївся, але зблід і на його молодому обличчі відбилась страшна ненависть. Він схопив за руки свого повірника і, міцно стискаючи їх, тихо заговорив:

— Слухай… Священними головами мого батька й матері… пам’яттю Рамзеса Великого… всіма богами, якщо вони є… клянуся, що коли стану фараоном і жерці не схиляться перед моєю волею, я розчавлю їх…

Тутмос слухав вражений.

— Я або вони!.. — закінчив царевич, — Єгипет не може мати двох володарів…

— І завжди мав лише одного — фараона, — додав Тутмос.

— А ти будеш мені вірний?

— Я, і вся знать, і військо, присягаюсь тобі в цьому.

— Годі! — сказав царевич. — Нехай собі зараз розпускають наймані полки… нехай підписують угоди… нехай криються від мене, мов кажани, і нехай обдурюють нас усіх!.. Але настане час… А тепер, Тутмосе, спочинь після дороги і приходь до мене ввечері на бенкет… Ці люди так мене обплутали, що я можу лише розважатись… Ну що ж, будемо розважатись… Але колись я покажу їм, хто справжній володар Єгипту: вони чи я…

З того дня в палаці знову почалися бенкети. Царевич, ніби соромлячись своїх воїнів, не провадив з ними військової муштри. Натомість палац його кишів знаттю, офіцерами, фокусниками і співачками, а ночами відбувались несамовиті оргії, де звуки арф змішувалися з вереском п’яних гуляк і спазматичним сміхом жінок.

На один із таких бенкетів Рамзес запросив Каму, але вона відмовилась. Царевич образився на неї. Помітивши це, Тутмос спитав Рамзеса:

— Мені казали, володарю, що Сара втратила твою ласку?

— Не згадуй мені про цю єврейку, — відповів царевич. — Хіба ти не знаєш, що вона зробила з моїм сином?

— Знаю, — відповів улюбленець, — але мені здається, що це сталося не з її вини. Я чув у Мемфісі, що твоя богорівна мати, цариця Нікотріс, і достойний міністр Гергор зробили твого сина євреєм, щоб він міг колись стати ізраїльським царем.

— Але ж у ізраїльтян немає царя, є лише жерці і судді, — перебив царевич.

— Немає, але вони хочуть його мати їм теж надокучила влада жерців.

Наступник зневажливо махнув рукою.

— Візник його святості, — сказав він, — важить більше, ніж усі ті царі, а тим паче якийсь там цар ізраїльтян, якого ще навіть немає…

— В кожному разі, Сарина провина не така вже велика, — наполягав Тутмос.

— Так знай, що колись я відплачу і жерцям.

— У цьому випадку вони теж не дуже винні. Достойний Гергор зробив це, прагнучи збільшити славу й могутність твоєї династії, і діяв він з відома цариці Нікотріс.

— А Мефрес чого втручається у мої справи?.. — спитав царевич. — Адже він повинен пильнувати тільки храми, а не впливати на долю нащадків фараона…

— Мефрес геть здитинився… Весь двір фараона сміється зараз з його дивацтв, про які я, правда, сам нічого не знаю, хоч майже щодня бачив і бачу святого мужа…

— А це цікаво! Що ж він робить?..

— Він по кілька разів на добу, — відповів Тутмос, — відправляє урочисту службу в найпотаємнішій частині храму і наказує своїм жерцям стежити, чи боги не підносять його в повітря під час молитви.

— Ха-ха-ха! — розсміявся наступник трону. — І все це діється в Пі-Басті, на наших очах, а я нічого не знаю…

— Це жрецька таємниця…

— Таємниця, про яку говорять усі в Мемфісі!.. Ха-ха-ха! В цирку я бачив халдейського фокусника, який теж піднімався в повітря.

— І я бачив, — сказав Тутмос, — але це був фокус. А от Мефрес хоче справді вознестися над землею на крилах своєї побожності…

— Нечуване блазенство! — мовив царевич, — Що ж на це інші жерці?

— Здається, в святих папірусах є згадки, що в давні часи бували в нас пророки, які вміли підніматися в повітря, тому жерців не дивує це бажання Мефреса. А оскільки, як тобі відомо, у нас підлеглі бачать те, що подобається їхнім начальникам, то деякі святі мужі кажуть, що Мефрес справді під час молитви підноситься на кілька пальців від землі…

— Ха-ха-ха!.. І цією великою таємницею розважається весь двір, а ми, як селяни або землекопи, навіть не догадуємось про чудеса, що діються у нас під боком… Нещасна доля наступника єгипетського трону!.. — сміявся царевич.

Заспокоївшись, Рамзес, на повторне прохання Тутмоса, наказав перевести Сару з дитиною з дому для челяді в маленький палац, де перші дні жила Кама.

Слуги наступника трону щиро зраділи цьому наказові володаря, і всі служниці, невільники і навіть писарі провели Сару до нової домівки з музикою й вигуками радості.

Фінікіянка, почувши галас, запитала, що сталося. А коли їй відповіли, що Сара знову здобула ласку наступника трону і що з челядницької вона знову перейшла до палацу, колишня жриця розлютилася і звеліла покликати до себе Рамзеса.

Царевич прийшов.

— Так от як ти поводишся зі мною!.. — крикнула Кама, вже геть не тямлячись. — Так от як!.. Ти обіцяв мені, що я буду першою твоєю жінкою, та не встиг молодик обійти й половини неба, як ти зламав свою обіцянку! Може, ти думаєш, що помста Ашторет падає тільки на жриць і не досягає синів фараона?..

— Скажи своїй Ашторет, — спокійно відповів царевич, — щоб вона ніколи не погрожувала царським синам, бо й вона піде в дім для челяді.