Фараон - Прус Болеслав - Страница 95

— А хіба тут нема Патрокла; Тутмоса і, нарешті, Ментезуфіса? Який же я полководець, коли мені не можна навіть погнатися за ворогами?.. Адже вони за кількасот кроків від нас, і в них зморені коні…

— Через годину ми повернемося з ними… Досить тільки руку простягти… — загомоніли азіати.

— Патрокле, Тутмосе, залишаю на вас військо! — вигукнув царевич. — Відпочиньте, а я зараз повернуся…

Він пришпорив коня і поскакав галопом, грузнучи в піску, а за ним зо два десятки вершників і Пентуер.

— А ти чого з нами, пророче? — спитав його царевич. — Краще піди поспи… Ти нам зробив сьогодні важливі послуги…

— Може, я тобі ще стану в пригоді, — відповів Пентуер.

— Залишся… Я наказую тобі…

— Найвища рада доручила мені ні на крок не відступати від тебе, достойний царевичу.

Рамзеса пересмикнуло.

— А якщо ми попадемо в засідку? — спитав він.

— То й там я не залишу тебе, володарю — сказав жрець.

Розділ сорок четвертий

В голосі Пентуера було стільки доброзичливості, що здивований царевич замовк і дозволив йому їхати.

Вони були в пустелі. Кроків за двісті позаду них залишалося військо, а за кількасот кроків перед ними маячили втікачі. Але переслідувачі, так само як і втікачі, ледве посувалися вперед, хоч і ті, й ті щосили шмагали і підганяли своїх коней. Згори жахливо пекло сонце, в рот, у ніс, а особливо в очі, набивалася дрібна, але їдуча пилюка, а коні весь час грузли в розпеченім піску. В повітрі стояла моторошна тиша.

— Але ж не може так бути весь час, — сказав наступник трону.

— Буде ще гірше, — відповів Пентуер. — Бачиш, достойний царевичу, — показав він на втікачів, — їхні коні вже по коліна грузнуть в піску…

Царевич засміявся, бо саме в цей час вони вибралися на трохи твердіший грунт і з сотню кроків проїхали клусом. Але одразу ж їм знову заступило дорогу піщане море, і вони знову мусили просуватися кроком.

Люди обливалися потом, коні були змилені.

— Душно! — тихо мовив царевич.

— Слухай, володарю, — озвався Пентуер, — недобрий це день для гонитви в пустелі. Сьогодні зранку священні комахи були дуже неспокійні, а потім заклякли. І мій жрецький ніж через силу ввійшов у глиняні піхви; це означає, що буде жахлива спека. А. обидва ці явища — спека й летаргічний стан комах — віщують бурю. Вертаймось, бо ми вже не тільки втратили з поля зору наш табір, а навіть не долинає до нас його гомін.

Рамзес глянув на жерця майже зневажливо.

— І ти думаєш, пророче, — мовив він, — що я, пообіцявши схопити Мусавасу, можу повернутись ні з чим, злякавшись спеки й бурі?

Вони їхали далі. В одному місці грунт знову став твердий, і вони наблизились до втікачів на таку відстань, що до них можна було б докинути каменем з пращі.

— Гей, ви там!.. — гукнув наступник трону — Здавайтесь!.. Лівійці навіть не озирнулися, вони насилу брели по піску.

Якусь мить здавалось, що вони вже не втечуть. Та ось загін наступника трону знову натрапив на глибокий пісок, а втікачі прискорили крок і зникли за пагорком. Азіати вигукували прокляття, царевич зціпив зуби. Нарешті коні почали все глибше грузнути в піску і зупинятися. Верхівці змушені були позлазити з них і йти пішки. Раптом один з азіатів дуже почервонів і впав на пісок. Царевич звелів укрити його плащем і сказав:

— Ми заберемо його, коли повертатимемось назад.

Ледве добрели вони до вершини піщаного пагорка й побачили лівійців. Але й для тих дорога була дуже важка, у них пристало двоє коней.

Єгипетський табір зовсім уже сховався за піщаними горбами, і якби Пентуер і азіати не вміли орієнтуватися за сонцем, вони вже не втрапили б назад.

В почті царевича впав другий верхівець. На губах у нього виступила кривава піна. І цього залишили разом з конем, А тут іще на тлі пісків з’явилися скелі, між якими зникли лівійці.

— Володарю, — сказав Пентуер, — там може бути засідка….

— Нехай буде смерть, і нехай вона мене забере! — відповів наступник трону чужим голосом.

Жрець здивовано подивився на нього: він не сподівався від царевича такої впертості.

До скель було недалеко, але дорога була неймовірно важка. Треба було не лише йти самим, а ще й витягати з піску коней. Всі брели, вгрузаючи в пісок вище кісточок; траплялися місця, де ноги вгрузали аж по коліна.

А згори все палило сонце, страшне сонце пустелі, кожен промінь якого не тільки пік і сліпив очі, а просто колов тіло. Найвитриваліші азіати падали від утоми: в одного спухли губи й язик, в другого шуміло в голові й перед очима пливли чорні кола, третього морив сон, в усіх нили суглоби і зникло відчуття жари. Якби їх запитали, чи дуже зараз пече, вони б не змогли відповісти.

Грунт під ногами знову став твердіший, і почет Рамзеса зайшов між скелі. Царевич, який найбільше серед усіх володів собою, почувши храп коней, звернув убік і в затінку під скелею побачив купку людей, які лежали, де хто впав. Це були лівійці.

На одному з них, юнакові років двадцяти, була пурпурова, гаптована золотом, сорочка, золотий ланцюг на шиї і багато оздоблений меч. Здавалося, він лежав непритомний; очі його закотилися, на губах виступила піна. Рамзес упізнав у ньому ватажка. Він підійшов до нього, зірвав з шиї ланцюг і відчепив меч.

Якийсь старий лівієць, здавалося, трохи менше стомлений від інших, побачивши це, озвався:

— Хоч ти й переможець, єгиптянине, але вшануй княжого сина, який був нашим воєначальником.

— То це син Мусаваси? — спитав царевич.

— Твоя правда, — відповів лівієць, — це Техенна, син Мусаваси, наш ватажок, який вартий, навіть того, щоб бути єгипетським князем.

— А де Мусаваса?

— Мусаваса в Главкусі і збирає велике військо, яке помститься за нас.

Інші лівійці не озивались; вони навіть не глянули на своїх переможців. За наказом царевича азіати роззброїли їх, не зустрівши опору, і самі сіли в затінку під скелею.

В цю хвилину не було тут ні друзів, ні ворогів, а лише безмежно втомлені люди: смерть чигала на них. усіх, і вони хотіли тільки відпочити.

Пентуер, бачачи, що Техенна лежить непритомний, став на коліна і схилився над його головою, так що ніхто не міг бачити, що він робить. Раптом Техенна став дихати, заворушився й розплющив очі, потім сів, потираючи чоло, як людина, яка ще не зовсім прокинулася від міцного сну.

— Техенно, ватажок лівійців, — звернувся до нього Рамзес, — ти і твої люди — полонені його святості фараона.

— Краще вбий мене одразу, — буркнув Техенна, — ніж я мушу втратити, свободу.

— Якщо твій батько Мусаваса скориться й укладе мир з Єгиптом, ти ще будеш вільний і щасливий…

Лівієць відвернув голову і ліг, байдужий до всього. Рамзес сів біля нього, і за хвилину його охопило якесь заціпеніння: він наче заснув.

Він отямився хвилин через п’ятнадцять, трохи бадьоріший, подивився на пустелю і аж скрикнув від захвату; на обрії виднілися зелена рівнина, вода, густі пальми, а трохи вище — поселення і храми. Довкола всі спали — і азіати, й лівійці. Тільки Пентуер стояв на виступі скелі, прикривши долонею очі, і вдивлявся в далечінь.

— Пентуере! Пентуере! — гукнув Рамзес. — Ти бачиш цей оазис?..

Він схопився й підбіг до жерця, обличчя якого здавалося заклопотаним.

— Ти бачиш оазис?..

— Це не оазис, — відповів Пентуер, — це блукає в пустелі дух якогось краю, якого давно вже немає на світі… Але он там… там справді щось є!.. — додав він, показуючи рукою на південь.

— Гори? — спитав царевич.

— Придивися краще.

Царевич придивився і раптом сказав:

— Мені здається, що там підіймається якась темна маса… Мабуть, у мене стомилися очі.

— Це тифон, — прошептав жрець. — Тільки боги можуть врятувати нас, якщо схочуть…

І справді, Рамзес відчув на обличчі подув, який навіть серед пустельної спеки здався йому гарячим. Подув цей, спершу такий невідчутний, дужчав і ставав усе гарячіший, і водночас темна смуга підносилася в небо з дивовижною швидкістю.