Фелікс Австрія - Андрухович Софія - Страница 12

Я вже мовчу, що весь поділ графської сукні заляпаний болотом, до того ж, його задирає поривчастим вітром, оголюючи обтягнуті шовковими панчохами аристократичні стегна (це я, звісно, про ту дурнувату скляну стелю, крізь тріщину в якій крапає дощ).

Коли я нині рано-вранці зібралася по рибу, дощ нарешті вщух, тож я навіть не одягала плаща — лишень ґумаки і капелюха з широкими крисами. Я викотила назовні свого ровера марки «Duerkopp Diana», розуміючи, що їхати на ньому в ці багна — затія ризикована. Але, зрештою, ризиковано взагалі виїздити з дому в цю пору, сподіваючись не намокнути як хлющ, не загрузнути в болоті, не впасти, не виявитись змитим до однієї з Бистриць. Якщо ж мені судилося не повернутися нині додому і замість того, щоб привезти живих линів на обід для отця Йосифа, самій стати поживою для линів і безславно загинути — так тому й бути. Малоймовірно, що хтось на нашій віллі зі скляною стелею помітить мою відсутність.

Я сміливо затикаю свою довгу спідницю за пояс — щоб не плуталась у колесах — перекидаю ногу через високу раму і, однією ступнею впіймавши педаль, другою кілька разів відштовхуюсь від землі.

Липовою їдеться приємно: аж такої багнюки тут немає, теребовлянські плити з гідністю витримують повінь. Повітря, насичене вологою, здається приємним прохолодним нектаром.

Я мчу безлюдним хідником під мокрими липами, що вже обтрусились від цвіту, але все ще продовжують солодкаво пахнути. Час від часу доводиться сповільнюватись там, де тривають роботи над артерією міської каналізації: тут трапляються і глибокі ями, на дні яких полискує темне багно, а краї із жирної глини готові от-от обвалитись додолу, мов кавалки розтопленого вершкового масла.

Краєм ока вихоплюю звичні вілли, прикрашені люнетами й тимпанами; фронтони серед рясного липового листя, класичні портики й колонади, ковані брами й балкончики. Іноді, маючи особливий настрій, я уявляю себе серед римських ренесансових палациків, якими інспіровані деякі з місцевих вілл. Ось триповерхова кам’яниця, довгу ґалерею якої головами підтримують скулені химери — у них вишкірені обличчя, навислі над ротами гачкуваті носи й загострені вуха, вони наче сидять навпочіпки на краю урвища, притиснувши рукою коліно до грудей.

А кам’яниця під номером 32 на перехресті Липової та Ґіллера — ну чисто тобі «Palazzo della Cancelleria» (так каже Петро): вікна кожного з трьох поверхів, розташовані на спільній осі, відрізняються обрисами та розмірами. Вікна першого поверху, делікатно обрамлені, пропорційні та напівкруглі, розміщено на балюстраді підвіконня й увінчано пишним карнизом, спертим на консолі. Це школа імені Тадеуша Чацького; проїжджаючи повз, оминаю дітей із ранцями, які прямують на заняття.

На Липовій постійно зводять щось нове. Наприклад, купець Адлерсберґ будує одночасно дві кам’яниці — тут мені доводиться навіть зійти з ровера, бо багнюки — мало не до пояса.

Під номером 16 — резиденція владики Андрея. Ця будівля у 80-х, здавалось, готова була розпастись на порох, вдова адвоката Пшибиловського зовсім її занедбала. Смішно було, коли граф Потоцький викупив будівлю й урочисто передав церкві. Мало хто міг повірити, що віряни пожертвують достатньо коштів, аби її відновити. А бачиш — відновили, і в ній, до єпископа Шептицького, жили по черзі обидва владики Юліани.

Я уявила, що в цю мить, коли кочусь на ровері під пахучими липами, владика Андрей жує ранковий бішкопт і дивиться на мене з вікна свого кабінету.

Із зовнішніми сходами кам’яниці пані Щепанської, де міститься греко-католицька капітула, так і не вдалося нічого зробити: вони перекривають половину хідника, хоча радний доктор Катценелленбоґен і вимагав від магістрату врегулювати цю прикру незручність. Але, очевидно, бурмістрові до того немає діла.

Навпроти починається будівництво греко-католицької семінарії. Землю купив і переписав для цієї потреби владика Андрей, дай йому, Боже, здоров’я. Як би йому посмакували мої бішкоптові тістечка з абрикосами! Треба буде спробувати передати якось Петром. Чи, може, навіть отцем Йосифом, коли нагодую його линами.

Я завертаю праворуч, на Собеського, мало не потрапляю під якусь бричку, чую лайку відразу трьома мовами і, вилетівши на протилежний хідник, намагаюсь якомога швидше дістатись саду Ґізели. Навздогін мені лунають зойки українською, кпини польською і сичання німецькою.

Далі я вже неспішно кочусь охайними стежками поміж кругленьких голів катальп, повз тюльпанові дерева, листя яких схоже на відбитки фавнових ратиць, черпаю легенями неприємний запах айлантового листя, а далі — мало не морозяну терпку свіжість туї та ялівцю. На лавках, скулившись, сидять заспані лахмітники. Двоє розчіхраних гімназистів шкварчать товстою папіросою, з якої стирчать нитки тютюну.

Сад закінчується, і я потрапляю на Сапіжинську, просто до дверей фризієрсько-перукарського закладу з прозорими дверима. Крізь вітрини бачу ряди підставок для перук із пласкими обличчями, кілька великих люстер і руду клієнтку з ондуліновими кучерями, яка, найімовірніше, спить у кріслі, безпомічно відвісивши на обгорнуті пелериною груди нижню щелепу.

Їду вулицею Ґославського серед генделів і крамниць, наповнених порцеляною, шовками, косметикою та парфумами з Англії і Франції. І раптом опиняюсь у зовсім іншому світі: ніби хтось різко змінив декорацію, поки я кліпала очима.

Назустріч мені йдуть молоді рабини у чорному вбранні з лискучого сатину, з-під якого разять очі білизною снігові смуги шкарпеток; на головах у них — ярмулки, оторочені лисячим хутром. Вони завзято розмовляють між собою, сперечаються і кричать пронизливими голосами, жваво жестикулюючи, розмахуючи широкими рукавами своїх халатів, ніби вороновими крилами. Дехто зосереджено молиться, то здіймаючи руки догори, то притискаючи долоні до стіни синагоги.

Вулички тут щораз дрібнішають та звужуються, обсаджені, мов грибами, присадкуватими дерев’яними будиночками. Будинки фаршировано крамничками, майстернями годинникарів, шевців, кравців. Я в’їжджаю в невидиму хмару тяжких пахощів: смердить часником, сміттям і козами. Кози часто живуть у помешканнях разом із цими убогими багатодітними родинами.

Доводиться зійти з ровера: надто глибока багнюка. Ґумаки рятують: бреду мало не по коліна в калабанях, розлитих суцільними озерами. Мекають кози, галайкають діти. Там, де я проходжу, наче бризки болота, здіймаються заклики ганделесів, вуличних продавців, що стримлять у брамах зі своїми шміром, милом і повидлом, бритвами, щіточками, вінками цибулі й часнику.

Базар виявляється малолюдним як ніколи. Сьогодні до нас не дістались гуцули: дороги розмиті й затоплені, з гір у долину ніяк не зійдеш, поки повінь не скінчиться. Окремі селянки в цвітастих хустках сидять над кошиками овочів і фруктів. Іржуть коні, десь із протилежного боку лунають звуки жіночої бійки і сюрчання поліційного свищика. У наметі якась мадярка розповідає німецькою мовою, з якими пригодами її родина сюди дісталась: кобила втопилась, віз знесло течією, довелося брести по плечі у воді й добрий кілометр нести на головах плетені кошики з ягодами.

Нарешті я підходжу до великих оцинкованих мідниць із живою рибою. Над ними сидить велика грізна єврейка і спритно плете шкарпетку на довжелезних спицях. Її чорна кошлата перука збилась на потилицю, але жінка, цілком поглинута своїм заняттям, цього не помічає.

Не помічає вона й того, що я вже кілька хвилин переводжу погляд із неї на рибу, від якої аж кишить у мідницях: в одній звиваються, мов черви, товсті чорні вугрі, в іншій кружляють у зачарованому танку невеликі щуки, у третій — де найтісніше — спазматично відкривають круглі роти лини із жовтаво-зеленавим відблиском та сріблясті коропи.

«Скільки хочете за линів, пані?» — запитую я.

Жінка піднімає на мене величезні темні очі, прикриті важкими повіками.

«За линів? — каже грубим, майже чоловічим, голосом. — Линів нині мало, лини дорогі».

«Як це мало? Таж кажуть, що рибу тепер можна ловити голими руками», — дивуюсь я.