Фелікс Австрія - Андрухович Софія - Страница 28

28

Найвигадливіше та найпишніше були прикрашені крамниця новинок «Louvre» Бальтера, гандель П’єкожа, аптеки Бейля, Мацури, Рубля, крамниці Рутковського, Войса, Зіпсера, Стахевича, Вальтера, Ґуравського. Крамниці Гальпернів були удекоровані а-ля ville de Paris та а-ля ville de Londres. Крім того, відразу ж впадали в очі барвисті та яскраві цукерні Новорольського, Ертля і Штаффа, гандель вин Єґера.

Відірвавшись від музичного походу, ми рушили на Гетьманські вали. Там теж не було де яблуку впасти. Одна по одній гучно вибухали, засвистівши, ракети. Небо розцвітало вогняними квітами, павичевими хвостами, вишитими рушниками з феєрверків.

Ми зустріли в юрбі панство Баумель. Щаслива пані Цофія — така завжди трохи неуважна, але в охайній перуці — розповіла, що нині в закладі для старців та калік роздали сто обідів міським бідним. Авіґаїль і Фрума заходились шепотіти щось ніжне малому на вушко, пестливо доторкатись до його щік і пальчиків. Він принишк і прислухався до всього, що відбувалось. Я відчувала, як насторожено стукає його крихітне серце.

«Як же ви його назвали? — поцікавилась стара Баумель. — Він же сам не сказав свого імені?»

Ми всі троє розгублено перезирнулись. А тоді Петро, зупинивши свій погляд на двох каштанах з кошлатими гривами, на яких було розтягнуто урочистий напис «Felix Austria!», спішно вигукнув:

«Фелікс! Його звуть Фелікс».

У людській гущі можна було вирізнити власника складу різних спиртів, господиню покоїв зі сніданками, продавця блаватних товарів (полотна з Кросна, сукна з Ракшави, ґудзиків та манжетів), наглядача складу будівельної деревини, майстра чоловічого взуття і взуття для гімнастики, продавчиню модних товарів та кравецьких додатків, ювеліра і дзиґармайстра, а також продавця грамофонів, патефонів та платівок, розвізника дров, скупника збіжжя, чоловіка, який доставляє лід, пана, який виписує найкращу порцеляну, антиквара й інтроліґатора[45], миловара, продавців яєць, музичних інструментів, нафти, вудженини й масарських виробів, дріжджового маґната з родиною, короля паперу та шкільного приладдя, аптекарів, продавців парасольок, торгівців прянощами і пшеворським цукром, аґента бюро подорожей «Австро-Американа», банкірів та працівників кредитних товариств, друкарень з обмеженою концесією, електротехнічних установ, кельнерів, пекарів, прачок, ткачів із механічної ткальні вовняних хусток і талесів.

На Газовій людей ставало дедалі менше, натовп порідшав. А я так і не могла позбутись враження, що впізнаю у кожному другому отця Йосифа. Щоразу мене чекало неабияке розчарування: чужі обличчя, незнайомі, порожні — від цих емоційних смикань у мене гуло в голові і зовсім не було вже сил.

На Рибній площі розкинулось ціле циркове містечко. Мій улюблений Торн зі своїми акторами знову в місті.

Тут панують збудження й тиснява, товчуться розтелепи та роззяви, під ногами шмигають малі обірванці, я відчуваю вкрадливу присутність кишенькових злодюжок. Тяжкий запах людських тіл і гасу змішаний із запахом відходів та екскрементів тварин: коней, собак, ведмедів.

Горять смолоскипи і нафтові ліхтарі. Густий дим кількома струменями пре до затягнутого хмарами неба. Дим змішується з какофонією звуків: грають на скрипках і клекочуть цигани, намагаючись принагідно й собі урвати якогось ринського, Дурний Дзинзьо крутить обрубком руки ручку катеринки — розказує, що втратив руку під Мирополем у травні 1863 року; а з катеринки тим часом лунає моя мелодія:

На бал зійшлися маленькі лялі, Гарні в них сукні, гарні коралі. А найгарніша ляля — рожева: Цілого балу королева!

Ми пролазимо під линвами і підпорами, торкаємось темної цупкої тканини шатра, спотикаємось у темряві, натрапляємо на дедалі химерніших людей. Навколо — сміття і бруд, худа, як шкапа, жінка пере щось у мідниці і непривітно глипає на нас, якийсь хлопчина світить у темряві білками очей, чвиркає слиною крізь зуби і мне в пальцях папіросу. Звідкілясь мені відомо, що ця слина — темно-брунатного кольору, з вкрапленнями крові.

Ми йдемо вуличками справжнього міста, тільки замість будинків тут — криті вози. Пахне смаженою цибулею. Пахне старою гіркою оливою.

Певної миті я зауважую, що хлопчик у моїх обіймах напружений, його тільце стало тверде, як камінь, рученятами він цупко вчепився у мій жакет, а нігті аж впиваються у плечі. Він весь тремтить — тож Петро вирішує, що час повертати додому.

[…]

Розділ 12

Зовні він видається цілком нормальною дитиною. Все в ньому гаразд: два вуха, два гарні ока, схожі на зернята мигдалю, миловидне личко, міцне худеньке тіло.

Коли він не вигинається у неприродних позах, а сидить нерухомо за столом, дивлячись у вікно (буває й таке!), на кілька митей можна уявити, що він — звичайнісінький.

Але з кожною наступною хвилиною чимраз очевиднішим стає: з хлопчиком щось не так. Він інакший. І від цього усвідомлення тривога та страх піднімаються до горла, щось муляє і заважає.

Так мулько завжди буває перед невідомістю. Коли мусиш зробити щось, чого не робив досі. Зустрітися з чимось незнаним, із чимось чужим.

Серед почуттів, які викликає у мене Фелікс, найнестерпнішим і найсильнішим є пекучий сором.

Фелікс не посміхається, не плаче, не кривляється. Його обличчя завжди має один і той самий вираз. Він не видає жодних звуків, не кричить і не лютує. Хоч я певна, що Фелікс чудово розуміє мову — всі мови, які звучать навколо — він ніяк не реаґує на те, що до нього промовляють. І це мене часто доводить до сказу.

Натомість він уміє писати і списує цілі аркуші, повторюючи ті самі речення: «Два прегарні олеандри, дешево, на продаж. Два прегарні олеандри, дешево, на продаж».

«Батяре, — кричу я, — облиш це і йди митися!»

Він ніколи не буде сідати до мідниці з нагрітою водою, ніколи не буде хлюпатись у налитій в миску воді. Я завжди зливаю йому воду над мідницею високим і тонким струменем, і хоч бурчу при цьому: «Звідки ти такий взявся на мою голову, чому не можеш помитись, як усі люди», але насправді отримую задоволення від цього ритуалу.

Як і від багатьох інших Феліксових ритуалів.

Скільки нервів він мені витріпав своєю пасією до сховків. Часом півдня минає, аж я віднайду його. Він ховається у баняках, мідницях і відрах, у слоїках із широким горлом, у шухлядах комодів, на полицях спіжарні, у кошику для брудної білизни і скрині для білизни чистої, у виїмці під сходами, за п’єцами, під ліжками, за люстром, у горщику для вазона, на антресолі, у великому гасовому ліхтарі, який Петро приладнав на ґанку над входом, у макітрі, у виварці, у накаслику[46] поруч із Аделиним ліжком, у діжці на квашену капусту.

Я гукаю його і не знаходжу собі місця, перевертаю все догори дриґом, щоб потім тільки те й робити, аби без кінця і краю складати на місця і прибирати. Я втрачаю апетит і гумор, стаю зла і дратівлива. «Ну і най уже пропаде, — кажу Петрові й Аделі, — най засохне десь у мишачій дірі, бачити його не хочу, одне з другим, а то тільки принеси-подай цілими днями, ні до церкви не маю часу сходити, ні висповідатись».

Раз було, що він зник на три доби, і гіршого часу свого життя я пригадати не можу — хіба що, може, тоді, коли помер доктор Анґер. Сама не вірила, що цей німий чужинець так миттєво розрісся для мене до розмірів сонця. І це тим дивніше, що вголос я завше через нього лише нервую: звідки ти впав на мою голову, тільки тебе мені бракувало, холеро ти ясна! А тут ніби пси завили на місяць, всі нутрощі повивертало від туги. Я дістала страшну міґрень і, обклавши чоло льодом, впала на фотель у салоні. Навіть очей не могла розплющити, бо від світла і кольорів череп кришився, як гіпсовий.

вернуться

45

Інтроліґатор — оправник книг, палітурник.

вернуться

46

Накаслик — тумбочка.