Старі люди - Андрухович Софія - Страница 15

15

Are you smart? But don`t change a hair for me, Not if you care for me. Залишайся маленьким валентинчиком, не йди. День Валентина вчора, завтра і завжди.

Ми повернулися до нашого столу. Марта сама налила коньяку і знову скрутила папіроски.

— Музика Дюка Еллінґтона, слова Майкла Періша та Ірвінґа Майлза. «Sophisticated Lady», — назвав наступну пісню вокаліст.

— О, Дюк Еллінґтон! Я його знаю! — заголосно, як мені видалось, вигукнула Марта. Я схопив її за руку. Вона випручалась і сказала: — Я йду співати.

— Зачекай! — спробував я зупинити її вдруге.

— Вірніше, пісяти, — твердо пояснила вона, хоч не надто твердо стояла на ногах.

Підперши чоло рукою, я спідлоба дивився, як вона добрела до сцени, пробираючись між парами, що танцювали, і зупинилася, не відриваючи погляду від саксофоніста. Так стояла вона, може, з хвилину. Тоді вилізла на сцену, попередньо підтягнувши сукню до самих стегон, а я аж заскрипів зубами від цього її вибрику.

Вона взяла до рук другий мікрофон, вокаліст перелякано затнувся, охоронець кинувся до неї, але саксофоніст жестом зупинив усіх їх.

— Thanks, Duke, — кивнула Марта. — I`ll sing.

Папіроска загасла, і хтось простягнув їй звичайну сиґарету, яку вона тут же встромила в мундштук і припалила. Хтось подав їй келишок горілки, Марта залпом вихилила, навіть не подякувавши.

— На чому ми зупинилися? — вона відкашлялась:

You learned that fools in love soon grow wise, The years have changed you somehow, I see it now.

Темп змінився і Марта перейшла раптом на українську:

П’єш і куриш, не мудруєш Про прийдешнє, моя пані, Діаманти, танці-шманці З якимсь типом в ресторані — Це усе, чого бажаєш, Моя пані? Добре знаю, За коханням ти страждаєш І на самоті ридаєш, Моя пані, ти ридаєш…

Усі були вражені, аплодували, як навісні. Марта сяяла, немов діамант, про який співала, і розсилала всім повітряні поцілунки, навіть не зупиняючи на мені погляду. Поганенький переклад, подумав я, обов’язково скажу їй, наскільки він примітивний.

— Прошу вибачення за недолугий переклад, — промовила Марта. — Це імпровізація. До того ж, мені вилетіли з голови деякі англійські слова.

Саксофоніст підхопив лівою рукою Марту за талію, і вони закружляли сценою. Тим часом я спорожнив пляшку Hennesy і замовив «Десну». Я був злий і на Марту, і на себе, і на саксофоніста, і на Дюка Еллінґтона, і на цей клуб, і — не повіриш — навіть на тебе, мила, ні в чому не винна Фйоно!.. Вибачиш?

— А тепер я нарешті йду пісяти, — виголосила Марта в мікрофон. Це оголошення публіка прийняла найбільш захоплено, вона просто шаленіла, а я думав, що, може, це гуде в мене в голові. Але Марта повторила ще голосніше, майже гаркнула: — Чуєш, Луко, я йду пісяти!..

Всі повернули голови до мене, і я відчув, як червонію весь, як червоніють навіть мізинці в мене на ногах. Публіка сміялася, реготав товстий лисий дядько, тримаючись за живіт, верещали від сміху дівчата, душилися огидними звуками хлопці, бармен і офіціанти, хихотіли вокаліст, саксофоніст і саксофон… Не знаю, що сталося б зі мною, якби я не помітив раптом десь у кутку, біля дзеркал постать, яка переслідувала мене цілий вечір. Я пильно вдивився туди, іґноруючи пальці, які вказували просто на мене, регіт і репліки. Чоловік у помаранчевому штруксовому костюмі то з’являвся, то зникав, ховаючись за парами, які танцювали чи просто так товклися тут і там. Усвідомивши раптом, що Марти немає вже досить-таки довго, я зірвався на рівні. Чоловік у костюмі зарухався теж, я втратив його з поля зору, тоді встиг помітити блиск скелець його окулярів вже біля самого туалету. Перекинувши пляшку і штовхнувши в плече лисого товстуна, не зважаючи на обурені крики, які супроводжували мене з усіх боків, я кинувся до туалету.

Там на перешкоді мені став чималий дядько, який запропонував заплатити 50 копійок за користування пісуаром. Я кинув йому в тарілочку решту грошей, які залишилися. Дядько лише присвиснув, відступив убік і швидко сховав папірці до кишені. Він був тепер на моєму боці, і навіть не писнув, коли я різко потягнув на себе двері жіночого туалету.

Там, на великій дерев’яній скрині сиділа Марта і щось розповідала. Навколо неї зібралося декілька уважних слухачок. Я підійшов до них впритул, і одна з дівчат, поглянувши на мене, трохи відсунулась, аби дати мені краще місце для слухання.

— Можу розповісти на цю тему іще одну історію. Певний чоловік любив моститися в ліжку, як квочка, — провадила Марта. — Його бідолашна дружина за силу-силенну років так і не змогла побороти цієї звички, і їй не залишалося нічого іншого, як змиритися зі своєю гіркою долею. Тож довгими вечорами вона впродовж кількох годин витримувала чоловікове борсання, перекручування, шарудіння поряд із собою, аж доки, знеможена, не засинала. А коли вона запитувала: «Ну чого ти, небоже, там мостишся, як квочка на яйцях?», чоловік відповідав, як правило: «Скоро побачиш, кохана, потерпи ще трохи.» І ось коли вона почала вже подумувати про розлучення, одного ранку в ліжку між собою і чоловіком знайшла маленького щойнонародженого хлопчика. «Що це?» — злякано запитала жінка. Чоловік, вимучений і блідий, витер сльозу, яка скочувала йому по щоці, і відповів: «Я висидів тобі сина зі свого правого яєчка.»

— Ходімо вже, Марто, — сказав я. Вона стрепенулася, лише тепер мене помітивши. Посміхнулася мені й кивнула, вставши зі скрині.

— Ну ще одну історійку, ну будь-ласочка! — заскиглила дівчина, яка поступилася мені місцем.

Марта невпевнено подивилася на мене, і сказала:

— Добре, ще одну, коротесеньку. Було собі двоє мишенят. Одного разу вони знайшли велетенську голівку сиру, прогризли в ній тунель і всередині влаштували собі зручненьку нірку. Тепер їм не доводилось шукати собі їжі, бо все було при них: і нова хата, і смачний сир. Так жили вони довго і щасливо, аж доки не з’їли свого розкішного помешкання. До побачення!

Ми вийшли надвір, тримаючись за руки. Падав густий лапатий сніг, вітру не було. Марта підставила розпашіле лице під сніжинки.

— Позич на таксі, — буркнув я.

Відчинивши двері до лазнички, я побачив, що Марта сидить на краю ванни. Її ґранатова сукенка була знову задерта на стегна. Але цього разу я не розлютився.

— Так і не зробила цього в клубі, — зніяковівши, пояснила вона.

Я нахилився і ми поцілувалися.

— Ніколи ще не цілував жінку, коли та пісяє, — прошепотів, дивлячись їй в очі і доторкаючись до кінчика її носа своїм.

— У мене це теж уперше, — зізналася Марта.

— Страх перед старістю і смертю намагаються відігнати ще й постійними думками про них, — сказала Марта, тримаючи в руках пошиту з мішковини стару вуду-ляльку, що взялася невідь-звідки. — Так робила моя тітка. Знаєш, є така книжка про бабу, яка робила ляльки за подобою відвідувачів своєї лялькової крамнички, а пізніше ті ляльки вбивали покупців. Думаєш, такого не може бути? Я, наприклад, коли прочитала ту книжку в дитинстві, довший час не могла дивитися на жодну свою іграшку, і застромлювала їх головами вниз, щоб їм важко було вночі вилазити і ставати на рівні ноги.

Марта говорила серйозно і замислено.

— Моя тітка боялася старості і смерті просто до божевілля. Вона терпіти не могла всіх живих істот, які хоч трохи були молодшими за неї. Також вона ненавиділа і старших, бо вони демонстрували їй, якою вона стане невдовзі, і що чекає на неї врешті-решт. Тітка вирішила, що сидіти, склавши руки, і чекати, коли в двері постукає костомаха з косою і скаже: «Ну і все», — справа ідіотів, а вона спробує хоч чимось керувати і хоч якось впливати на життя. Все було б гаразд, якби вона впливала на своє життя. Але ж ні — тітка вирішила спершу попрактикуватися на долях оточуючих. Прочитавши дві-три популярні книжки про вуду й полазивши трохи в інтернеті (чи тоді ще не було інтернету, може?) вона зшила ляльку свого котика і заходилася втикати в неї голки. Крім того, вона постійно штурхала вуду-котика ногами і кидалася ним, але, звісно, не здогадалась, що причина хвороби котика справжнього — лихе поводження з бідною твариною. Була певна, що вже стала видатною чаклункою-мамбо. Тому вона взялася за свого кузена. Не довго думаючи, увіткнула його ляльці в серце двадцять три голки і сіла чекати, коли братик відкине копитця. Але не так сталося, як гадалося — незадовго той з’явився під її вікном з букетом пишних троянд і запопонував старій вийти за нього заміж. Розлючена тітка вирішила спробувати звести зі світу свою сусідку, що насміхалася з тітчиної пригоди із власним кузеном. Одного вечора увіткнула в руки і ноги ляльки, що символізувала сусідку, по голці, і пішла спати, сповнена великих мрій та сподівань. Наранок побачила, що її паралітична сусідка натхненно бігає довкола трансформаторної будки в дворі, розмахуючи при цьому руками. Тітка заплакала і вирішила з горя покінчити життя самогубством. Змайструвавши ляльку-себе, повстромлювала усі голки, які познаходила вдома, і лягла на підлогу чекати вірного кінця. Так і заснула. А зранку прокинулася в піднесеному настрої, поснідала, намугикуючи пісеньку, загорнула кота в теплий коц і понесла його до ветеринара, по дорозі зустріла сусідку й пообіцяла занести їй газетну вирізку з фізичними вправами для хребта, а з ветеринарної поліклініки подзвонила до закоханого кузена і запропонувала йому поїхати на Мальорку.