Старі люди - Андрухович Софія - Страница 19

Біля готелю Лука наткнувся на двох знайомих сліпих жебрачок. Замотані в теплі хустки і облаплені снігом, вони посміхалися перехожим, яких могли лише відчувати і уявляти, і співали: «Ой лелія-лелія породила Діва сина, Діва Марія…»

Лука думав про Фйону. Вони були знайомі вже так давно, вони сказали один одному стільки слів, передумали разом стільки спільних думок, що часто-густо Лука називав Фйону Лукою, а Фйона Луку Фйоною, або Лука сам називав себе Фйоною, а Фйона себе — Лукою.

Але одну думку вони не наважувалися подумати. Лука зрозумів це раптом, як і те, що насправді її не розуміє. Він так скучив за Фйоною, так хотів би побачити її зараз, так хотів би віддати їй яблуко і дзвіночок.

Вони не бачилися дуже давно. Ще відтоді, як Лука поїхав на весілля до бабці з дідом, відколи познайомився з Мартою, відколи прожив з Мартою ціле життя. В цьому житті він згадував про Фйону лише як про когось, кого насправді не існує, якогось уявного друга з іншого виміру, якому можна писати листи і не отримувати на них відповіді.

Лука згадав останню зустріч з Фйоною. Він йшов купувати фарби і зустрічав дорогою самих лише старих людей. Може, через те, що був налаштований бачити тільки їх, він не звертав уваги на решту. Тому і не помітив Фйону. Вона гукнула його, а коли він не почув, підбігла і смикнула за рукав. Лука не відповів на її посмішку, і майже не слухав її слів. На запитання відповідав коротко і неохоче. Тоді розповів про запрошення на весілля, криво посміхаючись, готовий до насмішок. Але Фйона лише перепитала:

— «Жовта вода»?

Лука кивнув, а помітивши, що Фйона змінилася на лиці, потрактував це як бажання поїхати з ним. На пропозицію Фйона різко відмовилася, почала виправдовуватися, але Лука перебив її, швидко попрощався, і вони розійшлися кожне в свій бік.

Лука навіть не здогадувався, що після їхнього прощання Фйоні назустріч почали траплятися самі лише старі люди.

Згадавши про цю останню зустріч, Лука відчув ще гостріше бажання побачитися з Фйоною, якщо буде треба — вибачитися, про все розповісти, поговорити, але найкраще — просто посидіти і з’їсти яблуко і ще, може, куті.

Виявилося, що він зовсім забув, де Фйона живе. Досить довго блукав кількома паралельними вуличками, намагаючись потрапити то до одного, то до другого під’їзду, тоді опинився у внутрішньому дворику якогось польського будинку, окинув поглядом ґалереї, подивився на єдиний ліхтар, який блякло освітлював сніжинки, що пролітали повз. Тоді підійшов до найближчого вікна, встав навшпиньки і голосно постукав в шибу. За кілька секунд до скла притулилося товсте лице старої жінки. Щось знайоме привиділося Луці у виразі того обличчя.

— Христос рождається! — несміливо сказав Лука.

— Славімо Його! — відповіла бабця і посміхнулася. — Знову ти, шибайголово?

— Я шукаю Фйону, Ольжбето, — сказав Лука. — Вона вдома?

Лице зникло, а ще за хвилину поряд з Лукою скрипнули невидимі двері і зблиснуло світло.

— Заходь. Вона в себе, нагорі.

Лука піднявся на другий поверх скрипучими крутими сходами, міцно тримаючись за перила. Тоді, прочинивши двері на галерею, вийшов надвір. Ґалерея була вкрита товстою сніговою ковдрою. Двоє вікон на поверсі світилося. Лука повільно підійшов до першого і обережно зазирнув досередини. За столом сиділи різного віку жіночки в халатах, сукенках, пальтах і хутрах, і один вусатий чолов’яга, вбраний у чорну в білий пасок маринарку. Лука пішов далі.

Оминув перше темне вікно, тоді друге і третє, з четвертого чулася музика, а в п’ятому хтось хропів. Шосте вікно було освітлене. Але запнуте синіми фіранками.

Знайшовши шпарку, Лука зазирнув в неї і занімів. Вікно було справді Фйонине. Вона сиділа в фотелі, затиснувши між колінами глиняну миску, щось туди нарізала, і розмовляла з кимось. Той хтось перетирав макогоном в макітрі мак — бо що ж іще можна було там перетирати, він був в окулярах і з акуратною борідкою, вбраний в помаранчевий штруксовий костюм. Поряд з ним спав великий рудий пес.

Але це ще було не все. Лука не встиг зробити жодних припущень чи висновків, він лише остовпів, і здригнувся від несподіванки, почувши позаду щось ніби кроки — тук-тук — а, може, стукіт серця.

— Христос рождається! — сказала Марта, тицяючи в руки Луці важку торбу з яблуками. — Хочу розказати тобі одну таємницю перед тим, як ми приєднаємося до них, — Марта кивнула на вікно. Лука мовчки дивився на неї і слухав. — На розі готелю, в центрі, я зустріла циганку. Не знаю, чи вона була справжньою, чи перебраною, просто схопила мене за руку, і почала все розповідати. Вона сказала про те, що було, є і буде. Сказала про всіх, сказала про тебе… Але найголовніше, Луко, вона сказала мені, що на мене чекає довге і щасливе життя.

Вони постояли хвилину мовчки. Марта посміхалася і дивилася вгору, в чорне небо, звідки летіли сніжинки. З-за дверей почулися голосні звуки: то пес принюхувався до знайомих запахів.

— Через сніг не видно жодної зірочки, — нарешті сказала Марта. — Це все, що я хотіла тобі сказати. Ходімо.

Вона витягла ключ, відчинила вхідні двері й увійшла першою. Тарзан кинувся на неї і мало не збив з ніг.

— Мамо, ми вже збиралися йти тебе шукати, — сказала Фйона. І тоді на порозі виріс Лука.

Ми заздалегідь вибрали доволі теплий і безвітряний день. Я чекав на них, як було домовлено, на даху багатоповерхового будинку, вдихаючи на повні груди весняне повітря. За моєю спиною ревів вертоліт, знімаючи вітрюган, від якого тріпотіло моє волосся, і я почувався Медузою Ґорґоною. Нарешті внизу я побачив три постаті: Марта, Фйона і Лука. Навіть з цієї висоти було видно, що Марта стала якоюсь більшою. Марта поправилася, подумав я, але ж Марта завжди була прекрасною, куди ще поправлятися.

Вони привіталися зі мною і ми перемовилися кількома фразами.

— Тату, я сяду поряд з тобою, — сказала Фйона. Марта, Лука і Тарзан вмостились позаду нас.

Ми почали злітати, Фйона голосно сміялася і намагалася щось говорити, але через гуркіт не було чутно зовсім нічого, тому я тільки посміхався і показував їй вниз на все, варте уваги. Будинки, дерева, автомобілі, а особливо люди — поволі, але невпинно маліли.

Ми набирали висоту і швидкість, звикали до гуркоту, і я почув, що Марта з Лукою намагаються говорити. Спершу ця розмова складалася з суцільних перепитувань і непорозумінь, але невдовзі вони навчилися розуміти одне одного, а я, — як і Фйона, думаю, бо вона теж, хоч і роздивлялася навколо, ніби зосередила всю увагу на тому, що відбувалося позаду, — навчився розуміти їх.

— Була собі пара закоханих, — закричала Марта, але Лука тут же її перебив, заволавши:

— Яких?

— За-ко-ха-них, — повторила Марта. І продовжила:

— Одна пара закоханих вміла робити неймовірну річ.

— Ніч? — перепитала Фйона.

— Річ! — нахилившись вперед, крикнула Марта їй на вухо.

— Яку? — запитав я.

— Вони вміли контролювати стукіт свого серця.

— Полювати шурхіт молотого перцю? — перепитала Фйона.

— Не прикидайся, — гримнула на неї Марта. — Вони грали одне для одного улюблені мелодії.

— Злодії? — закричали водночос Лука і Фйона.

— Мелодії! — відповіли їм Марта і я.

— Як? — запитав Лука.

— А так: наприклад, він прихиляв до грудей її голову і вистукував мелодію. «Мішель, ма бел…», — заспівала вона.

— Вона називалась Мішель? — поцікавився я.

— Не знаю, яка різниця? — крикнула Марта. — Вона теж вміла таке робити.

— Що дробити? — перепитав Лука.

Цього разу Марта не відповіла. Я швидко повернув голову і помітив, що її вітрівка розщепнута, і що вона нахилила голову Луки і притиснула її до свого живота.

— Чуєш? — запитала його трохи тихше, але все ж ми з Фйоною це почули і перезирнулися.

— Тук-тук. Це стукіт кроків або серця, — сказав їй Лука.

— Це стукіт років, ти не сердься…

— Цей кіт сто років не вернеться…

— Що там знову з тим перцем? — запитала Марта, і ми засміялися.