Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 17

Перевівши дух, він глянув зі сцени на Лізу.

—Наразі добре, — милостиво кивнула вчителька. — Можеш поки перепочити. Повтори ще раз весь текст про себе. Ще раз пройдемося.

Манюк, як мені здалося, надто швидко зістрибнув зі сцени та, прокрокувавши через зал, вийшов на вулицю. Мені навіть пояснювати не треба нічого: цей Коля вже просився у «яструбки», на підтвердження своєї дорослості при мені закурив самокрутку, але таких вояків у «стрибках» і без нього вистачало. Хай підросте, прийде за рік, якщо ці загони самооборони не розженуть... Ну, ще дожити треба. А тепер Коля побіг подалі від вчительських очей перекурити після нервового стресу.

Тим часом решта учасників розташувалися на сцені півколом. Ліза, звіряючись із папірчиком, махнула рукою. Дівчинка, що стояла в центрі, ступила три кроки вперед, витягнула голову і дзвінко, аж луна пішла під стелю колишньої церкви, прочитала:

До радвлади ми прийшли

під час революції!

Хай живе товариш Сталін —

творець Конституції!

Відчитавши, вона стояла на місці. Та ще коли вона промовляла останні рядки, з лівого краю півкола вийшла вперед інша дівчинка, щоб, як тільки перша читиця замовкне, перехопити ініціативу та продовжити:

—А я Сталіна люблю!

Я йому листа пошлю!

Новина у нас настала —

навіки біда пропала!

Поки вона читала, відділилася від гурту ще одна дівчинка, тепер з правого краю півкола, але ця не підійшла, а підбігла, вірніше — подріботіла: так хотіла швидше стати поруч, вийти на перший план і прочитати:

Ми з подружкою працюєм,

Клопоту немає.

Ми упевнені в житті —

за нас Сталін дбає

4

!

На цьому мізансцена завершилася, і Ліза не стрималася — заплескала в долоні. Зі свого місця я помітив: дівчатка старалися більше, ніж Коля Манюк, бо, напевне, їм усе це подобалося. Нарешті я зрозумів, точніше відчув усю, як то кажуть, стратегію молоденької, але затятої вчительки: правильніше славити владу і товариша Сталіна в національному одязі. А що — хай усі бачать, знають та розуміють: радянська влада поважає національні традиції і не лише буржуазні націоналісти, а й звичайні радянські школярі хай вдягають вишиті сорочки. І на партзбори варто ходити в вишиванках! Я б навіть таке правило ввів: тоді бандерівцям не буде чим крити, а з часом повиростають ці діти і зовсім не розділятимуть владу робітників і селян та її ворогів за тим, що її вороги, націоналісти, вдягають сорочки, а комуністи — ні. От ще б порадити Лізі, нехай дівчатка вдягнуть на свої вишиваночки червоні піонерські галстуки...

Раптом двері розчахнулися і всередину вбігла перелякана дівчина. Я розвернувся на шум усім корпусом, глянув на неї — і нічого більше не треба, без того видно: ззовні щось погане відбувається. Дівчина — здається, донька ланкової, щось кричала, та я не дослухався — кинувся у двір, виймаючи пістолет. Уже на ґанку почув із лівого боку, за рогом, приглушені крики, стогін та звуки ударів, рвонув туди — і налетів на невеличкий парубочий гурт.

Вони стали невеличким тісним колом і, притиснувши когось до стіни, мовчки, завзято лупили.

Сутінки вже опустилися на село, світла з вікна не вистачало, аби я міг когось упізнати. Тому схопив за плече найближчого, рвонув до себе, але той виявився несподівано пружним, легко вивільнився, крикнув:

—Тікаймо! Москаль! — і зграйка порснула врізнобіч, швидко зливаючись із темрявою, розчиняючись у ній.

Не стримавшись, я пальнув у повітря і гукнув:

—Ану стояти! — Та без особливої надії на те, що хтось із них підкориться.

Тоді, не ховаючи зброю, повернувся до щойно відбитої жертви, яка лежала долілиць, перевернув, розгледівши того, кого й сподівався побачити: Колю Манюка. Він стогнав, по-дитячому шморгав носом, та, зрозумівши, хто над ним схилився, відсторонив мене кволим рухом, підвівся сам, спочатку сів, потім став, спираючись об стіну.

—Хто? — коротко запитав я, наперед знаючи — відповіді не буде.

Манюк промовчав, лише обтер бруд на закривавленому обличчі.

—За що? — запитав я знову, хоча й здогадувався.

—За батьківщину, — пробурчав Манюк, спльовуючи кров, тоді додав: — За Сталіна.

—Усе зрозуміло з тобою.

Із клубу вибігла дівчина, стривожилася, кинулася до побитого, зиркнувши на мене, і навіть у темряві я побачив блиск її очей. Поки вона витирала Колі Манюку писок, з ґанку спустилася, майже збігла стривожена Ліза; вона навіть не накинула пальто. А з вулиці, захекавшись, уже наспівали троє озброєних гвинтівками «яструбків».

—Знаєте, хто його? — я показав їм на жертву.

—А хто завгодно! — поквапом, ніби випереджаючи інші відповіді, промовив той, що був старшим групи, Славко Ружицький. — Може, навіть не з нашого села! Так надійніше, вони давно домовилися...

—Хто вони? — я насилу стримався, щоб не схопити цього вояку за грудки та як слід не струсонути. — Не треба мені тут казок! І без вивертів! Ходите гуртом, зброю вам видали, а однаково боїтеся! Та йдіть до біса, помічники, комсомольці-добровольці, вашу матір!

Поруч стояла Ліза, та в цю мить мені було не до того, аби стежити за язиком. Я вже знав, що частина «стрибків» записалася до загону самооборони, щоб звести з кимось персональні рахунки, ще частина — аби не чіпали батьків, бо влада вважала їх неблагонадійними, решта — ті, хто не довоював та хотів здобути хай малесеньку, але владу над односельцями. Надії на це «військо» в мене, фронтовика, не було жодної, та й покійний Задура попереджав — це потішні солдати, у критичний момент можуть кинути гвинтівки та розбігтися по дворах. І при першій-ліпшій нагоді мало хто з них не скаже: «Мене примусили!»

—Ти хто йому? — коротко запитав дівчину, котра панькалася коло Манюка.

—Так... — Вона або не знала, що треба сказати, або, швидше за все, не хотіла говорити з чужаком зайвий раз.

Ох і важко ж із ними!

—Добре, коли так... Ви, — я знову глянув на «яструбків», — проведіть свого товариша додому. Ружицький, візьмеш ще одного, залишишся біля хати патрулювати. Налагодь зміну, чатувати до ранку. Зараз пізно, потім сам розберуся... І з вами також...

—Ми тут до чого! — щиро обурився Ружицький, хоча у голосі прозвучали плаксиві нотки.

—Ото ж і погано, що ні до чого! З вами все, виконуйте! — І я розвернувся до Лізи: — Все гаразд, Єлизавето Олексіївно, можете продовжувати!

—Та де там гаразд, і ви самі це бачите! — вирвалося в неї. — Я теж бачу, ось у чому вся справа й біда!

Поки ми говорили, на звук пострілу та шум до клубу підтягнулися всі, хто гуляв неподалік. Зібрався невеликий гурт. Облич я досі не міг роздивитися, та відчував: всі, хто наспів сюди, тихцем радіють безсиллю молодої російської вчительки, очевидній безпорадності нового дільничного, тож підтримає мене хіба миршавий «пан-товариш» Пилипчук; а його підтримка насправді може тільки зашкодити справі зміцнення влади. Та ще мо’ з десяток дорослих чоловіків, але переважно це місцеві ледарі, без власного доведеного до ладу господарства і без чесно зароблених трудоднів. Таких я бачив усюди: їм не залежить, яка тепер влада, аби їх не чіпали та годували час від часу — типова біднота, яку можна озброїти, але у критичній ситуації вони не захистять тебе, якщо щось загрожуватиме їхньому власному життю.

Хай там як, саме з них переважно складався актив Ямок. Отже, завтра, хоч то й неділя, я мав намір зібрати весь цей актив у селищній раді, котра досі вважається й опорним пунктом місцевої міліції. Пилипчук, яким би він не був, усіх збере. А я поговорю з ними, спробую прочистити їм мізки, треба буде — подзвоню в район, хай присилають МГБ. Ну, налякаю — адже цього місцеві бояться як вогню. Для них чекісти ще страшніші за бандерівців.